Вона думала, що батько приєднається до них пізніше, й Полін не хотіла її розчаровувати. По одному потрясінню за раз.
Полін запропонувала доньці шипучки із холодильника.
— То в тебе тут власний мінібар! — вигукнула Піппа. — А в мене тільки вода. Треба було хоч солодощів прихопити.
— Тут є супермаркет, там і купиш.
— І я можу піти туди без Секретної служби? Оце так!
— Так, можеш. Це найбезпечніше місце на планеті.
«Хай як іронічно це звучить», —додала вона подумки.
Проте Піппа розгледіла іронію. Її піднесення вмить випарувалося. Вона сіла із задумливим виразом на обличчі.
— Мамо, а що станеться, як ядерна війна таки почнеться?
Полін пригадала, як менш ніж місяць тому сама просила Ґаса повторити їй основні факти й вжахнулася, коли він описав те, що станеться з людьми. Полін кинула сповнений любові погляд на доньку, вбрану в стару футболку з написом «Полін — наша кандидатка». На лиці Піппи відбилися цікавість і тривога, але не переляк. Вона ще не пізнала жорстокості й болю розбитого серця. Полін подумала, що донька заслужила на правду, хай навіть та й засмутить її.
Одначе все-таки пом’якшила страшну правду. Замість «У першу одну мільйонну частку секунди утворюється вогненна куля, діаметром двісті метрів. Усі, хто перебуватиме в цьому радіусі, загинуть миттєво» сказала:
— Спочатку безліч людей згорить від високої температури, навіть не встигнувши нічого зрозуміти.
— Щасливці.
— Можливо.
Далі мало бути «Вибухом зруйнує всі будівлі в радіусі півтора кілометра. Майже всі в цій зоні загинуть від ударної хвилі або уламків»:
— Після того вибух знищить будинки.
Піппа запитала:
— А що робитиме влада?
— У жодної країни світу не вистачить медиків, щоб надати допомогу всім постраждалим. Лікарні будуть переповнені, й багато людей помре, не дочекавшись порятунку.
— Скільки?
— Усе залежить від кількості бомб. У разі війни між Америкою та Росією загине близько ста шістдесяти мільйонів американців, бо обидві країни мають велетенські ядерні арсенали.
Піппа була вражена.
— Але ж це десь половина населення.
— Так. Але наразі нам загрожує війна з Китаєм, у якого ядерної зброї менше. Попри те, за нашими оцінками, жертвами стануть близько двадцяти п’яти мільйонів.
Піппа добре знала математику.
— Кожен тринадцятий.
— Так.
Вона спробувала уявити собі.
— Це тридцять учнів моєї школи.
— Так.
— П’ятдесят тисяч вашингтонців.
— Але боюся, це лише початок, — промовила Полін, подумавши: «Гадаю, можна змалювати їй повну картину». — Радіація спровокує рак та інші хвороби в наступні роки. Це нам відомо після Хіросіми та Нагасакі, де ядерну зброю застосували вперше. — Повагавшись, Полін додала: — А те, що сталося сьогодні в Кореї, це як тридцять Хіросім.
Піппа вже мало не плакала.
— Навіщо ти це зробила?
— Щоб запобігти значно гіршому.
— Що може бути гірше?
— Генерал Пак завдав ядерних ударів по двох містах. Третє могло бути в США.
Піппа сполошилася:
— Життя американців нічим не цінніші, ніж корейців.
— Життя всіх людей безцінні. Але американці обрали мене своєю лідеркою, і я пообіцяла захищати їх. Я роблю все можливе. Навіть не знаю, що ще мала зробити за останні два місяці для уникнення нинішніх подій. Я запобігла війні між Чадом і Суданом, намагалася зупинити країни, які продають зброю терористам, заплющила очі на затоплення китайцями в’єтнамського судна, знищила табори ІДВС у Сахарі й не стала окуповувати Північної Кореї. Жодне із цих рішень не було помилкове.
— А як щодо ядерної зими?
Піппа ніяк не могла вгамуватися, але вона мала почути чесну відповідь.
— Жар від ядерних вибухів спричинить тисячі пожеж, дим та попіл підіймуться високо в атмосферу, й сонячне проміння не зможе дістатися землі. У разі вибуху сотень або й навіть тисяч бомб через відсутність світла Земля охолодиться, не йтимуть дощі. Найбільші сільськогосподарські регіони замерзнуть або висохнуть. Тож більшість із тих, хто переживе вибух, спеку й радіацію, помре з голоду.
— Отже, це буде кінець людства?
— Не факт, якщо у війну не вступить Росія. Та навіть за найгіршого сценарію люди залишаться в місцях, де будуть сонце й дощ. Але в будь-якому разі це означатиме кінець знаної нами цивілізації.
— Цікаво, яким буде життя тоді?
— Про це написали тисячу книжок, і кожна оповідає різну історію. Як воно станеться насправді — не знає ніхто.
— Було б набагато краще, якби всі відмовилися від ядерної зброї.
— Але так не буде. Це однаково, що вимагати в техасців відмовитися від пістолетів.
— Можливо, вдалося б зменшити її кількість.
— Це називається контролем за озброєнням, — мовила Полін, — і зараз я бачу, як моя донька мудрішає.
Полін уже доволі довго пояснювала Піппі, як влаштоване життя, тож тепер мала попіклуватися й про інших американців. Узяла пульт від телевізора.
— Подивімося новини.
