Як завжди, Кон Джао, молодий міністр оборони, застеріг:
— Зробимо це — і вони потоплять ще один наш. Після чергового раунду такої помсти ми залишимося без авіаносців, тоді як в американців їх буде вдосталь. — Замислився на хвильку. — Вісім.
— Пропонуєте спустити це на гальмах?
— Ні, але думаю, з відповіддю не варто поспішати.
Задзвонив телефон Кая. Вийшовши з-за столу, він знайшов тихий куток. Це був Хам, який сказав:
— Південна Корея захоплює Пхеньян. Генерал Пак утік.
— Куди?
— На базу Йонджодон.
— До ядерних ракет.
Під час поїздки туди Кай їх бачив: шість штук, виставлені на велетенських пересувних пускових установках.
— Є лише один спосіб не дати йому застосувати цю зброю.
— Кажіть, який.
— Вам не сподобається.
— Ну що ж поробиш?
— Треба, щоб американці змусили південнокорейців відступити від Пхеньяна. — Пропозиція була радикальна, але цілком логічна. Якийсь час Кай не відповідав, міркуючи. Хам додав: —Адже ви маєте зв’язок з американцями?
— Я подзвоню, але не факт, що вони зроблять, як ви просите.
— Скажіть їм: якщо Південна Корея не відступить, Пак застосує ядерну зброю.
— Це правда?
— Цілком імовірно.
— Але ж це самогубство.
— Для нього це останній шанс врятуватися. Вибору не лишилося, бо по-іншому не переможе. А якщо програє, його вб’ють.
— Ви справді вважаєте, що він може застосувати ядерну зброю?
— Не бачу, що його зупинило б.
— Я зроблю все, що можу.
— Скажіть мені щось. Свою думку. Які в мене шанси загинути за наступну добу?
Кай відчував, що заборгував Хамові чесну відповідь.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав він.
— Отже, може трапитися так, що я ніколи не житиму в новому будинку, — з тихим сумом промовив Хам.
Каєві стало його шкода.
— Це ще не кінець, — сказав він.
Хам поклав слухавку.
Перш ніж набрати Ніла, Кай повернувся за стіл.
— Південна Корея взяла столицю.
Президент Чень запитав:
— А Пак куди подівся?
— Поїхав на Йонджодон, — відповів Кай. Витримавши паузу, додав: — До ядерних ракет.
* * *
Закінчивши розмову, Софія Маґліані, директорка Національної розвідки, сказала:
— Пані президентко, дозвольте поінформувати.
— Будь ласка.
— Як ви знаєте, в Пекіні в нас є закритий канал.
Закритим називався неофіційний канал комунікації між урядами.
— Звісно, знаю.
— Як щойно нам стало відомо, повстанці покинули Пхеньян. Південна Корея перемогла.
— Це добрі новини чи ні?
— Не зовсім. Єдиний варіант, який залишився генералові Паку, — застосувати ядерну зброю.
— Він це зробить?
— Китайці вважають, що так,—якщо південні корейці не відступлять.
— Господи.
— Бажаєте поговорити з президенткою Но?
— Звісно.
Полін перевела погляд на голову адміністрації Жаклін Броді.
— Жаклін, будь ласка, з’єднайте мене з нею.
— Так, мем.
— Однак я не плекаю великих надій, — додала Полін.
Президентка Но Дохі втілила мрію всього свого життя: об’єднала Південну та Північну Кореї під керівництвом одного лідера — себе. Чи відмовиться вона від цього через ядерну загрозу? Чи здав би Авраам Лінкольн Південь після перемоги в Громадянській війні? Ні, проте йому й не погрожували ядерною зброєю.
Задзвонив телефон, Полін узяла слухавку й сказала:
— Пані президентко, добридень.
Голос Но був сповненим тріумфу:
— Вітаю вас, пані президентко.
— Прийміть мої привітання з блискучою перемогою.
— Від якої ви намагалися мене відмовити.
Певною мірою те, що Но вільно володіла англійською, було недоліком. Бо це додавало їй самовпевненості. Полін промовила:
— Боюся, генерал Пак може забрати у вас цю перемогу.
— Хай тільки спробує.
— Китайці вважають, що він застосує ядерну зброю.
— Це самогубство.
— Але він однаково піде на це, якщо ви не відведете війська.
— Відведу військо? — не вірячи власним вухам перепитала Но. — Але ж я перемогла! Народ святкує омріяне возз’єднання Півночі та Півдня.
— Святкувати зарано.
— Якщо я накажу відступати, то не добуду свого терміну й до кінця дня. Армія повстане, і мене скинуть.
— Як щодо часткового відведення? Скажімо, на околиці Пхеньяна, який оголосити нейтральним містом, і запросити Пака на конституційну конференцію, присвячену майбутньому Північної Кореї.
Полін не мала найменшої впевненості, що Пак прийме такий варіант, але спробувати було варто.
Однак Но не хотіла навіть слухати.
— Мої генерали вважатимуть це необов’язковою капітуляцією. І матимуть рацію.
— То ви готові піти на ризик ядерного знищення?
— Пані президентко, ми ризикуємо цим щодня.
— Але не так, як зараз.
— За кілька секунд у мене телевізійне звернення до народу. Дякую вам за дзвінок, але вибачте, мені треба йти.
Но поклала слухавку.
Полін була приголомшена. Небагато людей у цьому світі можуть дозволити собі ось так різко закінчити розмову з президенткою США. Нарешті отямившись, запитала:
— Можете вивести на екран південнокорейське телебачення? Наприклад, YTN. Це новинний кабельний канал.
