— Куди вони прямують?
— Кажуть, безпечніше буде якнайдалі від міст — у пенсильванських лісах і горах. У Нью-Йорку ситуація схожа, люди їдуть в Адірондак. Думаю, каліфорнійці, коли прокинуться, потягнуться в Мексику.
— Дивно, що народ уже про все знає.
— Один із телеканалів запустив над Сеулом дрон із камерою. Увесь світ бачить, що сталося з містом.
Полін обернулася до Чесса:
— Що відбувається в Північній Кореї?
— Південнокорейська армія штурмує позиції заколотників. Президентка Но кинула на них усі сили.
— Я не збираюся застосовувати ядерну зброю, якщо тільки не буду змушена до цього. Дамо президентці Но шанс скінчити справу за нас.
Жаклін Броді сказала:
— Пані президентко, вам повідомлення від президента Ченя.
— Покажіть.
— У вас на екрані.
Полін уголос прочитала ультиматум президента Ченя:
— Будь-яка ядерна атака США на Північну Корею вважатиметься нападом на Китай.
Чесс сказав:
— Щось таке під час Карибської кризи заявив Кеннеді.
— Але хіба це щось змінює? — спитала Полін.
Луїс Рів’єра твердо відповів:
— Зовсім нічого. Це й так була їхня політика, без усіляких заяв.
— Але є ще один важливий момент, — сказала Полін. — Вони стверджують, що удару по Сеулу завдало бунтівне угруповання, яке зараз роззброюють для уникнення ескалації.
Луїс запитав:
— А наприкінці не дописали «сподіваємося»?
— Луїсе, слушне зауваження, але я вважаю, що треба дати їм шанс. Якщо південнокорейська армія здужає подолати націоналістів, проблему можна розв’язати без ядерних ударів. Не відкидаймо такого варіанту лише тому, що вважаємо його малоймовірним. — Полін оглянула присутніх за столом. Багатьом це не подобалося, але ніхто не став суперечити. Відтак вона повела далі: — Білле, накажіть Пентагону готуватися до можливого удару по північнокорейських заколотниках. Візьміть на приціл кожну ядерну базу на підконтрольній їм території. Це запасний план, але мусимо бути готовими до всього. Поки що утримуємося від ударів і стежимо за розвитком подій.
Білл відповів:
— Пані президентко, вичікуванням ви даєте китайцям змогу завдати ядерного удару першими.
— Знаю, — мовила Полін.
* * *
Каєві подзвонила Тін.
Її високий голос тремтів.
— Каю, що відбувається?
Він відійшов від платформи й заговорив тихо:
— Заколотники з Північної Кореї скинули на Сеул ядерну бомбу.
— Я знаю! Ми були на знімальному майданчику, але зненацька всі техніки поскидали навушники й пішли. Робота зупинилася. Я їду додому.
— Сподіваюся, ти не за кермом?
Голос був не надто засмучений, здавалося, могла безпечно доїхати додому самотужки.
— Ні, я з водієм. Каю, що це означає?
— Ми самі не знаємо, але робимо все, щоб ситуація не вийшла з-під контролю.
— Я не почуватимуся в безпеці, поки ти не зі мною. О котрій будеш удома?
Кай завагався, але врешті вирішив сказати правду:
— Не думаю, що я сьогодні повернуся.
— Невже все аж так погано?
— Можливо.
— Я заберу маму й привезу до нас. Ти ж не проти?
— Звісно, ні.
— Просто не хочу бути сама, — сказала Тін.
* * *
Полін роздягнулася в спальні Лінкольна й пішла в душ. Мала кілька хвилин, щоб освіжитись і перевдягнутись: у такий день не могла бути в джинсах і куртці.
Коли вийшла з душу, Джеррі сидів на краю ліжка в піжамі й старомодному халаті. Спитав:
— Ми збираємося воювати?
— Ні, якщо я тільки здатна цьому зарадити.
Узяла рушник. Раптом їй стало ніяково, що стоїть гола перед ним. Після п’ятнадцяти років шлюбу це було дивно. Сказала собі не вигадувати й почала витиратися. Промовила:
— Ти чув про Рейвен-Рок?
— Ядерний бункер. Плануєш поїхати туди?
— Щось таке, тільки об’єкт секретніший. І так, можливо, нам доведеться поїхати туди сьогодні. Вам із Піппою слід бути готовими.
— Я не поїду, — відповів Джеррі.
Полін знала, куди він хилить. Збирався сповістити, що їхньому шлюбу кінець. Хоч і очікувала цього, однаково було боляче.
— Що ти хочеш сказати? — запитала вона.
— Я не їду в бункер ані тепер, ані пізніше, з тобою чи без тебе.
Замовк і поглянув на неї, неначе цього було достатньо. Полін запитала: — Ти не хочеш бути з дружиною і донькою, якщо почнеться війна? — Ні.
Вона чекала, але він не став пояснювати.
Полін вдягнула бюстгальтер, трусики й колготи, і їй стало ще незатишніше. Оскільки чоловік не спромігся сказати те, що мусив, вона зробить це за нього.
— Не хочу мордувати тебе допитуваннями, — повела. — Я можу помилятися, але, певно, ти хочеш бути з Амелією Джудд.
На його обличчі промайнула низка емоцій: спершу подив, далі — інтерес, бо він задумався, звідки їй відомо, але вирішив не питати; після того був сором за зраду й урешті — виклик. Закинув голову.
— Усе так, — сказав.
Полін озвучила свій найбільший страх:
— Сподіваюся, Піппу ти із собою не забереш?
