Переговоривши з асистентом, Хван указав на екран.
На ньому з’явився невеличкий острів, по суті верхівка скелі зі шматочком рівної землі, порослим чагарниками й рідкою травичкою, з куценьким відрізком піску. Неподалік берега стояли дві субмарини із червоними сонцями на білому тлі — знаками японських BMC. На острові було близько тридцяти чоловіків, переважно молодих і бадьорих. З ближчого ракурсу стало видно, що вони весело базікають і всміхаються, ставлячи намети. Один із них помахав дронові, який їх знімав. Інший тицьнув у камеру вказівним пальцем — зневажливий жест, який вважався великою грубістю в Японії та Китаї, — а решта зареготали. Відео скінчилося.
За столом почулося сердите бурмотіння. Поведінка вояків була образлива. Зазвичай стриманий міністр закордонних справ Ву Бай промовив:
— Ті молоді недоумки насміхаються з нас.
Президент Чень запитав:
— Ву Баю, як, по вашому, слід повестися нам?
Відео відверто зачепило Ву, бо заговорив він із непритаманною йому злостивістю:
— Товариш Чан Дзяньдзюнь зауважив, що заради миру ми вже надто довго терпимо одне приниження за іншим.
Слово «приниження» мало глибокий підтекст, нагадуючи про роки під п’ятою західних колоніалістів, тому завжди викликало в слухачів праведний гнів.
— Настане день, і нам таки доведеться поквитатися, тож я вважаю, що зараз — саме той момент. І час, і місце. Це вперше китайську територію так нахабно окуповують. — Зупинився, перевів подих.—Товариші, необхідно чітко показати ворогам, що вони перетнули всі межі.
Президент Чень здивував Кая, висловивши негайну підтримку Ву.
— Згоден, — сказав він. — Мій обов’язок — захищати територіальну цілісність нашої держави. Який з мене президент, якщо я на це не здатен?
Сильна заява — і все через те, що кілька хлопців виявили неповагу! Кай був у розпачі, але промовчав. Що він зробить силовикам, коли на їхньому боці сам президент і міністр закордонних справ? Він уже давно затямив, що битися треба лише тоді, коли впевнений у перемозі.
Чень дещо пом’якшив риторику:
— Однак відповідь наша повинна бути добре зважена.
Це була іскорка надії.
Чень провадив:
— Одна бомба знищить той японський табір і вб’є більшість із моряків. Адмірале Льове, які кораблі ми маємо в тому регіоні?
Льов, що вже ретельно вивчав інформацію на своєму ноутбуці, відповів негайно:
— За вісімдесят кілометрів від острова перебуває авіаносець «Фудзянь». На облавку в нього сорок чотири повітряні судна, зокрема — тридцять два винищувачі «Шеньян», кожен із яких здатен нести по чотири бомби з лазерним наведенням, вагою пів тонни. Пропоную відрядити два літаки: один скине бомбу, а другий зніматиме атаку на відео.
— Адмірале, надайте кораблеві точні координати цілі й накажіть готувати літаки до злету.
— Буде зроблено.
Нарешті слово взяв Кай, який, однак, не висловився проти бомбардування. Натомість промовив:
— Необхідно врахувати потенційну реакцію США. Нам не треба несподіванок.
Кон Джао квапливо його підтримав:
— Американці не лишаться осторонь, бо так їхній оборонний договір із Японією виявиться фікцією. Їм доведеться якось відповісти.
Поправивши хустинку в нагрудній кишені піджака, Ву Бай сказав:
— Президентка Ґрін уникатиме агресивних дій, де тільки можливо. Вона нічого не сказала про китайську зброю, з якої їхніх солдатів убили в Чаді — як і про американських геологів, що пішли на дно разом із «Ву Чонґ Фунґом». Та найголовніше, вона мовчала про смерті американців у Південній Кореї доти, доки наші пхеньянські товариші з дурного розуму не застосували хімічної зброї. Тож я не думаю, що вона розв’яже війну через кількох японських моряків. Її відповідь буде символічна, можливо, навіть суто дипломатична.
Кай розумів, що це — видавання бажаного за дійсне, але промовчав, бо це нічого б не змінило.
Адмірал Льов промовив:
— Судна готові.
Чень відповів:
— Віддайте наказ злітати.
Льов заговорив у телефон.
— Починайте, — промовив він. — Повторюю, починайте.
Другий літак знімав першого, зображення на екрані оперативного штабу було чітке. Кай побачив хвіст переднього «Шеньяна» із характерними закрилками та подвійним соплом. Уже наступної миті він розігнався, виїхав на злітну рампу на носі корабля й здійнявся в небо. Інший, з камерою, попрямував за ним, і на мить Кай відчув нудоту, дивлячись, як він набирає швидкість і злітає з рампи.
Обидва літаки стрімко прискорювалися, і хтось запитав:
— Яка, трясця, в них швидкість?
Адмірал Льов відповів:
— Максимальна — близько восьмисот кілометрів за годину, але на такій короткій дистанції вони геть не встигнуть її розвинути.
Літаки злетіли так високо, що кораблів не було видно, тож увагу присутні знову зосередили на відео з дрона. Японські моряки скінчили облаштовувати табір. Намети стояли рівненьким рядком. Частина хлопців готувала обід, решта дуркувала на пляжі, хлюпочучись у воді й кидаючись піском. Один знімав усе це на смартфон.
