— Генерал сам викликав Ніка? — поцікавилася Тамара.
Це важлива подробиця, про яку запитав би кожен розвідник.
— Ні, Нік попросив його прийняти. Президентка Ґрін пропонує резолюцію Генасамблеї ООН і доручила всім послам посприяти її підтримці. До речі, це таємна інформація, але тобі я розповідаю, бо ти з ЦРУ. Так от, пішов Нік у президентський палац, сушачи собі мозок усіма цими фактами, цифрами й збройними угодами. Генерал вислухав його дві хвилини, пообіцяв підтримати резолюцію, а тоді завів розмову про футбол. Оце і є Нікова перемога, якій я радію.
— Чудова новина! Ще одна перемога.
— Але, звісно, порівняно з Аль-Бустаном це дрібниця.
— Байдуже. Будете святкувати?
— Може, вип’ємо по келишку шампанського. Завдяки французьким союзникам маємо добре. А ти?
— Іду на вечерю з Табдаром Садулом — колегою із французького Генерального директорату зовнішньої безпеки.
— Я знаю Таба. Він араб.
— Французький алжирець.
— Пощастило тобі. Гарячий. Вражає врода, як стріла.
— Це з якогось вірша?
— Байрон.
— Але то просто вечеря. Спати з ним я не збираюся.
— Правда? А я би переспала.
Тамара гигикнула.
— Ну тобто, якби не мала такого чудового чоловіка, — додала Ширлі.
— Звичайно.
Дружина посла широко всміхнулася.
— Гарного тобі вечора, — промовила вона, простуючи далі.
Тамара пішла додому. Вона розуміла, що Ширлі пожартувала. Якби справді хотіла зрадити чоловіка, то не говорила б про це.
Тамара жила в однокімнатній квартирі. Ліжко, письмовий стіл, диван і телевізор: заледве комфортніше, ніж у студентському гуртожитку. Вона додала оселі дрібку індивідуальності, почепивши на вікна штори з місцевої тканини помаранчевого та синього відтінків. Доповнювали інтер’єр полиця арабської літератури, фотографія батьків у день весілля й гітара, на якій вона так і не навчилася грати.
Прийнявши душ, висушила волосся феном, наклала легенький макіяж і стала перед шафою обрати, що вдягнути. Оказія була не для щоденних штанів і довгої сорочки.
Вона не могла дочекатися вечора. Таб був вродливий, чарівний чоловік, що вмів її насмішити, тож хотілося й самій мати розкішний вигляд. Обрала синю ситцеву сукню до коліна в білу смужку. Рукави були короткі, на що тутешні консерватори дивились осудливо. Поза тим ввечері може стати холодно, тож зверху накинула болеро, яке прикривало руки. Відтак ступила в шкіряні черевички на низьких підборах: високих не носила ніколи. Оглядаючи себе у дзеркало, подумала, що вбралася якось аж надто скромно, а втім, у Чаді й того цілком досить.
Замовила машину. Амбасада мала власний автопарк із водіями-ветеранами. Коли вийшла на вулицю, вже споночіло. Літній сезон дощів минув, тому в небі не було жодної хмаринки й сяяли зорі. На неї чекало компактне чотиридверне «пежо», перед яким стояв посольський лімузин.
З іншого боку в її напрямку йшли Декстер і його молода дружина у вечірньому вбранні. Тамара пригадала, що південноафриканське посольство влаштовує раут. Отже, лімузин чекає на них.
— Привіт, Декстере, — поздоровкалася вона. — Добрий вечір, місис Льюїс. Як ведеться?
Гарненька Дейзі Льюїс наразі мала якийсь пригнічений вигляд. А Декстер навіть вихідний смокінг примудрився одягнути так, що той зіжмакався.
— Привіт, Тамі, — відказав він.
Єдиний у всьому світі, хто називав її Тамі.
Стримавшись, щоб не виправити шефа, вона, проминаючи їх, мовила: — Дякую за листа від президентки Ґрін. Усім дуже сподобалося. Це надихнуло людей.
Подумки вона завжди картала себе за підлабузництво.
— Радий чути. — Він зміряв її поглядом з голови до п’ят: — Оце ти вбралася. Невже й тебе південноафриканці запросили?
— Мені так не пощастило. — Вона мала надто низький ранг. — Просто йду на тиху вечерю.
Декстер спитав напрямки:
— З ким?
Звичайний керівник не мав би права допитуватися, але в ЦРУ свої правила.
— Ідемо з Табдаром Садулом з ГДЗБ відсвяткувати успіх в Аль-Бустані.
— Я його знаю. Надійний хлопець, — і, твердо глянувши на неї, додав: — Але не забувай, що про будь-які «близькі й тривалі контакти» з іноземцями, навіть союзниками, треба доповідати мені.
— Я в курсі.
Одначе відреагував Декстер так, ніби вона посміла йому заперечити:
— Це неприпустиме порушення правил безпеки.
Він полюбляв демонструвати свою значущість. Тамара перехопила співчутливий погляд Дейзі. «З нею він так само розмовляє», — подумала й відповіла:
— Зрозуміла.
Він не вгавав:
— Я не повинен нагадувати тобі про таке.
— Декстере, ми просто колеги. Не турбуйтеся.
— Турбуватися — моя робота. — Відчинивши дверцята лімузина, повів далі: — Просто запам’ятай: «близький і тривалий контакт» означає «не більш ніж один мінет».
Дейзі обурилася:
— Декстере!
Він засміявся:
— Сідай у машину, серденько.