Ведучий сказав:
— Мільйони американських домівок та підприємств сьогодні зранку залишилися без світла внаслідок збою в комп’ютерних мережах кількох постачальників електроенергії. Експерти підозрюють, що причиною цього міг стати комп’ютерний вірус.
Полін прокоментувала:
— Китайці.
— Вони на таке здатні?
— Так. Найімовірніше, ми відповідаємо їм тим самим. Це кібервійна.
— Пощастило, що ми тут.
— Це місце має автономну електромережу.
— А чому вони атакували населення?
— Це одна з їхніх численних спроб зашкодити нам. В ідеалі їхня мета — військові канали зв’язку, щоб ми не могли запускати ракети й літаки. Проте комп’ютерні мережі армійців надійно захищені. Цивільні системи захисту не такі ефективні.
Подивившись на Полін, Піппа зауважила проникливо:
— Ти заспокоюєш мене, але вигляд маєш стурбований.
— Твоя правда, люба. Кібератаку ми витримаємо, та непокоїть мене дещо інше. За китайською військовою філософією, з кібератаки все починається. За нею йде справжня війна.
* * *
Абдул виїхав з Ніцци й узяв курс узбережжям на захід. Кія сиділа біля нього, Наджі — пристебнутий у дитячому кріслі ззаду. Абдул купив невеличку вживану сімейну машину. Місця в салоні було замало для його статури, але для недалеких поїздок авто те що треба.
Траса тягнулася вздовж порожніх середземноморських пляжів і зачинених на зиму кафе. У Парижі та інших великих містах були страшні затори, бо налякані люди поспішали виїхати в села, проте Лазуровий берег здавався малоймовірною мішенню для ядерного удару, і хоч тут усі теж боялися, та вважали це місце цілком безпечним.
Кія не знала майже нічого про міжнародну політику й мала лише приблизне уявлення про ядерну зброю, тому не поділяла жаху перед майбутнім, й Абдул вирішив не лякати її.
Він зупинив машину в гавані в невеличкому містечку. Перевірив трекер у кишені, переконавшись, що той досі вловлює сигнал, який запеленгував під час першого візиту сюди два дні тому.
Поставивши авто на стоянку, вони з Кією вийшли надвір і вдихнули свіже морське повітря. Одягнені були в нові зимові пальта, які придбали в «Галері Лафаєт». Сонце пригрівало, проте з моря дув бриз, і людям, звиклим до Сахари, було холодно. Кія обрала собі чорне пальто з хутряним коміром, у якому стала схожою на принцесу. Абдул узяв собі двобортну куртку, в якій трішки нагадував моряка.
Кія вбрала Наджі в новий пуховик і плетену шапочку. Абдул розклав візочок, і вони всадили туди малого.
— Я повезу, — сказала Кія.
— Не переживай, я й сам упораюся.
— Це принизливо для чоловіка. Люди скажуть, що ти підкаблучник.
Абдул усміхнувся.
— Французи так не вважають.
— Ти бачив, хто живе тут? Так багато арабів.
Це була правда. У районі Ніцци, де вони оселилися, було чимало вихідців із Північної Африки.
Абдул знизав плечима. Насправді байдуже, хто йде з візочком, і з часом Кія до цього звикне. Однак не треба її квапити.
Вони пішли прогулятися біля моря. Абдул думав, що Наджі сподобаються яхти, проте ще більше вони вразили Кію. Вона була зачарована. Хоч сама колись мала власний катер, але таких суден зроду не бачила. Навіть найменша моторка видавалася їй неймовірною розкішшю. На деяких човнах були власники, що фарбували їх, мили або й просто перехиляли по келишку на облавку. Стояли там і великі океанські яхти. Абдул зупинився й пильно поглянув на одну з них, що мала назву Мі Amore. Робітники у білій формі мили їй ілюмінатори.
— Цей човен більший за дім, у якому я жила! — прохопилося в Кії. — Для чого він?
— Для нього, — вказав Абдул на чоловіка в товстому светрі, що сидів на осонні з двома молодими дівчатами, вбраними залегко як для такої погоди, тож вочевидь вони мерзли. Уся трійця пила шампанське. — Це човен йому для розваг.
— Цікаво, звідки в нього стільки грошей?
Абдул знав, звідки в цього чоловіка гроші.
Біля моря гуляли годину. Із чотирьох прибережних кав’ярень три були зачинені, але одна працювала, хоч і стояла порожня. Усередині було чисто й тепло, привітний власник усміхнувся до Наджі й сказав, що вони можуть сідати, де завгодно. Обрали столик біля вікна, з якого добре проглядалися човни, зокрема Мі Amore. Роздягнувшись, замовили гарячого шоколаду й булочок.
Абдул охолоджував шоколад у ложечці й давав Наджі. Малому напій дуже подобався, і він просив ще.
Якщо все піде за планом, Абдулова місія закінчиться вже до вечора.
Після того можна буде більше не вдавати нічого — перед роботодавцями й самим собою.
Доведеться визнати той факт, що додому він не хоче. Грошей залишилося на кілька місяців, та він не думав, що людство має аж стільки часу.
Проте, дивлячись на Кію та Наджі, Абдул твердо розумів одне: він їх не покине. З ними він віднайшов своє тихе щастя в житті й нізащо від нього не відмовиться. Знав про події в Кореї, тому хай скільки часу відпущено — шістдесят років, годин чи й навіть секунд — він хотів провести його з ними.