— Усі наче показилися, — сказала вона. — Світлофори в Пекіні вимкнули, на вулицях затори.
— Це зробили американці, — відповів він. — Кібервійна.
Лян зняв старий годинник і надів «Ролекс». Відтак підняв руку, милуючись ним.
Тін запитала:
— Коли тебе випустять?
«Ніколи, якщо старі комуністи запустять ядерні ракети на США», — подумав Кай, але вголос промовив:
— Якщо ви з матір’ю натиснете на батька, це може статися зовсім скоро.
Тін голосно шморгнула носом і нарешті припинила плакати.
— Як ти там? Не змерз? Голодний?
— Тут набагато краще, ніж у звичайній в’язниці, — мовив Кай. — За мене не хвилюйся.
— А ліжко в тебе є? Поспати вдасться?
Кай навіть думати про сон не міг, але розумів, що рано чи пізно природа візьме своє.
— Єдина проблема з ліжком тут, що в ньому немає тебе.
Від цього Тін знову заридала. Натішившись новим годинником, Лян промовив:
— Закінчуйте. Інші охоронці почнуть питати, чому я затримався.
Кай кивнув.
— Люба, мушу завершувати.
— Я покладу на подушку твоє фото, щоби бачити тебе хоча б так.
— Просто ляж і думай про гарні часи, які ми прожили разом. Це допоможе заснути.
— Завтра зранку поїду до твого батька.
— Чудова думка.
В особистій розмові Тін уміла бути переконливою.
— Я зроблю все, щоб витягнути тебе звідти.
— Ми з усім упораємося.
— Треба мислити позитивно. Тому на добраніч і до зустрічі завтра.
— Солодких снів, — мовив Кай. — До зустрічі, кохана.
* * *
Полін уперше проводила засідання в Ситуаційній кімнаті Краю Жувачів — копії тієї, що в Білому домі. Тут були її головні радники: Ґас, Чесс, Луїс, Білл, Жаклін та Софія. Атмосфера лишалася напружена, проте ніхто досі не знав, що замислив Китай. Зараз у Пекіні ніч, тож, можливо, тамтешній уряд ухвалить рішення вранці. Доти США не могли вдіяти нічого, крім відбивати кібератаки, які хоч і дошкуляли, але не більше.
На обід Полін повернулася до себе, щоби поїсти з Піппою. Замовили гамбургери з їдальні. Нарешті донька запитала:
— А коли приїде тато?
Полін цього чекала. Намагалася додзвонитися до Джеррі, але він не відповідав. Доведеться розповісти Піппі правду. «Що буде, те й буде», — подумала вона. Почала:
— У нас із татом виникла проблема.
Піппа спантеличилась і стривожилася. Розуміла, нічого доброго такий початок не віщував.
— Тобто?
Полін завагалася. Що може зрозуміти Піппа? Наскільки розібралася б у такій ситуації сама Полін у чотирнадцять? Вона цього не знала, бо спливло вже чимало часу, та й батьки її ніколи не розлучалися. Ковтнувши, промовила:
— Тато закохався в іншу жінку.
Піппа збентежилася. Очевидно, таке вона навіть уявити не могла. Як і всі діти, батьківський шлюб вона вважала непорушним. Запитала:
— Але ж він не піде від нас?
Піппі видавалося, ніби батько йде не лише від матері, а й від неї. Однак Джеррі не казав, що поїде кудись.
— Я не знаю, як він вчинить, — зізналася Полін, хоч і могла б додати, що здогадатися неважко. — Усе, що я розумію зараз — він хоче бути з нею.
— А з нами що не так?
— Не знаю, люба. — Полін і сама не раз питала себе про це. Далася взнаки її робота? Чи одноманітність у ліжку? Чи, може, йому просто захотілося чогось нового? — Напевно, нічого, — додала вона. — Очевидячки, чоловікам інколи потрібні зміни.
— І хто ж вона?
— Ти її знаєш.
— Справді?
— Це міз Джудд.
Піппа вибухнула сміхом. Аж тут раптово затнулася.
— Кумедно: батько й директорка школи, — сказала вона. — Вибач, не стрималася. Насправді це не смішно. Але водночас — дуже смішно.
— Я тебе розумію. Тут є щось гротескове.
— І коли це почалося?
— Думаю, з поїздки в Бостон.
— У тому засраному готелі? Подумати тільки!
— Якщо ти не проти, люба, я б не хотіла обговорювати подробиці.
— Таке враження, ніби кінець світу. Ядерна війна, батько пішов. Що далі?
— Ми досі є одна в одної, — мовила Полін. — Обіцяю, все налагодиться.
Принесли обід. Попри стрес, Піппа з’їла чизбургер із картоплею і випила шоколадний коктейль. Потому повернулася до себе.
Полін нарешті додзвонилася до Джеррі.
— Нам треба обговорити кілька речей, — сказала підкреслено формальним тоном, що дивно звучав щодо чоловіка, з яким вона спала останні п’ятнадцять років.
Подумала, чи міз Джудд зараз із ним. Та й де він сам? У неї? У готелі? Чи, може, разом поїхали в Міддлбурґ на винокурню до її друзів? Хоч і ненабагато, але там все ж безпечніше, ніж у середмісті Вашингтона.
— Добре, — відповів він сторожко, — слухаю.
З його голосу було чутно, що він щасливий. «Щасливий без мене? Це моя провина? Що я зробила не так?» Рішуче відкинувши ці дурні роздуми, Полін сказала:
— Я все розповіла Піппі. Бо не мала вибору. Вона не розуміла, чому ти не тут, з нами.
