Полін була вражена. Вона й подумати не могла, що колись побачить таку руїну.
Опанувала себе. Треба щось із цим зробити. Сказала:
— Білле, підвищіть рівень готовності до DEFCON 1. Ядерна війна почалася.
* * *
Тамара прокинулася в Табовому ліжку — як і зазвичай останнім часом. Поцілувавши його, встала, вийшла гола на кухню й, увімкнувши кавоварку, повернулася в спальню. Підійшла до вікна й глянула на Нджамену, що швидко нагрівалася під пустельним сонцем.
Уже зовсім скоро вона не споглядатиме цього краєвиду. Тамару переводили в Париж. Декстер пручався, однак заслуги в проекті з Абдулом зробили її кандидатуру найкращою на посаду куратора агентів, що працювали з арабо-французькими ісламістськими угрупованнями, тож босу довелося здатися. Нині ж вони з Табом готувалися до переїзду.
Квартиру огорнув духмяний аромат кави. Тамара увімкнула телевізор. Головною новиною було підбиття китайського авіаносця американською армією.
— Дідько! — вихопилося в неї. — Табе, прокидайся.
Тамара налила кави, й вони випили її в ліжку, переглядаючи новини. Диктор повідомив, що корабель під назвою «Фудзянь» підбили у відповідь на бомбардування Китаєм японських солдатів на спірних островах Сенькаку.
— На цьому все не скінчиться, — промовив Таб.
— Навіть не сумніваюся.
Прийнявши душ, вони вдягнулися й сіли снідати. Таб, який мав талант приготувати смакоту, навіть коли холодильник був майже порожній, засмажив яєчню з тертим пармезаном, петрушкою і паприкою.
Відтак Таб накинув легкий італійський блейзер, Тамара пов’язала на голову шаль, і вони вже збиралися вимикати телевізор, коли почули приголомшливу новину. Північнокорейські повстанці скинули атомну бомбу на Сеул, столицю Південної Кореї.
Таб сказав:
— Це ядерна війна.
Тамара понуро кивнула:
— Може статися, що це наш останній день на Землі. — Вони сіли, й Тамара промовила: — Думаю, треба зробити щось особливе.
Таб задумався.
— Є ідея, — озвався він.
— Яка?
— Може, дещо покваплива...
— Кажи.
— Ми могли б... ти... я хочу сказати... Ти вийдеш за мене?
— Сьогодні?
— Авжеж, сьогодні!
Тамарі забракло слів. Вона довго мовчала.
Таб спитав:
— Я ж тебе не засмутив?
Нарешті Тамара віднайшла голос.
— Навіть не знаю, чи можна висловити, як я тебе кохаю, — вичавила вона, відчуваючи, як щоками їй течуть сльози.
Він узявся висушувати їх поцілунками.
— У такому разі я сприймаю це за згоду.
Розділ сорок перший
Інформація почала надходити в Оперативний штаб у Джоннаньхаї, і Кай слухав її, борючись із відчуттям безпорадності. Останні кілька хвилин глибоко шокували весь світ. Це був перший випадок застосування ядерної зброї після 1945 року. Новина швидко облетіла планету.
За секунди фондові ринки Східної Азії почали вільне падіння. Народ кинувся виводити гроші, наче вони чимось допоможуть у ядерній війні. Президент Чень закрив шанхайський та шеньчженьський фондові ринки на годину раніше ніж зазвичай. Наказав закриватися й гонконзькому, але там відмовилися і, як наслідок, за десять хвилин втратили двадцять відсотків.
Уряд Тайваню, острова, що не належав до комуністичного Китаю, випустив офіційну заяву про те, що битиме по військових силах кожної країни, що зайде в тайванський повітряний чи водний простір. Кай одразу ж зрозумів важливість цього попередження. Китайські літаки роками літали над Тайванем, стверджуючи, що мають на це право, бо острів — частина Китаю, а тайці у відповідь підіймали свою авіацію й активізували ППО, хоч і ніколи не атакували порушників. Тепер же все змінилося, і вони були готові збивати китайські судна.
— Це ядерна війна, — промовив генерал Хван, — а в ядерній війні бити треба першими. Ми можемо запускати ракети із землі, підводних човнів та літаків, і їх усі слід перевести в бойову готовність. Якщо дамо американцям вдарити першими, більшу частину нашого ядерного арсеналу вони знищать ще доти, як ми зможемо ним скористатися.
Хван завжди говорив так, ніби повторює беззаперечні істини, навіть коли просто висував теорії, але цього разу він мав рацію. Одним ударом США були здатні завдати китайській армії непоправної шкоди.
Міністр оборони Кон Джао сидів із розпачливим виразом обличчя.
— Навіть як ми вдаримо перші, не забувайте, що в нас рівно триста двадцять ядерних боєголовок, тоді як в американців — понад три тисячі. Уявімо, кожна з наших знищить по одній їхній під час першого удару. Навіть після того в них залишатиметься вдосталь зброї, а в нас не буде нічого.
— Не обов’язково, — заперечив Хван.
Кон Джао втратив самовладання:
— Годі вже молоти дурниці! — не стримався він. — Я бачив результати навчань, і ви — також. Ми завжди програємо. Завжди!
— Навчання на те й навчання, — зневажливо кинув Хван. — А війна — це зовсім інше.