Відповів він із вдячним виразом, як на просте запитання:
— Ні.
На мить Полін відчула таку полегкість, що не могла промовити й слова. Опустила голову й затулила очі руками. Джеррі сказав:
— Піппу можна навіть не питати, бо я знаю її відповідь. Вона захоче залишитися з тобою. — Він вочевидь про це думав і вже давно зробив вибір. — Дівчині потрібна матір, і я це чудово розумію.
— Хоч за це дякую.
Вона вдягнула те, що найбільше підкреслювало її авторитет: чорний костюм і сріблясто-сірий вовняний светр. Джеррі не йшов. Він ще не скінчив. Сказав:
— Та й у твою невинність я не вірю.
Це заскочило її зненацька.
— Ти про що?
— У тебе є хтось, я знаю.
— Зараз це байдуже, але щоб ти знав, у мене не було сексу ні з ким іншим, відколи ми почали зустрічатися. Щоправда, останнім часом я про це думала.
— Я так і знав.
Полін захотілось накричати на нього, але вона стрималася. Була не в тому настрої, щоб сваритися.
— Джеррі, що пішло не так? — запитала натомість. — Ми ж кохали одне одного.
— Думаю, кожен шлюб рано чи пізно втрачає запал. Питання лише в тому, чи залишиться пара разом через лінь, чи таки розлучиться, і кожен спробує все спочатку з новим партнером.
«Яка ж банальщина», — подумала Полін. Але в тому не був винний ніхто, так уже заведено в житті: це радше відмовка, а не пояснення. Вона й на секунду не повірила йому, але сперечатися не хотіла.
Джеррі встав із ліжка й пішов до дверей. Полін згадала про ще одне важливе питання.
— Піппа скоро прокинеться, — зауважила вона. — Сказати, що ми вже не разом, повинен ти. Поясни їй усе сам, бо я за тебе цього не робитиму.
Він зупинився, тримаючись за ручку дверей.
— Добре. — Від такої перспективи він був не в захваті, та відмовитися не міг. — Але не зараз. Може, завтра?
Полін завагалася, але подумала, що так буде навіть ліпше. Сьогодні вона не мала часу заспокоювати травмовану підлітку.
— Потім ще доведеться оголосити про це публічно.
— Не треба поспішати.
— Обговоримо, коли і як це зробити. Наразі постарайся, щоб це не потрапило в новини. Пильнуй.
— Авжеж. Амелія теж непокоїться, бо це, ясна річ, вплине на її кар’єру.
«Кар’єра Амелії, — подумала Полін. — Та чхати я хотіла на кар’єру Амелії».
Втім, уголос цього не сказала.
Джеррі вийшов.
У скриньці з прикрасами Полін знайшла золотий ланцюжок зі смарагдовим кулоном і повісила на шию. Потому хутенько глянула на себе в дзеркало. Вигляд мала достоту президентський. Чудово.
Вийшла з Резиденції та попрямувала в Ситуаційну кімнату.
— Як справи? — спитала на вході.
Відповів Ґас:
— Президентка Но посилює наступ на заколотників, але вони не здаються. Китайці досі думають, як відповісти на підбиття «Фудзяня». Поки що нічого не зробили, але це лише питання часу. Вам дзвонили президенти і прем’єр-міністри різних країн, зокрема Австралії, В’єтнаму, Японії, Сінгапуру та Індії. Ось-ось розпочнеться екстрене засідання Радбезу ООН.
— Отже, треба передзвонити всім, — промовила Полін. — Почнімо з Японії.
Жаклін сказала:
— Набираю прем’єр-міністра Ісікаву.
Одначе перший дзвінок до Полін був від матері:
— Алло, люба, сподіваюся, з тобою все гаразд?
Полін чула гудіння мотора.
— Мамо, де ти?
— Їдемо по I-90, зараз біля Ґері, в Індіані. Батько за кермом. Де ти?
— У Білому домі, мамо. Що ви робите в Ґері?
— Їдемо у Віндзор, в Онтаріо. Сподіваюся, встигнемо до снігопаду.
Віндзор був найближчим від Чикаґо канадським містом, та навіть до нього налічувалося майже п’ятсот кілометрів. Полін здогадалася: батьки думають, що в Штатах небезпечно. Відчула розпач, та винуватити їх не могла. Вона й сама втратила віру в те, що зможе захистити їх та мільйони інших американців.
Однак шанс на порятунок усе ще був. Сказала:
— Мамо, будь ласка, подзвони мені, коли доїдете. Одразу ж.
— Добре, люба. Сподіваюся, тобі вдасться все владнати.
— Спробую. Люблю тебе, мамо.
— І ми тебе любимо.
Полін поклала слухавку, і Білл Шнайдер сказав:
— Інфрачервоні супутники попереджають про ракетну небезпеку.
— Звідки?
— Зачекайте... З Північної Кореї.
Її серце завмерло.
Ґас, що сидів біля Полін, промовив:
— Подивіться на радар.
Полін побачила червону лінію.
— Ракета одна, — мовила вона.
Білл був у навушниках, через які мав постійний зв’язок із Пентагоном. Промовив:
— Летить вона не на Сеул: занадто високо.
Полін запитала:
— Куди ж тоді?
— Траєкторію обчислюють, секунду... Бусан.
Це було друге за величиною південнокорейське місто, великий порт на південному узбережжі з населенням вісім мільйонів. Полін поклала голову на руки.
Озвався Луїс:
— Цього не сталося б, якби ми бомбардували Йонджодон ще годину тому.
Тут Полін урвався терпець.
— Луїсе, якщо все, що ви можете сказати, це