— Як щодо келиха шампанського?
— Залюбки.
Вона підкликала офіціанта й зробила замовлення. Хотіла показати Табові та всім присутнім, що це не романтичне побачення.
Таб промовив:
— Тож... Маємо перемогу!
— Наш торгівець сигаретами — просто знахідка.
Обоє пильнували, що кажуть, не називаючи прямо Аль-Бустану й Абдули, на випадок, якщо у вазочці з білими фрезіями посередині столу приховано жучок.
Принесли шампанське, і обоє мовчали, допоки офіціант не пішов. Нарешті Таб заговорив знову:
— Та чи вдасться нам повторити успіх?
— Не знаю. Він ходить по тоненькій мотузці, високо над землею, без страхування, тож не може дозволити собі необачного кроку.
— Ви з ним розмовляли?
— Сьогодні. Учора він зустрічався з перевізником, з’ясував, що його цікавило, дізнався ціну й підтвердив легенду.
— Отже, йому повірили.
— Принаймні прямої підозри не виказали. Авжеж, вони могли вдавати довіру, щоб заманити його в пастку. Нам це не відомо — як і йому. — Піднявши келих, додала: — Усе, що лишається нам, це побажати йому талану.
Таб промовив серйозно:
— Хай береже його Бог.
Офіціант приніс меню, і кілька хвилин вони мовчки вивчали його. У готелі подавали стандартні страви міжнародної кухні з кількома вкрапленнями африканських наїдків. Тамара обрала таджин — м’ясо, тушковане із сухофруктами на повільному вогні в глиняному горщику з конусною накривкою.
Таб замовив яловичі нирки під гірчичним соусом — улюблену страву всіх французів. Спитав:
— Бажаєте вина?
— Ні, дякую.
Алкоголь Тамара намагалася вживати малими дозами. Хоч любила вино й навіть міцніші напої, та ненавиділа бути п’яною. Їй не подобалося втрачати самоконтроль.
Чи параноя це? Можливо.
— Але ви собі замовляйте.
— Ні. Як для француза я п’ю занадто мало.
Тамарі хотілося познайомитися з ним ближче.
— Розкажіть мені про себе щось таке, чого я не знаю, — попросила вона.
— Гаразд, — усміхнувся він. — Гарне питання. Е-е-е... — замислився на мить. — Я народився в родині сильних жінок.
— Як цікаво! Розповідайте далі.
— Колись давно моя бабця відкрила бакалійну крамницю в передмісті Парижа — у Кліші-су-Буа. Вона й досі нею керує. Тепер той район не дуже безпечний, але бабуся відмовляється виїжджати. Дивовижно, та за весь цей час її жодного разу не пограбували.
— Сильна жінка — не те слово.
— Сама вона низенька, жилава, з міцними руками. На гроші, зароблені в крамниці, вивчила батька. Сьогодні він у раді директорів французької нафтової компанії «Тоталь» і роз’їжджає у «мерседесі» — точніше, його возить особистий водій.
— Оце так успіх.
— А інша моя бабуся стала маркізою де Травер, вийшовши заміж за діда, збанкрутілого аристократа, що мав винокурню. Хай як складно збанкрутіти, виробляючи шампанське, а він таки примудрився. Але дружина, моя бабця, взяла справу у свої руки й довела до пуття. А дідова донька, моя мати, розширила виробництво, додавши до асортименту сумки й прикраси. Вона тримає фірму в залізному кулаці.
— Невже це «Травер»?
— Так.
Тамара знала такий бренд, але не могла дозволити собі жодного з його товарів. Їй хотілося б послухати ще, та принесли їхні страви, і, поки їли, вони майже не розмовляли.
— Як ваші нирки? — поцікавилася Тамара.
— Чудові.
— Ніколи не куштувала.
— Бажаєте спробувати?
— Будь ласка.
Вона простягнула йому виделку. Він настромив шматочок і повернув їй. Смак був потужний.
— Ого! Багато гірчиці, — вихопилося в неї.
— Саме так, як я і люблю. Як ваш таджин?
— Смачно. Хочете трішки?
— Залюбки.
Таб передав виделку, вона набрала на неї страви й простягнула йому.
— Непогано, — відзначив він.
Куштувати страви одне одного — дуже інтимний процес, вважала вона. Так роблять на побаченнях. Однак сьогодні вони зустрічаються як колеги. Принаймні так вона це бачила. А що думає Таб?
Після основної страви Тамара замовила на десерт інжир, Таб — сир.
Принесли каву в крихітних горнятках, але Тамара зробила лише ковточок. Тут її варили занадто міцною. А хотілося велику чашку слабенького американо.
Тамара повернулася до цікавої розмови про Табову родину. Знаючи, що в нього є алжирська кров, запитала:
— Ваша бабуся з Алжиру?
— Ні. Вона народилася в Тьєрвіль-сюр-Мез, де є велика військова база. Мій прадід воював під час Другої світової у славнозвісній Третій алжирській піхотній дивізії. Його навіть нагородили Воєнним хрестом. Коли народилася бабуся, він ще служив. Але вже й мені час трохи порозпитувати вас.
— Мені до ваших родинних історій далеко, — відповіла Тамара. — Народилася я в сім’ї чиказьких євреїв. Батько — викладач історії і має «тойоту», а не «мерседес». Мама — директорка школи.
Уявила собі їх обох: тата у твідовому костюмі й вовняній краватці, маму — за заповненням звітів, в окулярах на кінчику носа.
— Сама я не релігіїїна, але вони ходять у ліберальну синагогу. Мій брат Саймон живе в Римі.
