Полін та Джеррі довго думали, що могло статися. Пам’ятаючи себе у чотирнадцять, Полін припустила, що Піппу впіймали за спортзалом, де вона цілувалася з десятикласником. У всякому разі, навряд чи це щось серйозне.
Полін піти не могла, бо це потрапить у газети. Хай які дрібні, Піп-пині проблеми в школі рознесуть по новинах, і увага цілої країни буде прикута до бідної дівчинки. Полін понад усе бажала гарного майбутнього доньці, проте знала, що Білий дім — неприродне середовище для виховання дитини, тож твердо поклала собі боронити Піппу від травматичної уваги ЗМІ. Тому Джеррі зранку тихенько пішов до школи сам, і тепер Полін кортіло якнайшвидше дізнатися, що трапилось.
— Я ніколи не бачила міз Джудд, — сказала Полін. — Яка вона?
— Кмітлива й добросердна, — відповів Джеррі. — Риси, яких ти й хотіла від директора школи.
— Скільки їй?
— Сорок із хвостиком.
— І що вона тобі розповіла?
— Що Піппа їй подобається, і вона вважає нашу доньку старанною ученицею та душею шкільного колективу. Я навіть запишався.
Полін хотілося поквапити його, щоб переходив до суті, але вона знала манеру Джеррі розповідати все чітко й послідовно, по порядку. Тридцять років юридичної практики навчили його цінувати чіткість. Полін насилу стримувала нетерплячку.
Він повів далі:
— Піппа любить історію, завжди читає додаткові матеріали й бере участь в обговореннях на заняттях. Та віднедавна своїми коментарями почала зривати уроки.
— Боже мій, — охнула Полін.
Щось їй це до щему нагадало.
— Через таку поведінку вчитель уже тричі виганяв Піппу з класу.
Полін кивнула:
— А після третього разу в школу викликають батьків.
— Правильно.
— Який період вони зараз вивчають?
— Кілька, але дисципліну Піппа порушує під час обговорення нацизму.
— Що каже?
— Її зачіпає не вчителева інтерпретація матеріалу. Головна претензія, що вони вивчають узагалі не те. Каже, програма расово упереджена.
— Бачу, до чого все йде, але розповідай далі.
— Гадаю, треба дати слово самій Піппі.
— Слушно.
Полін уже зібралася встати й піти на пошуки доньки, але Джеррі спинив її.
— Посидь, відпочинь... Тяжче за тебе в Америці не працює ніхто. Я сам знайду Піппу.
— Дякую.
«Він уважний, — вдячно подумала Полін. — Так він проявляє любов».
Претензія Піппи відгукнулась у серці Полін — вона пригадала, як сама сперечалася з учителями. У ті часи її сердило, що на заняттях йшлося лише про чоловіків: президентів, генералів, письменників та музикантів. Її вчитель — теж чоловік — мав необачність стверджувати, буцімто жінки не відігравали значної ролі в історії. Від цих слів юна Полін скипала.
Проте старша Полін не могла дозволити любові та співчуттю затьмарити собі розум. Піппа повинна навчитися не перетворювати дискусію на сварку. Треба обережно напутити її. Як і більшість політичних проблем, цю слід залагоджувати не грубою силою, а делікатним підходом.
Джеррі повернувся з Піппою. Як на свій вік, вона була дещо низенька, зате струнка, як Полін. Вроду мала нетрадиційну—широкі губи й плескате підборіддя, та на тому ясному личку сяяв чуйний погляд, і Полін завжди сповнювалася любов’ю, коли бачила Піппу. Через одяг, у якому дівчина ходила до школи — мішкуватий світшот і сині джинси — вона мала дещо дитячий вигляд, та Полін знала, що під ним донька стрімко перетворюється на жінку.
— Ходи й сядь біля мене, серденько, — сказала Полін, а коли дівчина сіла, обійняла за плечі й пригорнула до себе. — Ти знаєш, як ми тебе любимо, а тому мусимо розуміти, що діється в школі.
Піппа наїжачилася.
— Що вже Джудд наплела?
— Забудь про міз Джудд на хвильку. Розкажи, що тебе непокоїть. — Піппа мовчала, і Полін підштовхнула її до відповіді: — Уроки історії, так?
— Так.
— Розкажи.
— Нам розповідають про нацизм — про те, скільки євреїв було вбито. Показували знімки таборів і газових камер. Ми знаємо назви: Треб-лінка, Майданек, Янівський табір. Але як щодо народів, котрих знищили ми? До прибуття Колумба тут жило десять мільйонів корінних американців, та вже після Індіанських війн їх лишилося всього чверть мільйона. Хіба це не Голокост? Я запитала, коли ми будемо вивчати різанину при Таллушатчі, на Сенд-Крику та Вундед-Ні.
Обурена Піппа захищалася. Цього Полін і очікувала. Вона не думала, що донька знітиться й перепрошуватиме — принаймні не відразу.
— І що відповів учитель?
— Містер Ньюбіґін сказав, що не знає, коли це буде в програмі. Тоді я спитала, чи не важливіше знати про злочини свого народу, аніж інших. Мені навіть здається, про це десь сказано в Біблії.
— Сказано, — підтвердив Джеррі, котрий мав християнське виховання. — Це з Нагірної проповіді. Перш ніж виймати скалку з братового ока, перевір, чи у твоєму колоди не застрягло, повчав Ісус, і додавав: «Лицеміре». Отже, говорив він серйозно.
Полін запитала:
— А як відповів на це містер Ньюбіґін?
— Сказав, що програму складають не учні.