На екрані з’явився диктор, що розмовляв корейською, та вже за мить побігли субтитри. Полін зрозуміла: десь у Білому домі в цю мить хтось не тільки перекладає з корейської на англійську, а й одночасно набирає текст на клавіатурі.
Зображення змінилося на миготливі кадри розбомбленого міста, зняті з машини, і субтитр знизу повідомляв: «Південнокорейські сили взяли під контроль Пхеньян». На танку, що їхав вулицями, сидів репортер і з істеричним захватом говорив у мікрофон. Костюм із краваткою доповнював військовий шолом. Субтитри зникли — либонь, перекладач не міг розібрати, що каже журналіст, утім, коментарі його були не вельми інформативні. Позаду нього Полін бачила колону військової техніки, що рухалася головною дорогою до міста. Це було тріумфальне входження в столицю ворога. Полін сказала:
— Готова закластися, Пак теж зараз це дивиться й закипає з люті.
Жителі Пхеньяна визирали з прочинених вікон і дверей, а декілька сміливців навіть наважилися помахати рукою, проте ніхто не вибігав надвір святкувати звільнення. Усе своє життя вони прожили під одним із найавторитарніших режимів світу, тому хотіли впевнитися, що за прояв радості їм нічого не загрожує.
Картинка змінилася, і Полін побачила сувору сиву зачіску й зморшкувате лице президентки Но. Як завжди, поруч із нею був прапор Південної Кореї — червоно-синій тегевк, символ всесвітнього балансу, оточений чотирма не менш символічними триграмами. Та сьогодні, окрім нього, з іншого боку стояв біло-синій стяг об’єднаної Кореї. Це була однозначна заява: віднині вона керує обома частинами країни.
Одначе Полін бувала в кабінеті президентки Но, тому розуміла, що зараз вона не там. Здогадалася, що колега в підземному бункері.
Но заговорила, і субтитри знову з’явилися на екрані.
— Наше мужнє військо взяло під контроль Пхеньян, — почала вона. — Штучний бар’єр, що розділяв Корею з 1945 року, повалено. Зовсім скоро ми житимемо в реальності, про яку завжди мріяли — в єдиній країні.
«Гарно говорить, — подумала Полін. — Та цікаво почути подробиці».
— Об’єднана Корея буде вільною демократичною державою та матиме міцні, дружні відносини з Китаєм та США.
Полін прокоментувала:
— Легко казати.
— Ми негайно організовуємо виборчу комісію, а тим часом військовики Південної Кореї виконуватимуть роль миротворців.
Білл Шнайдер схопився на ноги й, втупившись в інший екран, вигукнув:
— Господи, тільки не це!
Усі повернули голови в той бік, і Полін побачила, як радар показує запуск одної-єдиної ракети. Білл сказав:
— Північна Корея!
Полін запитала:
— Звідки запустили?
Білл досі був у навушниках, через які мав прямий зв’язок із Пентагоном. Сказав:
— З Йонджодона, ядерної бази.
Полін промовила:
— Дідько, він це зробив. Пак запустив ядерну ракету.
Білл повідомив:
— Летить низько, отже, ціль недалеко.
Полін відповіла:
— Майже напевно Сеул. Виведіть на екран зображення звідти. Підніміть у повітря дрони.
Спершу вона побачила супутниковий знімок міста, через яке простягалася широченна річка Хан, помережана такою кількістю мостів, що годі й перелічити всі. Невидимий оператор наближав зображення, аж поки стало видно машини на вулицях та білі лінії на футбольному полі. За мить увімкнулося кілька інших екранів, на які вивели кадри з вуличних камер спостереження. Була пообідня пора. На світлофорах і вузьких містках рядами стояли автівки, вантажівки та автобуси.
Це було десятимільйонне місто.
Білл сказав:
— Від бази до Сеула чотириста кілометрів. Це близько двох хвилин лету. Ракета в повітрі вже щонайменше хвилину, тож гадаю, лік іде на секунди.
Полін не могла нічого вдіяти за шістдесят секунд.
Самої ракети так і не побачила. Про удар здогадалася, коли екрани побіліли.
Кілька секунд усі дивилися на порожні екрани. Тоді картинка змінилася — знімали, найімовірніше, з американського дрона. Полін знала, що перед нею Сеул, бо впізнала М-подібні вигини річки. Але міста було не впізнати. У центральній частині на кілометри навкруги не лишилось нічого: ані споруд, ані машин, ані самих вулиць. Пустельний краєвид. Зрозуміла, що будинки—до одного — просто зрівняло із землею, а уламками від них накрило все, разом із тілами. Наслідки удару були в десятки — коли не сотні — разів страшніші за найпотужніший ураган.
За межами середмістя скрізь вирували пожежі, великі й малі: горів бензин у знищених машинах, палали будівлі. Як розкидані іграшки, навкруги лежали перекинуті автівки. Подекуди руйнувань не було видно за густим димом.
Десь завжди можна було знайти камеру, тому техніки увімкнули живий ефір. Схоже, трансляцію вели з гелікоптера, який злітав над котримсь аеродромом на захід від міста. Полін побачила, що околицями Сеула ще їздять машини, отже, дехто таки вцілів. Поранені блукали вулицями, хтось незряче шпортався, напевно, осліплений спалахом, інші були скривавлені, посічені склом. Неушкоджені допомагали іншим.