Таб усміхнувся:
— Оце й усе?
Вона не ризикувала занадто відкриватися й виказувати особисті подробиці. Постійно нагадувала собі, що це робоча зустріч. Наразі ще не була готова розповісти йому про два шлюби. Може, колись пізніше.
Похитала головою.
— У моєму роду немає аристократів, орденоносців чи власників люксових брендів. Хоча ні, стривайте. Одна з татових книжок стала бестселером. Називається «Дружини піонерів: жінки американського Дикого Заходу». Вона розійшлася мільйонним накладом. Наше прізвище не сходило з язиків майже рік.
— Однак така... на взір пересічна американська родина подарувала світові вас.
Звісно, Тамара зауважила комплімент. Ба більше, здавалося, це не пусті лестощі й він цілком щирий.
Вечеря скінчилася, але повертатися додому було ще зарано. Тамара здивувала саму себе, запитавши:
— Потанцюємо?
У підвалі готелю містився клуб. Порівняно із чиказькими, чи хоча би бостонськими, нічого цікавого, та кращого в Нджамені було не знайти. Таб відповів:
— Атож. Танцювати я люблю, хоч і не вмію.
— Не вмієте? Чому?
— Не знаю. Мені завжди кажуть, що маю дурнуватий вигляд.
Було важко уявити, як цей урівноважений елегантний добродій робить щось дурнувате. Тамарі закортіло те побачити.
Таб попросив рахунок, який вони оплатили навпіл.
Спустилися до ліфта. Чекаючи, поки відчиняться двері, почули гуркіт басів і ударних: звук, від якого Тамару завжди охоплювало збудження. У клубі було повно чадської золотої молоді в пістрявих уборах. Серед дівчат у коротеньких спідничках Тамара у своїй сукні видавалася старшою.
Погойдуючись у такт музиці, Тамара повела Таба просто на танцювальний майданчик.
Таб рухався хоч і незграбно, та дуже мило. Молотив руками й ногами не до ладу, зате добряче веселився. Тамарі сподобалося танцювати з ним. Атмосфера легкої сексуальності в клубі нагнала на неї грайливий настрій.
За годину вони пішли випити коли й відпочити. Відкинувшись на канапу за столиком, Таб запитав:
— Ви куштували колись марк?
— Це якийсь наркотик?
— Бренді з виноградних шкірок, що зостаються після вичавлювання соку. Спочатку це було дешевою альтернативою коньяку, але згодом стало повноцінним напоєм. Сьогодні його роблять навіть у Шампані.
— Дайте вгадаю, — мовила Тамара. — У вас є пляшка вдома.
— То ви телепатка.
— Усі жінки мають телепатичні здібності.
— Отже, ви знаєте, що я планував запросити вас до себе на келишок.
Їй було приємно. Він одразу вирішив, що їхні стосунки дещо глибші за професійні. Однак вона так не вважала.
— Ні, дякую, — відповіла Тамара. — Було весело, але не хочеться затримуватися допізна.
— Як скажете.
Вони вийшли надвір. Їй зробилося трохи сумно й соромно за те, що відхилила його пропозицію.
Попросивши швейцара пригнати його машину, Таб захотів підвезти Тамару. Вона відмовилася й викликала свого водія. Поки чекали, Таб сказав:
— Було неабияк приємно поспілкуватися з вами. Може, повечеряємо якось? Із марком чи без.
— Гаразд, — погодилася вона.
— Наступного разу можна обрати місце з більш невимушеною атмосферою. Скажімо, якийсь місцевий ресторан.
— Чудова ідея. Подзвоніть мені.
— Домовилися.
Під’їхала Тамарина машина, і Таб притримав їй двері. Вона цмокнула його в щоку.
— На добраніч.
— Солодких снів.
Машина домчала Тамару до посольства, і вона піднялася до себе.
Роздягаючись, подумала, що він їй страшенно подобається, але миттю нагадала собі, що смак на чоловіків має нікудишній.
За Стівена вона вийшла, ще коли навчалася в Чиказькому університеті. Майже одразу після весілля з’ясувалося, що жодні обітниці не спроможні стримати його від перелюбу. Він спав з усіма підряд, тож вони розбіглися вже за пів року. Відтоді Тамара не розмовляла зі Стівеном і не мала жодного бажання побачитися.
Після Чикаго вона закінчила магістратуру на факультеті міжнародних відносин Паризького університету, відомого як Sciences Ро, спеціалізація — Близький Схід. Там зустріла іншого американця на ім’я Джонатан і вийшла за нього, припустившись чергової помилки. Він був чуйний, розумний і дотепний у сексі, хоч і дещо ванільно-солодкий. Вони жили щасливо разом, допоки обоє не усвідомили, що Джонатан — гей.
Розлучилися по-доброму, і вона зберегла про нього приємні спогади. Тепер вони зідзвонювалися по три-чотири рази на рік.
Частково проблема полягала в тому, що Тамара приваблювала багатьох чоловіків. Симпатична, жвава, сексуальна, вона чудово розуміла, як легко впадає їм в око. Найскладніше було розібратися, хто потрібен саме їй.
Лягла в ліжко, вимкнула світло, та все думала про Таба. Він просто красень. Заплющила очі й уявила його. Високий, стрункий, волосся ніби створене, щоб його пестили, блакитні очі, в які так і хочеться задивитися. Хоч у що він вбереться — у костюм, як сьогодні, чи в повсякденний одяг — усе пасувало йому бездоганно. Раніше Тамара дивувалася, звідки в нього гроші на такі вишукані речі, а сьогодні він сам усе пояснив: має заможну родину.