— Мені шкода. Я не хотів скидати цієї відповідальності на тебе. — Голос його, втім, звучав так, ніби йому зовсім не шкода. — Але я сказав Секретній службі, хоч, думаю, вони про все знали.
Полін відповіла:
— Але ти однаково мусиш поговорити з нею. Піппа має багато запитань, відповісти на які я не здатна.
— Вона зараз із тобою?
— Ні, пішла до себе. Але телефон з нею. Подзвони їй.
— Так і зроблю. А яке друге питання? Ти казала їх кілька.
— Так.
Полін не хотіла сваритися з чоловіком, якого кохала довгі роки. Воліла, щоб вони залишили одне про одного світлі спогади.
— Я хотіла подякувати, — промовила вона. — Спасибі тобі за гарні часи. Дякую, що любив мене, як я — тебе.
Запала коротка мовчанка, коли ж він заговорив, то слова тяжко йому давалися.
— Дуже люб’язно з твого боку згадати про це.
— Ти роками підтримував мене й заслужив більше часу та уваги, ніж я могла тобі приділити. Знаю, тепер уже запізно, але мені справді шкода.
— Тобі нема за що вибачатися. Бути з тобою — честь. Та й жили ми переважно добре, еге ж?
— Так, — відказала Полін. — Переважно добре.
* * *
Одні не могли відірватися від телевізора, інші гуляли, ніби востаннє — як Тамара й Таб.
Попри всі перепони, за кілька годин після рішення одружитися вони взяли шлюб і навіть влаштували бенкет.
Тамара хотіла, щоб церемонію проводила жінка з весілля прес-офіцера посольства Дрю Сандберґа та Аннетт Сесіль із МІ6. Вона подзвонила Аннетт і попросила в неї номер.
— Тамаро! — вигукнула Аннетт. — Ти виходиш заміж! Як це чудово!
— Спокійно, спокійно.
— Хто він? Я навіть не знала, що в тебе є хтось.
— Зарано радіти. Це для друзів.
Аннетт їй не повірила.
— Годі вже цих таємниць. Розказуй усе.
— Будь ласка, просто дай мені номер.
Зрештою Аннетт здалася й надала їй контакти.
Жінку звали Клер, і вона була вільна ввечері.
— Усе готово, — сказала Тамара Табові й радісно його поцілувала. — Де проведемо церемонію та святкування?
— У готелі «Ламі» є чудова приватна зала з краєвидом на сади. Туди вміститься із сотню людей. Урочисту частину й вечірку можна влаштувати в одному місці.
Решту дня провели, організовуючи весілля. Вдалося забронювати саме ту залу «Оаза». «Ламі» мав великі запаси вінтажного шампанського «Травер». Таб замовив усе.
— Танці будуть? — запитав він.
— Аякже. Я закохалася в тебе, коли побачила, як кепсько ти танцюєш.
Малійський джаз-бенд «Desert Funk» був вільний, і Тамара замовила його.
Запрошення розіслали електронною поштою.
Підійшовши надвечір до Табової шафи й оглянувши його костюми, Тамара спитала:
— Що нам одягти?
— Треба причепуритися, — не забарився він із відповіддю. — Хай усі бачать: хоч і організоване останньої миті, це не лас-вегаське весілля, а справжня церемонія для шлюбу на все життя.
Після таких слів вона не стрималася і поцілувала його знову. Повернулася до шафи.
— Смокінг?
— Чудова думка.
Помітила поліетиленовий чохол для костюмів із написом Teinturerie de l’Орйга. Зрозуміла, що він із хімчистки, імовірно, біля площі Опери в Парижі.
— Що тут?
— Фрак. Але в Чаді я його не ношу, тому й досі не вийняв із чохла.
Вона витягла костюм.
— О, Табе, у цьому ти будеш неперевершений.
— Я вже чув, що костюм мені личить, але в такому разі тобі доведеться вдягнути бальну сукню.
— Не проблема. Я маю одну ідеальну. У тебе встане від одного погляду на неї.
О восьмій вечора в «Оазі» зібралося вдвічі більше люду, ніж було запрошено. Не відмовляли нікому.
Тамара вбралася в рожеву сукню з глибоким декольте.
У присутності своїх друзів вони заприсяглися бути одне одному партнерами, товаришами й коханцями до кінця життя, хай яким коротким чи довгим воно виявиться. Клер проголосила їх чоловіком та дружиною, офіціант відкоркував шампанське, і всі зааплодували.
Гурт заграв спокійну мелодію. Офіціанти заходилися розливати шампанське. Тамара з Табом узяли перші два келихи й пийнули.
Таб сказав:
— Тепер ти зі мною навіки. Як воно?
Тамара відповіла:
— Я навіть уявити собі не могла, що колись буду такою щасливою.
* * *
Піппа промовила:
— Мамо, ти казала, що застосуєш ядерну зброю за трьох умов.
Полін подобалося, коли Піппа щось питала: відповіді допомагали їй зосередитися на головному.
— Так, авжеж, я пам’ятаю.
— Можеш нагадати, будь ласка?
— Перша: ми спробували всі мирні засоби розв’язання проблеми, але вони не подіяли.
— Схоже, ти так і зробила.
Та чи правда це? Полін замислилася.
— Авжеж, ми спробували все.
— А друга умова яка?
— Проблему не вдається владнати конвенційною, тобто неядерною зброєю.
— З Північною Кореєю так було?
— Гадаю, що так. — І знову Полін довго думала, але врешті дійшла того самого висновку. — Коли заколотники знищили два міста ядерними ударами, постала необхідність позбавити їх військової потужності, що