Не встиг Кон відповісти, як втрутився Чан Дзяньдзюнь:
— Дозвольте запропонувати варіант ведення обмеженої ядерної війни.
Кай уже й раніше чув батькові розмови про це. Та сам він не вірив в обмежену війну. Як свідчила історія, обмежити її неможливо. Одначе вирішив промовчати.
Дзяньдзюнь сказав:
— Необхідно провести серію превентивних ударів по ретельно обраних цілях в Америці—не великих містах, а лише військових базах і негустозаселених регіонах, — а після того негайно запропонувати перемир’я.
Кай сказав:
— Це може спрацювати, і вже точно краще, ніж велика війна. Але хіба немає інших варіантів, з яких ми могли б почати?
Президент Чень запитав:
— Маєте якісь пропозиції?
— Якщо вдасться обмежити війну неядерною зброєю, зможемо відбити нальоти на нашу територію і навіть витіснити сили Південної Кореї з Північної.
— Можливо, — відповів президент. — Але як не дати американцям застосувати ядерну зброю?
— Запропонувавши виправдання, а як ні — то погрозою.
— Поясніть.
— Скажемо президентці Ґрін, що удару по Сеулу завдали бунтівники, яких наразі знищують і позбавляють ядерного арсеналу задля уникнення подальшої ескалації.
— Але ж це неправда.
— Неправда. Але будемо сподіватися, що вона нам повірить. Окрім того, так ми виграємо трохи часу.
— А як щодо погрози?
— Поставимо їм ультиматум. Попередимо, що ядерна атака на Північну Корею буде розцінюватися як напад на Китай. Щось таке президент Кеннеді сказав у шістдесяті, мовляв, США розглядатимуть будь-яку ракету, запущену Кубою по одній з країн Західної півкулі як атаку Радянського Союзу на США, що потягне за собою негайну відповідь.
У студентські часи Кай написав курсову роботу, присвячену Карибській кризі.
Чень замислено кивнув.
— Інакше кажучи, ядерний удар по Північній Кореї означатиме ядерний удар по нас.
— Саме так.
— Це не надто відрізняється від нашої теперішньої політики.
— Зате послугує чітким сигналом, і президентці Ґрін доведеться подумати двічі. А ми тим часом шукатимемо способів уникнути ядерної війни.
— Гадаю, це слушна думка, — сказав президент Чень. — Якщо всі згодні, так і зробимо.
Генерал Хван і Чан Дзяньдзюнь були невдоволені, та оскільки ніхто не висловився проти, пропозицію погодили.
* * *
Полін звернулася до голови Об’єднаного комітету керівників штабів:
— Білле, треба позбавити генерала Пака можливості завдавати ядерних ударів по наших союзниках у Південній Кореї та будь-де у світі. Які в мене є варіанти?
— Бачу тільки один, пані президентко: ядерний удар по захопленій заколотниками території Північної Кореї, який знищить Йонджодон та всі інші ядерні бази.
— І як на це відреагує Пекін?
— Можливо, з розумінням, — відповів Білл. — Їм самим не треба, щоб заколотники мали ядерну зброю.
Ґас був налаштований дещо скептичніше:
— Або ж, Білле, вони можуть розглядати удар по своєму найближчому союзнику як початок ядерної війни. Це зобов’яже їх атакувати США.
Полін сказала:
— Пропоную поточнити подробиці, всі ми маємо розуміти, про що говоримо. Луїсе, змалюйте потенційні наслідки китайського ядерного удару по США.
— Так, мем. — Ця інформація була в міністра оборони напохваті. — Китай має близько шістдесяти шести наземних міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, здатними долетіти до США. Вони належать до того виду озброєння, яке, найімовірніше, знищать на ранніх етапах війни, тому їх запустять найпершими. Під час останніх навчань у Пентагоні припустили, що половину з них націлять на десять найбільших американських міст, другу половину — на стратегічні цілі, як-от військові бази, порти, аеропорти й телекомунікаційні центри. Запуск буде видно, і ми встигнемо розгорнути протиракетну оборону, яка, за найоптимістичнішими прогнозами, зіб’є кожну другу ракету.
— Якими будуть наші втрати?
— Близько двадцяти п’яти мільйонів, пані президентко.
— Святий Боже.
Луїс вів далі:
— Ми відповімо негайним запуском більшої частини своїх чотирьохсот міжконтинентальних ракет, а за ними — більш як тисячі боєголовок з підводних човнів і літаків. Після цього в нас залишиться ще приблизно така сама кількість ракет, але вони нам не знадобляться, бо на той час ми позбавимо Китай можливості продовжувати війну, і йому доведеться здатися. Іншими словами, пані президентко, ми переможемо.
«Переможемо, — подумала Полін, — втративши вбитими й пораненими двадцять п’ять мільйонів людей, а наші міста перетворяться на пустелю».
— Боже збав від такої перемоги! — палко промовила вона.
На одному з екранів був увімкнений CNN, і увагу Полін привернули кадри знайомих вашингтонських вулиць, іще темних, але вже запруджених автомобілями.
— Що відбувається? — запитала вона. — Зараз лише о пів на п’яту ранку, вулиці мали би бути порожні.
Відповіла Жаклін Броді:
— Люди їдуть із міста. Кілька хвилин тому показували інтерв’ю з водіями на світлофорах. Вони вважають, що в разі ядерної війни Вашингтон стане епіцентром удару.