Щойно лімузин рушив, як за ним зі стоянки викотився срібний сімейний седан: Декстерова охорона.
Тамара сіла у свою машину й назвала водієві адресу.
Вона не могла нічого вдіяти з Декстером. Можна було поговорити з Філом Дойлом — керівником Абдулового проекту, старшим над Декстером. Однак скаржитися на власного боса його керівникові — такого не схвалюють у жодній організації.
Нджамену заклали французькі архітектори ще в часи, коли місто називалося Φορτ-Ламі, тому бульвари тут були по-паризьки широченні. Машина під’їхала до готелю «Ламі», що входив до всесвітньої американської мережі. Те, що треба для вишуканої вечері, хоча Тамара віддавала перевагу місцевим закладам, де подавали пряні африканські страви.
Водій спитав:
— Назад вас забирати?
— Я зателефоную, — відповіла Тамара.
Вона ступила у великий мармуровий вестибюль. Цей заклад відвідували переважно представники чадської еліти. Країна не мала виходу до моря, більшу частину її території вкривала пустеля, зате тут були поклади нафти. Попри це, народ бідував. Чад належав до найбільш корумпованих країн світу, тому всі нафтові доходи забирали собі можновладці та їхнє оточення. Частину цих грошей вони витрачали тут.
З бару «Інтернаціональ» долинув веселий регіт. Вона зайшла туди: потрапити в ресторан можна було тільки так. Серед натовпу місцевих політиків і бізнесменів зависали західні нафтові магнати, експортери бавовни й дипломати. Деякі жінки були вбрані просто приголомшливо. Такі місця не пережили пандемії, але цей готель вистояв і піднявся до нових висот.
Її погукав чадець під шістдесят:
— Тамаро! Саме хотів побачитися з вами. Як поживаєте?
Звали його Карім, і він мав дуже важливі зв’язки. Дружив із самим Генералом, якому допоміг прийти до влади. Тамара ставилася до Каріма суто як до джерела інформації з президентського палацу. На щастя, він до неї, здається, так само.
Убраний чоловік був у легкий діловий костюм сірого кольору у вузеньку смужку — певно, куплений у Парижі. Жовта шовкова краватка бездоганно зав’язана, ріденьке волосся змащене брильянтином. Він розцілував її двічі в кожну щоку — загалом чотири рази, неначе вони родичі-французи. Ревний мусульманин, він жив у щасливому шлюбі, та до норовливої молодої американки плекав безневинну прихильність.
— Рада зустрічі, Каріме. — Хоч ніколи не бачила його дружини, додала: — Як родина?
— Чудово, дякую, пречудово. Онуки приїжджають.
— Це добре. Ви казали, що шукали зустрічі зі мною. Чим можу допомогти?
— Так. Генерал хоче зробити подарунок дружині вашого посла на тридцятиріччя. Ви знаєте, які в неї улюблені парфуми?
Тамара знала.
— Місис Коллінсворт користується «Міс Діор».
— Красно дякую.
— Тільки, Каріме, можу я сказати дещо відверто?
— Звісно! Ми ж друзі, хіба ні?
— Місис Коллінсворт — інтелігентна жінка й любить поезію. Парфуми — не найкращий подарунок для неї.
— Овва. — Карім не зовсім розумів, як жінці можуть не сподобатися парфуми.
— Можу запропонувати щось ліпше?
— Авжеж.
— Як щодо англійського чи французького перекладу класичної арабської поезії? Це розчулить її значно більше.
— Справді? — ніяк не міг повірити Карім.
— Можливо, збірку аль Ханси. — Ім’я означало «газель». — Наскільки мені відомо, це одна з небагатьох арабських поетес.
Карім засумнівався:
— Аль Ханса писала скорботні елегії. Надто похмурий подарунок на день народження.
— Не хвилюйтеся. Місис Коллінсворт, навпаки, оцінить, що Генерал знає про її захоплення поезією.
Лице Каріма проясніло.
— Так, авжеж, це полестить жінці. Навіть більше за парфуми. Тепер утямив.
— Рада допомогти.
— Дякую вам, Тамаро. Ви така розумниця. — Зиркнувши на бар, спитав: — Бажаєте випити? Джину з тоніком?
Вона завагалася. Хотілося б поглибити знайомство з Карімом, однак і Таба змушувати чекати недобре. І було ще дещо. Не хотілося стати легкою здобиччю.
— Ні, дякую, — рішуче відповіла вона. — У мене зустріч у ресторані.
— То може, якось виберемося на каву?
Запрошення потішило Тамару.
— Було б чудово.
— Можна вам зателефонувати?
— Звісно. Маєте мій номер?
— Візьму в таємної поліції.
Тамара не зрозуміла, чи це він пожартував. Напевно, що ні. Усміхнувшись, сказала:
— Ну то ще побалакаємо.
— Із задоволенням.
Лишивши його, вона попрямувала до ресторану «Рів Гош».
Тут було тихіше. Офіціанти розмовляли упівголоса, скатертини приглушували дзенькіт посуду, а гості їли мовчки.
Метрдотель був французом, офіціанти — арабами, їхні помічники, що прибирали брудні тарілки, — темношкірими. «Навіть тут расова дискримінація», — подумала Тамара.
Таба вона помітила відразу. Він сидів за столиком біля заштореного вікна. Усміхнувшись до неї, підвівся. Блакитний костюм і смугаста краватка — вбрання хоч і цілком буденне, але на ньому мало стильний вигляд.
Поцілував її в одну щоку, тоді — у другу, але не більше: не став, як Карім, виявляти надмірну приязнь. Коли сіли, сказав: