— Дякую, пані президентко. Я це ціную.
— До побачення, — попрощалась Полін і поклала слухавку.
— Молодець, — похвалив її Джеррі.
— Час вечеряти.
Вийшовши з кімнати, вони рушили довгим центральним коридором і крізь Західну залу для аудієнцій потрапили в їдальню з північного краю будівлі, що обома вікнами виходила на Пенсильванія-авеню та Лафаєтт-сквер. Полін відновила тут колишні шпалери зі сценами Американської революції, які зафарбували Клінтони.
Зайшла набурмосена Піппа.
Сімейні вечері відбувалися тут раннього вечора, і завжди це були тільки прості страви.
Сьогодні подавали салат, пасту з томатним соусом і свіжий ананас на десерт.
Наприкінці трапези Піппа озвалася:
— Окей, я згодна перепросити в містера Ньюбіґіна за те, що була скалкою в дулі.
— Правильне рішення, — відповіла Полін. — Дякую, що вислухала.
Заговорив Джеррі:
— Тільки краще сказати «головним болем».
— Ти зрозумів, тату.
Коли Піппа пішла, Полін мовила:
— Каву вип’ю в Західному крилі.
— Я перекажу на кухню.
— Які плани на вечір?
— Годинку попрацюю зі справами фонду. Коли Піппа зробить домашнє завдання — подивимося разом телевізор.
— Добре, — поцілувала його. — До зустрічі.
Повернувшись через колонаду, вона зайшла в Овальний кабінет і далі — в протилежні двері. То був маленький неформальний кабінетик, у якому Полін полюбляла працювати. Овальний кабінет — церемоніальне місце, де постійно хтось ходить, у цій же кімнатці президентку ніхто не чіпав, а коли й заходили, то завжди стукали й чекали дозволу. Через стіл, два крісла й телевізор було досить тісно, але Полін там подобалося, і більшість її попередників поділяло таку думку.
Після трьох годин за дзвінками й організаційними справами на завтра, вона повернулася в Резиденцію. Піднялася відразу в спальню. Джеррі вже лежав у ліжку в піжамі й читав журнал «Форін Ефейрс». Роздягаючись, вона промовила:
— Пригадую себе в чотирнадцять. Такою хуліганкою була. Це все через гормони.
— Може, й твоя правда, — відказав Джеррі, не відриваючи очей од журналу.
З його тону було зрозуміло, що насправді він думає зовсім не так. Вона повела далі:
— Маєш інше припущення?
Від прямої відповіді він ухилився:
— Я думаю, більшість її однокласників проходить стадію гормональних змін. Але викаблучується тільки Піппа.
Щодо поведінки Піппиних однокласників вони нічого не знали, проте Полін утрималася від пустопорожньої суперечки. Замість того сказала м’яко:
— Цікаво чому?
Їй здавалося, вона знає відповідь. Піппа — її копія, природжена войовниця. Але Полін хотіла почути думку Джеррі. Він промовив:
— Така поведінка чотирнадцятирічної дитини може свідчити про невдоволеність життям.
Полін терпляче поцікавилася:
— І що ж не так у Піппи в житті?
— Можливо, їй бракує уваги.
— Та невже? В неї є ти, я, міз Джудд. Вона бачиться з дідусем і бабусею.
— Але з мамою недостатньо.
Полін замислилася: «То це моя провина?»
Зрозуміло, що їй бракувало часу на доньку. Коли в тебе стільки роботи, з дітьми буваєш менш ніж хотілося б. Одначе з Піппою вона проводила час продуктивно. Зауваження Джеррі здалося їй дивним.
Полін стояла гола, але зауважила, що чоловік навіть не глянув на неї. Натягнувши сорочку, лягла біля нього. Спитала:
— Ти вже не вперше про це думаєш?
— Це тільки легке занепокоєння, — відповів він, — а не критика в твій бік.
«Так, — подумала вона. — Але звучить це саме як критика».
Джеррі відклав журнал і вимкнув лампу. Потому нахилився й легенько поцілував її.
— Я кохаю тебе, — промовив. — На добраніч.
— Добраніч, — вимкнула лампу зі свого боку. — Я теж тебе кохаю.
Заснула вона нескоро.
Розділ четвертий
Тамара Левіт працювала в американському посольстві у Нджамені, в тому його крилі, де містилася резиденція ЦРУ. Її стіл стояв у загальній кімнаті: ще не дослужилася до власного кабінету. Ближче до вечора (вона саме була на зв’язку з Абдулом, який розповідав їй, що встановив контакт із контрабандистом на ім’я Хакім, і записувала його звіт) увесь персонал викликали в конференц-залу. Директор резиден-тури Декстер Льюїс мав виступити з оголошенням.
Декстер був низеньким жилавим чоловіком у м’ятому костюмі. Тамара вважала його тямущим, особливо в операціях, де потребувалося обманювати. Та й у повсякденному житті, як їй здавалося, він не до кінця чесний. Декстер заговорив:
— У нас велике досягнення, за яке хочу подякувати вам усім. Я отримав листа, хотів би зачитати його. — У руці Декстер тримав аркуш паперу. — «Полковниці Сюзан Маркус із її загоном та Декстерові Льюїсу з його розвідувальною командою. Шановні колеги, рада вітати вас із перемогою над Аль-Бустаном. Завдавши потужного удару по терору, ви врятували безліч життів. Пишаюся вами. Щиро ваша...» — Він витримав драматичну паузу: — «Полін Ґрін, президентка Сполучених Штатів Америки».