— Яка ганьба, — кинула Полін. — Зняв із себе відповідальність.
— Атож.
— За що тебе вигнали з класу?
— Допекла йому своїми запитаннями. Він сказав, що коли я не здатна сидіти тихенько й слухати, то можу вийти. Так я і зробила. — Піппа знизала плечима, мовляв, невелике діло.
Джеррі сказав:
— Міз Джудд каже, це вже втретє. Через що були попередні конфлікти?
— Усе те саме. —Лють спалахнула на обличчі Піппи. — Я маю право на відповідь!
Полін зауважила:
— Ти можеш мати рацію на всі сто відсотків, але реальність така, що заняття тривають, як і раніше, тільки без тебе.
— А я в гівні по шию.
Полін пропустила грубощі повз вуха.
— А як ти оцінила б свої дії зараз?
— Я виступала за правду й була несправедливо покарана.
Полін хотіла почути іншу відповідь. Спробувала ще раз:
— Хіба не можна було вчинити інакше?
— Попуститися й не розтуляти рота?
— А знаєш, що я думаю?
— Що?
— Варто знайти спосіб, у який клас, вивчаючи Голокост, дізнається про геноцид корінних народів.
— Але він не...
— Стривай. Уявімо, містер Ньюбіґін погодиться присвятити останній урок семестру аборигенам і дасть тобі виступити з презентацією, після якої проведе дискусію.
— Він нізащо не погодиться.
— А якщо погодиться? — «Варто мені попросити — точно погодиться», — подумала Полін, але вголос сказала: — А коли й ні, у школі є дискусійний клуб?
— Так, я в комісії.
— Запропонуй тему Індіанських воєн. «Невже піонери чинили Голокост?». Залучи до обговорення всю школу й обов’язково — містера Ньюбіґіна. Тобі з ним варто дружити, а не ворогувати.
Схоже, Піппу це зацікавило.
— Окей, чудова думка. Отже, дискусія.
— Але хай що робитимеш, узгоджуй усе з міз Джудд та містером Ньюбіґіном. Не треба навигадувати чогось, а тоді вивалити на них усе за раз. Що глибше вони будуть переконані, буцімто це їхня ідея, то більшу підтримку ти здобудеш.
Піппа всміхнулася.
— Мамо, ти вчиш мене політики?
— Можливо. Проте є ще одна річ, і вона тобі не сподобається.
— Яка?
— Усе піде легше, якщо спершу вибачишся перед містером Ньюбіґіном за зривання уроків.
— Це справді необхідно?
— Гадаю, що так, люба. Ти зачепила його.
— Але ж я просто учениця!
— Що тільки погіршує справу. Загой йому рану. Іще радітимеш, що вчинила так.
— Можна подумати?
— Авжеж. А зараз іди помий руки, а я поки наберу міз Джудд, і сядемо вечеряти... — Полін глянула на годинник: — За п’ятнадцять хвилин.
— Добре.
Піппа пішла.
— Я попереджу кухню, — сказав Джеррі й теж вийшов.
Полін підняла слухавку.
— Будь ласка, з’єднайте мене з директоркою денної школи Фоґґі-Боттом міз Джудд, — попрохала вона в оператора на комутаторі.
— Звісно, пані президентко.
Працівники Білого Дому пишалися, що могли знайти будь-кого у світі.
— Наступні кілька хвилин ви будете в залі для аудієнцій?
— Так.
— Дякую, пані президентко.
Полін поклала слухавку. Коли повернувся Джеррі, спитала в нього:
— Що думаєш?
— Що ти блискуче впоралася. Переконала її переосмислити свою поведінку, але вона на тебе не сердиться. Першокласна робота.
«Це робилося з любов’ю», — подумала Полін із дрібкою невдоволення.
— Гадаєш, я була надто розсудлива?
Джеррі знизав плечима:
— Просто мені цікаво, як це допоможе нам зрозуміти емоційний стан Піппи.
Полін спохмурніла, не розуміючи, до чого хилить Джеррі, але не встигла спитати: подзвонив телефон.
— Пані президентко, міз Джудд на лінії.
Полін заговорила:
— Міз Джудд, сподіваюсь, я вас не відриваю від справ.
Небагато людей у світі були би проти дзвінка лідерки США, але Полін воліла лишатися ввічливою.
— Не переймайтеся, пані президентко, я рада поговорити з вами.
Голос звучав низько, дружньо, але трохи обережно — що, втім, цілком очікувано від людини, яка розмовляє з президенткою.
— Найперше хочу подякувати вам за турботу до Піппи. Я це оцінила.
— Прошу, пані президентко. Така вже в нас робота.
— Піппа повинна розуміти, що не може контролювати перебіг уроку, тож я телефоную не щоб скаржитися на містера Ньюбіґіна.
— Дякую за це. — Міз Джудд дещо розслабилася.
— Одначе й ідеалізму Піппи ламати не варто.
— Безсумнівно.
— Я поговорила з нею й порадила перепросити в містера Ньюбіґіна.
— Що вона відповіла?
— Думає над цим.
Міз Джудд засміялася:
— У цьому вся Піппа.
Полін теж розсміялася, відчувши, що їй вдалося встановити контакт. Тоді додала:
— Я порадила їй спробувати донести свою ідею, не зриваючи уроків. Скажімо, запропонувавши тему дебатів для дискусійного клубу.
— Чудова думка.
— Авжеж, вирішувати це тільки вам, але маю надію, ви згодні із загальним принципом.
— Згодна.
— А я сподіваюся, що коли завтра відряджатиму Піппу до школи, вона буде в миролюбнішому настрої.