Відпочинок тривав щонайдовше кілька секунд.
Дехто з них попіднімав голови, либонь, зачувши літаки. Ті були занадто далеко, щоб становити загрозу, окрім того, розпізнавальних знаків із землі не роздивитися, тож моряки просто стояли, витріщаючись угору.
Перший літак знизився й пішов на розворот, другий, з камерою, за ним, і разом вони зайшли на віраж для бомбардування.
Напевно, моряків попередили з підводних човнів, бо вони, схопивши автомати й ракетниці, почали займати добре вивчені оборонні позиції на крихітному острові. Їхні ракетниці, розміром та формою схожі на мушкети з шістнадцятого століття, були, найімовірніше, японськими копіями американських протиповітряних установок FIM-92 «Стінґер».
Адмірал Льов сказав:
— Літаки йдуть на висоті близько десяти кілометрів зі швидкістю понад сто метрів за секунду. Ручні ракетниці не становлять для них ані-найменшої загрози.
Якусь коротку мить усе було спокійно. Моряки на острові зайняли позиції, перший літак із перспективи другого неначе завис на одному місці. Адмірал Льов розпорядився:
— Скинути бомбу.
Кай побачив спалах: ракета відчепилася від літака.
Крихітний острівець умить зник за стіною вогню й диму. Із цієї пелени, падаючи в море, вилітало каміння з піском, і погляд вихоплював щось бліде, до моторошного схоже на частини тіла. Військові в оперативному штабі радісно загукали.
Кай до них не приєднався.
Нарешті уламки впали на землю, дим розвіявся, поверхня води вгамувалася.
Серед живих не лишилось нікого.
У штабі запала мовчанка.
Порушив її Кай.
— Що ж, товариші, — промовив він, — тепер ми у війні з Японією.
DEFCON 1
Ядерна війна неминуча або вже розпочалася
Розділ сороковий
Коли подзвонив Ґас, Полін не спала. Було дуже незвично лежати серед ночі без сну. Ще на жодну кризу вона так не реагувала. Коли зателенькав телефон, їй навіть не довелося дивитися на годинник, бо час вона знала й без того: пів на першу ночі.
Підняла слухавку, і Ґас промовив:
— Китай бомбардував острови Сенькаку, вбивши групу японських моряків.
— Дідько.
— Усі вже зібралися в Ситуаційній кімнаті.
— Зараз, тільки вдягнуся.
— Підемо разом. Я в Резиденції, на вашому поверсі — в кухні біля ліфта.
— Добре.
Поклавши слухавку, вона встала з ліжка. Відчула полегшення, бо можна щось робити, замість лежати й мучитися думками. Поспить пізніше.
Накинула джинсову куртку на синю футболку й причесалася. Відтак Центральним коридором пройшла до кухні й знайшла Ґаса там, де він і казав: біля ліфта. Увійшли, й він натиснув на кнопку підвалу.
Раптом Полін накрив відчай, захотілося плакати.
— Я намагаюся зробити світ безпечнішим, але стає тільки гірше!
У ліфті камери спостереження не було. Він обійняв її, а вона припала щокою до його плеча. Так вони й стояли, поки ліфт не спинився, і відлинули одне від одного аж перед тим, як двері відчинилися. У коридорі на них чекав агент Секретної служби.
Момент слабкості швидко минув, і поки дійшли до Ситуаційної кімнати, Полін опанувала себе. Сівши на місце, оглянула присутніх і спитала:
— Чессе, які наші позиції?
— Нас притисли до стінки, пані президентко. Наш оборонний договір із Японією — наріжний камінь стабільності в Східній Азії. Ми мусимо захищати партнерів, а два попередні президенти офіційно підтвердили, що дане зобов’язання поширюється й на острови Сенькаку. Якщо не відповімо, це означатиме, що договір не має жодного значення. Зараз усе залежить від нашої реакції.
«Як, власне, і завжди», — подумала Полін.
Білл Шнайдер, голова Об’єднаного комітету керівників штабів, запитав:
— Пані президентко, можна сказати?
— Авжеж, Білле.
— Необхідно серйозно послабити їхні можливості атакувати Японію. Якщо поглянемо на східне узбережжя Китаю, найближче до Японії, то побачимо, що головними його морськими базами є Ціндао і Нінбо. Пропоную завдати по них ракетних ударів високої точності задля мінімізації жертв серед цивільних.
Не встиг він договорити, як Чесс уже заперечно хитав головою.
Полін промовила:
— Це призведе до загострення.
— Так само ми повелися з пхеньянським режимом — позбавили його можливості атакувати нас.
— І він на це заслужив, використавши хімічну зброю. Тоді на нашому боці був увесь світ. Зараз усе інакше.
— Пані президентко, я вважаю це пропорційною відповіддю.
— І все ж закликаю розглянути менш провокативні варіанти.
Чесс сказав:
— Острови Сенькаку можна захистити сталевим кільцем із кораблів, підводних човнів та винищувачів.
— І тримати їх там вічність?
— Захист легко послабити із часом, коли загроза зменшиться.
Озвався міністр оборони Луїс Рів’єра:
— Пані президентко, китайці зняли момент бомбардування на відео і виклали його в публічний доступ. Вони пишаються скоєним.