Вона кинула на Мілта оцінювальний погляд. Подумала, що вразити його складно. То може, поставити запитання, яке крутиться в неї на язику? Зваживши, вирішила, що можна.
— У якому віці ви сказали самі або почули від однолітків матюки?
Мілт знизав плечима, геть не вражений.
— У дванадцять-тринадцять.
Вона обернулася до Жаклін:
— А ви?
— Десь так само.
— То від чого ми захищаємо своїх дітей?
Мілт промовив:
— Я не кажу, що Мур має рацію, але вважаю його загрозою для вас. Чи не в кожній промові він називає вас лібералкою.
— Розумні консерватори знають, що змін не зупинити, однак їх можна вповільнити. Щоб у людей був час звикнути до нових ідей і вони не кидалися на політиків зі звинуваченнями. Головна помилка лібералів — бажання радикальних змін тут і зараз. Через що й потерпають.
— Можете написати це на футболці.
То була одна з улюблених приказок Мілта. Він вважав, що мало хто з виборців зрозуміє думку, якої не можна висловити принтом на футболці. Той факт, що він майже ніколи не помилявся, робив його ще нестерпнішим.
Полін відповіла:
— Мілте, я хочу перемогти.
— І я.
— Я просиділа за цим столом два з половиною роки, та відчуття таке, що майже нічого не встигла. Мені потрібен ще один термін.
Озвалася Жаклін:
— Оце правильно, пані президентко.
Прочинилися двері, й до них зазирнула Ліззі Фрібурґ — тридцятирічна секретарка з копицею пишного кучерявого волосся.
— Радник з питань нацбезпеки вже тут, — повідомила вона.
— Чудово, — відповіла Полін.
Зайшов Ґас Блейк, і вмить кабінет немовби зменшився. Ґас і Мілт привіталися стриманими кивками: вони не дуже ладнали один з одним.
Тепер із президенткою зібралося троє найближчих радників. Кабінети голови її адміністрації, радника з нацбезпеки та віцепрезидента були в Західному крилі, за якихось кілька кроків звідси, і таке близьке сусідство означало, що очільницю держави вони бачать частіше за будь-кого іншого.
Полін звернулася до Ґаса:
— Мілт розповів мені, що Джеймс Мур наміряється цензурувати попмузику.
Ґас обдарував її чарівливою посмішкою:
— Ви — лідерка вільного світу, але переймаєтеся попмузикою?
— Я вже питала в Мілта, в якому віці він уперше почув матюки. Каже, у дванадцять. А ви, Ґасе?
Радник відказав:
— Я народився в Південному Лос-Анджелесі, тож, напевно, це були мої перші слова.
Посміявшись, Полін повела далі:
— Обіцяю, що нікому про це не скажу.
— Ви хотіли обговорити Аль-Бустан.
— Так. Пропоную влаштуватися трохи зручніше.
Вона встала з-за столу. Посеред кабінету стояли два диванчики, розділені кавовим столиком. Полін сіла на один, Мілт і Жаклін — навпроти. Зайнявши місце біля Ґрін, Ґас промовив:
— Проект «Клеопатра» дає плоди.
Мілт перепитав:
— Клеопатра?
Ґаса це вочевидь роздратувало. Мілтові бракувало терпіння перечитувати всі звіти.
На відміну від Полін, яка пояснила:
— У ЦРУ є агент під прикриттям, який надав дуже цінні розвіддані про базу ІДВС у Ніґері. Учора об’єднані сили американської, французької та місцевої армій зрівняли її із землею. Про це йдеться в ранковому звіті, з яким вам, напевне, забракло часу ознайомитися.
Мілт відповів:
— Боже милий, разом із французами?
Ґас сердито зиркнув на нього.
— Ви хоч щось знаєте? — запитав стримано. — Більшість тамтешніх країн — колишні французькі колонії.
— Гаразд.
Як жінка Полін завжди переймалася, що вона занадто м’яка, скромна й співчутлива, щоб командувати армією. Сказала:
— Я оголошу цю новину сама. Джеймс Мур любить попатякати про терористів. Час показати народові, що по-справжньому з ними бореться президентка Ґрін.
— Слушна думка.
Полін повернулася до голови адміністрації:
— Жаклін, скажете Сандіпу підготувати пресконференцію?
Сандіп Чакраборті був директором з комунікацій.
— Авжеж.
Жаклін зиркнула на годинник. Уже з полудня звернуло.
— Сандіп запропонує зібрати журналістів завтра зранку—для максимального охоплення телеаудиторії.
— Прекрасно.
Озвався Ґас:
— Маю деякі подробиці, що не ввійшли у звіт, бо ми самі тільки-но їх отримали. Насамперед керувала операцією полковниця Сюзан Маркус.
— Жінка на чолі операції?
Ґас усміхнувся:
— Тільки не вдавайте, що здивовані.
— Це чудова новина. Тепер можна казати: «Якщо хочете грубої сили, поставте на чолі жінку».
— Похвалите полковницю Маркус і заразом себе.
— Залюбки.
— У звіті також сказано, що зброя в терористів китайського та пів-нічнокорейського походження.
Мілт зауважив:
— Навіщо Пекіну їх озброювати? Я думав, китайці не люблять мусульман. Хіба вони не засилають їх на перевиховання в табори?
— Про жодну ідеологію тут не йдеться. Китай і Північна Корея непогано заробляють на торгівлі зброєю, — пояснила Полін.
— Не варто продавати її ІДВС.
