Кай не думав, що переворот протриває більш як пів години. Армія знищить сіньдзянських сепаратистів, як зграя вовків — отару овець. Одначе в такі часи навіть це сміховинне заворушення було тяжким ударом по гордості Китаю.
Напруженість ситуації одразу ж підтвердив генерал Хван.
— Безперечно, це прояв реакційного імперіалізму! — випалив він. — Подивіться лишень на події останніх двох місяців. Північна Корея, Судан, Південнокитайське море, острови Дяою, Тайвань, а тепер ще й Гонконг та Сіньдзян. Нас убивають, завдаючи тисячу дрібних поранень. Це цілеспрямована кампанія на позбавлення Китаю територій шматочок за шматочком, за якою стоїть Америка! Треба негайно це зупинити. Нехай США поплатяться за свою агресію, інакше не заспокояться, допоки Китай не перетвориться на запопадливу колонію, якою був ще століття тому. Обмежений ядерний удар — єдиний вихід із цього становища.
Президент Чень відповів:
— Справи не аж так кепські. Розумію, це цілком реально, але наразі варто спробувати менш апокаліптичні методи.
Краєм ока Кай помітив, як батько та генерал Хван перезирнулися. «Зрозуміло, їм не подобається програвати суперечку», — подумав він.
Раптом Дзяньдзюнь підвівся, пробурмотів щось про поклик природи й вийшов.
Це було дивно. Кай знав, що батько не мав проблем із сечовим міхуром, поширених серед літніх людей. Дзяньдзюнь ніколи не розповідав про свої хвороби, але мати тримала його в курсі. Вочевидь з’явилася вагома причина вийти під час такої важливої наради. Невже він занедужав? Старий був справжнім динозавром, але Кай однаково його любив.
Чень сказав:
— Генерале Хване, прошу розпочати підготовку Народно-визвольної армії до входження в Гонконг і силового захоплення там влади.
Хван хотів не цього, та це вже було краще, ніж нічого, тож він погодився не вагаючись.
Кай помітив, що в залу зайшов Ван Цінлі, голова президентської охорони. Попри те, що був прибічником Хвана та Дзяньдзюня, вдягався він, одначе, краще, і нерідко його приймали за того, кого мав охороняти. Тепер Цінлі підійнявся на подіум і зашепотів щось у вухо Ченеві.
Каю це не сподобалося. Щось відбувається. Спочатку Дзяньдзюнь пішов, тепер з’явився Ван. Збіг?
Кай зиркнув на свого союзника, Кон Джао. Той насупився. Отже, він теж нервує.
Тоді перевів погляд на президента. Слухаючи Вана, Чень спочатку сполохався, далі занепокоївся, а тоді й зовсім зблід. Він був шокований.
Уже всі присутні розуміли: щось діється. Дискусія припинилася, і всі мовчки чекали, що буде далі.
Фу Чую, міністр державної безпеки й безпосередній керівник Кая, підвівся.
— Даруйте, товариші, але я повинен перервати нараду. Мушу повідомити, що згідно з останніми даними внутрішньої розвідки Ґвоаньбу, Чан Кай — американський агент.
Кон Джао випалив:
— Маячня!
Фу вів далі:
— Чан Кай потай провадив власну міжнародну політику, не розповідаючи про це товаришам.
Кай не міг повірити власним вухам. Невже вони справді зібралися здихатися його в розпал глобальної ядерної кризи?
— Ні-ні, так не можна, — запротестував він. — Китай — це не якась бананова республіка.
Фу вів далі, ніби й не чув Кая:
— Ми маємо беззаперечні докази. По-перше, він повідомив ЦРУ про слабкість режиму Верховного керівника. По-друге, у Йонджодоні уклав з генералом Паком угоду, на яку не мав повноважень. По-третє, попередив американців про наші наміри змістити Верховного керівника й надалі співпрацювати з Паком.
Усе те більш-менш було правдою. Він таки зробив це — але не тому що був зрадником, а бо так було вигідно Китаю.
Проте тут не йшлося про справедливість. Як і у всіх таких звинуваченнях. Його могли легко звинуватити й у корупції. Цей напад був суто політичний.
Кай вважав, що має захист від політичних ворогів як червоний принц, син заступника Комісії з нацбезпеки. Він мав би бути недоторканним.
Але батька в приміщенні не було.
Нарешті Кай збагнув увесь символізм цього кроку.
Фу сказав:
— Близьким споборником Кая весь цей час був Кон Джао.
У Кона на обличчі з’явився такий вираз, ніби його вдарили.
— Я? — не вірячи, перепитав він. Швидко оговтавшись, продовжив: — Товаришу президенте, очевидно, що ці звинувачення висувають саме зараз, оскільки силовий блок у нашому уряді вбачає в цьому єдиний спосіб узяти гору в дискусії.
Чень не відповів Конові. Фу провадив:
— Я не маю іншого вибору, крім як узяти Чан Кая та Кон Джао під варту.
Кай не йняв віри: «Як вони можуть заарештувати нас посеред засідання Оперативного штабу?»
Але вони все продумали.
Відчинилися двері, й зайшло шестеро Ванових охоронців, одягнених у фірмові чорні костюми й краватки.
Кай сказав:
— Це переворот!
Здогадався, що саме це батько обговорював із Фу Чую та генералом Хваном за вечерею в ресторані «Пікантні ласощі».
Ван знову заговорив до Ченя, але цього разу голосно, щоб усі його чули:
— З вашого дозволу, товаришу президенте.
Чень завагався в нерішучості.
Кай промовив:
— Товаришу президенте, якщо ви на це погодитеся, то з лідера перетворитеся на інструмент військових.
Чень, видавалося, і сам це розумів. Очевидно, він схилявся до пропозиції поміркованого крила. Однак стара гвардія мала більше впливу. Чи виживе він, якщо чинитиме їм опір? Чи зможе не послухатися армії та кинути виклик колективному авторитету старих комуністів?
Авжеж, ні.
— Виконуйте, — промовив президент.
Ван підкликав своїх людей.
У гіпнотичному заціпенінні всі спостерігали, як охоронці перейшли усе приміщення й ступили на платформу. Двоє стали обабіч Кая, ще двоє — біля Кона. Вони обидва підвелися, й охоронці легенько взяли їх під руки.
Кон лютував. Дивлячись на Фу Чую, він кричав:
— Ви знищите нашу країну, ідіоти срані!
Фу тихо відповів:
— Відвезіть їх у в’язницю Ціньчен.
Ван відповів:
— Так, товаришу міністре.
Охорона повела Кая та Кона з платформи, а потім із зали.
Чан Дзяньдзюнь був у вестибюлі, біля ліфтів. Він вийшов із засідання, щоб не бачити арешту.
Кай пригадав розмову, в якій батько сказав: «Комунізм — це священна місія. Вона стоїть понад усім, навіть родиною та особистою безпекою». Нарешті він збагнув, що мав на увазі старий.
Ван зупинився й невпевнено запитав:
— Чан Дзяньдзюню, ви хочете поговорити із сином?
Уникаючи погляду Кая, Дзяньдзюнь відповів:
— У мене немає сина.
— Зате я маю батька, — мовив Кай.
Розділ сорок другий
Атакуючи північнокорейські військові бази, Полін убила сотні, коли не тисячі, людей, але ще більше зазнали поранень від ударної хвилі й опромінення радіацією. Вона розуміла, що вчинила правильно: терористичному режиму генерала Пака слід було покласти край. Та хай скільки себе заспокоювала, серце не могло вгамуватися. Щоразу, коли мила руки, пригадувала спроби леді Макбет змити із себе кров.
О восьмій ранку Полін виступила з телезверненням до народу. Оголосила, що атомну загрозу з боку Північної Кореї ліквідовано. Китайці й решта повинні розуміти: така доля чекає на всіх, хто застосує ядерну зброю проти США та союзників. Повідомила про підтримку понад половини світових лідерів, котрі усвідомлювали, що бунтівний режим з ядерними ракетами — небезпека для всього світу. Закликала громадян до спокою, однак і не запевнила, що все буде добре.
Вона боялася відповіді Китаю, хоч і не сказала того народові. Сама лише думка про це жахала.
Закликати громадян зберігати спокій — неефективний прийом. Люди активно виїжджали з міст. Мегаполіси паралізувало, на кордонах Канади й Мексики розтягнулися довжелезні черги машин. Збройні крамниці розпродали всі набої. У супермаркеті в Маямі не поділили останнього ящика з консервованим тунцем й застрелили чоловіка.
Одразу після виступу Полін та Піппа сіли в «Морпіх Один» і полетіли в Край Жувачів. Після безсонної ночі Полін задрімала в дорозі. Коли гелікоптер приземлився, не хотілося розплющувати очей. Якщо вдасться, поспить годинку-дві трохи пізніше.
Ліфтом вони спустилися під землю, і Полін відчула полегшення, але водночас сором, що турбується про власну безпеку. Проте одного погляду на Піппу вистачило, щоби повернулася впевненість: вона все правильно робить.
Перші відвідини Краю Жувачів радше нагадували шоу, в якому Полін була зірковою гостею. Організували візит бездоганно, атмосфера панувала спокійна. Сьогодні ж усе було інакше. Тут кипіла робота, коридорами снували люди в одностроях. Прибували члени кабінету міністрів та старші офіцери Пентагону. Поповнювали полиці із запасами, тому скрізь валялися напівпорожні картонні коробки. Інженери налаштовували обладнання для клімат-контролю, перевіряючи, змащуючи, а тоді ще раз переглядаючи все. Обслуга розкладала рушники у ванних кімнатах і розставляла столи в офіцерській їдальні. Та навіть таке пожвавлення не могло приховати страху, що висів у повітрі.
Назустріч Полін вийшов утомлений круглолиций генерал Вітфілд. Минулого разу він виступав у ролі веселого керівника об’єкта, яким ніколи не користувалися, натомість сьогодні був уже розпорядником місця, що могло стати останнім бастіоном американської цивілізації.
Як на президентські покої, житло Полін видавалося досить скромним: спальня, загальна кімната, яка водночас виконувала функцію кабінету, кухонька та невеличка ванна з душовою кабіною. Усе тут було найпростіше, як у недорогому готелі, на стінах дешеві картини в рамках, на підлозі зелений килим. Невпинно гуділи механізми, очищене повітря мало неприродний запах. Думаючи, скільки їй доведеться тут жити, Полін відчула тугу за розкішним палацом, яким, власне, й була Резиденція Білого дому. Втім, тепер ішлося про виживання, а не комфорт.
Піппі виділили окрему кімнату поруч. Від зміни місця проживання дівчина була перезбуджена, їй нетерпеливилося оглянути решту бункера.
— Це ніби як у старому вестерні, коли влаштовують табір із фургонів, — промовила Піппа.