Зала вибухнула оплесками. Тамара відчула наплив гордості. Адже виконала вже чимало корисної роботи для Управління, але це вперше її залучили до такої серйозної операції, й вона раділа, що все вдалося.
Та найбільше президентської похвали заслужив Абдул. Вона подумала, чи знає про нього президентка. Певно, що ні.
Однак і місія ще далека від завершення. Абдул досі там, «у полі», ризикує життям — і не тільки, — шпигуючи за джихадистами. Бувало, Тамара лежала без сну, думаючи про нього й згадуючи понівечене тіло його попередника Омара, кров якого просотала пісок навколо.
Повернувшись на своє робоче місце, Тамара пригадала Полін Ґрін. Задовго до президентства, коли та ще тільки балотувалася в Конгрес від Чикаґо, Тамара волонтерила в її штабі. Хоч республіканських поглядів не дотримувалася, проте захоплювалася Полін як особистістю. Вони навіть зблизилися, принаймні так здавалося Тамарі, однак зв’язки, сформовані в передвиборчих кампаніях, напрочуд скороминущі, наче курортні романи, тож після обрання Полін їхня дружба урвалася.
Улітку після захисту магістерського диплому Тамарі зателефонували із ЦРУ. Шпигунськими іграми вона зроду не цікавилася. Дзвінок, жіночий голос: «Я рекрутерка ЦРУ і хочу з вами поговорити».
Тамару завербували в оперативне управління, що виконувало операції під прикриттям. Після первинного інструктажу в Ленґлі її відрядили на курс із підготовки агентів на так званій Фермі.
Більшість службовців ЦРУ упродовж усієї кар’єри могли не зробити жодного пострілу. Вони працювали або в США, або в посольствах під охороною, де сиділи перед екранами, перечитуючи закордонні газети й сайти, з яких по дрібках збирали й аналізували інформацію. Та бували й ті, кого призначали в країни небезпечні, ворожі, або й те, й інше водночас. Такі агенти завжди носили при собі зброю і часом потрапляли в перестрілки.
Тамара, капітанка жіночої хокейної команди Чиказького університету, слабачкою ніколи не була. Та лише в ЦРУ навчилася вправлятися зі зброєю. Її батько, викладач, у житті не тримав пістолета. Мати збирала пожертви для організації під назвою «Жінки проти збройного насилля». Коли курсантам видали дев’ятиміліметрові пістолети, Тамарі доводилося позирати на інших, щоби втямити, як виймати магазин і пересмикувати затвор.
Проте незабаром з радістю спостерегла: трохи практики — і вона вже навдивовижу добре стріляє з будь-якої зброї.
Про це батькам вирішила не розповідати.
Згодом дізналася, що Управління зовсім не очікує, що всі курсанти успішно завершать навчання. Підготовка була частиною процесу відбору, під час якого відсіювалася третина групи. Один дуже грізний чолов’яга, як виявилося, панічно боявся фізичного насильства. Інший, найбрутальніший, під час симуляції теракту із замінуванням, яку проводили з пейнтбольною амуніцією, розстріляв усіх цивільних. Декілька людей просто перепросили й поїхали додому.
Але Тамара пройшла все.
Чад став її першим закордонним відрядженням. І хоч тут було не так небезпечно, як у Москві чи Пекіні, але й не комфортно, як у Лондоні або Парижі. Попри всю позірну другорядність, з огляду на ІДВС, це вважалася дуже важлива країна, і Тамара з радістю й завзяттям поставилася до свого призначення сюди. Тепер старанною роботою вона повинна підтвердити, що в Управлінні її обрали недарма.
Сама участь у групі підтримки Абдула вже була неабиякою окрасою її кар’єри. Коли ж йому вдасться знайти Гуфру та аль Фарабі, вся їхня команда купатиметься в славі.
Робочий день добігав кінця, тіні пальм за вікном видовжилися. Тамара вийшла надвір. Денна спека спадала.
Американське посольство в Нджамені мало ділянку п’ять гектарів на північному березі річки Шарі, окремий квартал — на проспекті Мобуту, поміж Католицькою місією та Французьким інститутом. Будівлі посольства були нові, сучасні, паркувальні місця — в затінку пальм. Достоту штаб-квартира якоїсь багатої високотехнологічної компанії з Кремнієвої долини. Однак за гарним фасадом ховалася тверда рука американської армії. Через пропускний пункт на воротах без попереднього запису пройти було неможливо, а хто приїздив раніше, мусив чекати надворі.
Тамара жила на території посольства. Місто вважалося занадто небезпечним для американців, тому вона, як і всі працівники, мешкала у квартирі-студії в невисокому будинку, відведеному для несімейних працівників.
Дорогою додому зустріла молоду дружину посла в рожевому діловому костюмі, який більше личив би Тамариній матері. Ширлі Коллінс-ворт через свою роль мусила вбиратися стримано, хоча їй, як і Тамарі, навіть тридцяти не було. Вони мали схожу вдачу, тож швидко заприязнилися.
Ширлі буквально сяяла, і Тамара спитала:
— З якого приводу така радість?
— У Ніка невеличка перемога. — Посол Ніколас Коллінсворт був старший за Ширлі й мав сорок років. — Він тільки-но від Генерала.
Генералом називали президента Чаду, який прийшов до влади після військового перевороту. У Чаді панувала псевдодемократія: регулярно проводили вибори, на яких, однак, завжди перемагав чинний лідер. Будь-який опозиціонер, який починав набирати популярності, або сідав у в’язницю, або ж гинув в аварії. Перегони влаштовували для годиться, тоді як справжні зміни відбувалися тільки силою.