— Вони все заперечуватимуть. До того ж вогнепалів повно на вторинному ринку. — Полін знизала плечима. — Що тут удієш?
Ґас здивував її, ставши на бік Мілта:
— Пані президентко, віцепрезидент має рацію. У ранковому звіті не вказали, що в терористів були три стосімдесятиміліметрові північно-корейські установки М-1978 «Коксан» на шасі від китайського танка «Тип-59».
— Господи. Цього на базарі в Тимбукту не купиш.
— Еге ж, не купиш.
Полін замислилася.
— Не можна заплющувати очі на таке. Недобре вже те, що вони отримали автомати. Однак їх у світі повно, а весь ринок контролювати неможливо. Та артилерія — це зовсім інша річ.
— Згоден з вами, — мовив Ґас. — Тільки не знаю, як тут бути. Американські виробники озброєння не можуть продавати його за кордон без дозволу уряду. Я щотижня отримую заявки. Інші країни мали б чинити так само, але ні.
— Можливо, вдасться підштовхнути їх до цього.
— Слушно, — погодився Ґас. — Маєте якісь варіанти?
— Можна запропонувати резолюцію ООН.
Мілт зневажливо пхикнув.
— ООН? Від них користі — нуль.
— Але це приверне увагу до Китаю. Самі вже дебати можуть його стримати.
Мілт скинув руки:
— Як скажете. За допомогою ООН привернемо увагу світу до оборудок, якими заправляє Китай. Згода.
— Висувати пропозицію на Радбезі марно: Китай накладе вето. Резолюцію треба подавати на Генеральній асамблеї, — додав Ґас.
— Так, — підтвердила Полін, — але самою пропозицією ми не обмежимося. Необхідно домогтися підтримки всього світу. Американські посли повинні схилити уряди багатьох держав до схвалення резолюції— тільки тихо, аби китайці не прознали про серйозність наших намірів.
Мілт додав:
— Не думаю, що це якось вплине на їхню поведінку.
— Тоді можемо застосувати санкції. Але все по черзі. Поінформуйте Чесса.
Честер Джексон служив державним секретарем і засідав у будівлі Державного департаменту за півтора кілометра від Білого дому.
— Жаклін, організуйте зустріч, треба докладніше все обговорити.
Зазирнула Ліззі:
— Пані президентко, перший джентльмен повернувся в Резиденцію.
— Дякую.
Полін досі було дивно чути, як її чоловіка називають першим джентльменом, бо звучало це кумедно. Вона підвелася, і присутні встали також.
— Усім дякую.
Вона вийшла крізь двері, що вели до Західної колонади. У супроводі двох агентів Секретної служби й капітана армії з атомною валізкою проминула розарій і ступила в Резиденцію.
Будівля була прекрасна — чудово оздоблена, дорого облаштована — але Полін однаково не почувалася там як удома. З гіркотою пригадувала покинутий будиночок на Капітолійському пагорбі: вузенький вікторіанський дім із червоної цегли, із затишними кімнатками, повними картин і книжок. Там стояли старенькі канапи з барвистими подушками й велике зручне ліжко. Полін завжди знала, що де лежить у старомодній кухоньці. У коридорі ж тримали велосипеди, у пральні — тенісні ракетки, а в комоді в їдальні — пляшку кетчупу. Часом вона шкодувала, що поїхала звідти.
Збігла східцями вгору, не задихавшись. Навіть у п’ятдесят зберегла чудову форму. Проминувши грандіозно обставлений перший поверх, піднялася в житлове крило на другому.
Зі сходів зазирнула в Східну залу для раутів, улюблене місце їхньої родини. Там побачила свого чоловіка під великим склепінчастим вікном, що виходило на П’ятнадцяту вулицю й ресторан «Гриль старого Еббітта». Коротким коридорчиком пройшла всередину, сіла на оксамитовий диванчик біля нього й поцілувала в щоку.
Джеррі Ґрін був на десять років старший за Полін. Високий чоловік із сивим волоссям і блакитними очима, одягнений у класичний темно-сірий костюм, застібнуту під горло сорочку й краватку з візерунком нейтрального відтінку. Вдягався він у «Брукс Бразерс», хоч міг спокійно дозволити собі літати по костюми в Лондон на Севіль-ров.
Уперше Полін побачила Джеррі, коли навчалася в Єльській школі права — його запросили прочитати лекцію про бізнесове право. Тоді він мав ледве за тридцять, але вже досягнув успіху й страшенно сподобався її одногрупницям. Однак спливло ще п’ятнадцять років, перш ніж вони перетнулися знову. На той час Полін була вже конгресменкою, він — старшим партнером у власній фірмі.
Вони зустрічалися, спали разом і їздили на канікули в Париж. Їхні стосунки були яскраві й романтичні, та вже навіть тоді Полін розуміла, що між ними радше дружба, ніж пристрасть. Джеррі був вправним коханцем, але їй ніколи не хотілося зривати з нього одяг зубами. Він був вродливим, розумним і дотепним, тому вона й вийшла за нього, а ще — бо боялася самотності.
Коли Полін перемогла на президентських виборах, Джеррі покинув практику й очолив державний доброчинний фонд, Американську фундацію освіти для жінок і дівчаток. Це була неоплачувана робота, завдяки якій він міг відігравати роль першого джентльмена.
Вони мали одну дитину: чотирнадцятирічну Піппу. Донька завжди радо ходила до школи й навчалася на відмінно, тож вони неабияк здивувалися, коли директорка викликала їх обговорити поведінку підлітки.