Вродливим чоловікам Тамара не довіряла. Он Стівен теж був красенем, але такі нерідко виявляються марнославними егоїстами. Якось вона переспала з одним актором, котрий зрештою спитав: «Ну як я тобі?» Можливо, Таб теж такий, хоч їй чомусь так не здавалося.
Невже Таб і справді такий чудовий, яким здається? А чи й він стане черговою прикрою помилкою? Вона погодилася побачитися з ним іще раз, тож більше не зможе вдавати, ніби це знову суто ділова зустріч. «От і подивимося», — подумала Тамара й на тому заснула.
Розділ п’ятий
Рано-вранці, поки сонце стояло низько, а повітря було прохолодне й незапилюжене, Тамара ходила в басейн при посольстві. Зазвичай плавала на самоті. Цілих пів години вона могла думати про все, що завгодно: Абдулову сміливість, Декстерову неприязнь, Карімову прихильність і Табів очевидний інтерес до неї. На завтра вони запланували друге побачення: напої в нього вдома й вечеря в його улюбленому арабському ресторані.
Вийшовши з води, Тамара помітила, що на тапчані біля басейну, спостерігаючи за нею, сидить Декстер. Відчула роздратування, особливо, коли він зиркнув на її купальник. Загорнулася в рушник, щоб не почуватися голою.
— Хочу попросити тебе перевірити дещо, — сказав він.
— Добре.
— Знаєш, де міст Нґелі?
— Аякже.
Міст Нґелі пролягав через річку Лоґон, якою проходив кордон між Чадом та Камеруном, і слугував пунктом його перетину. Він сполучав Нджамену з камерунським містом Куссері. По суті мостів було два: високий шляхопровід для транспорту й старий, нижчий та вужчий — для пішоходів.
Затінивши очі долонею, Тамара глянула на південь.
— Його навіть видно звідси. Напряму десь півтора кілометра.
— Це прикордонна переправа, та охороняють її не дуже пильно, — провадив Декстер. — Більшість машин не зупиняють. Щодо пішоходів, то вони переважно родичі або друзі прикордонників. Проблеми виникають лише в білих. З них здирають вигадане мито на в’їзд або виїзд. Сума залежить від того, наскільки заможний у людини вигляд. Беруть прикордонники тільки готівку. Гадаю, далі можна не розповідати.
— Ні.
Тамара зовсім не здивувалася. Чад славився високим рівнем корупції. Та це була проблема не ЦРУ.
— Чим він нас зацікавив?
— Мій інформатор каже, що пішохідний міст взяли під свій контроль джихадисти, замасковані під військових. Місцевих не чіпають, а ось іноземців обдирають. Вони підняли ціни, а виторг ділять із прикордонниками, які пускають те позавіч.
— А до чого тут ми? Цим повинна перейматися місцева поліція.
— Якщо мій інформатор не помиляється, це якраз-таки наш клопіт. Бо річ тут не в хабарях. ІДВС прагне контролювати пункти пропуску.
Тамару це не переконало. Навіщо воно ІДВС? Не розуміла, в чому тут вигода джихадистам.
— Чи надійний ваш інформатор?
— Досить надійний. Але перевірити все ж варто. Поїдь туди й подивися.
— Добре, але мені знадобиться охорона.
— Навряд. Але якщо тобі так буде легше, можеш узяти із собою кількох військових.
— Я поговорю з полковницею Маркус.
Тамара піднялася до себе, вдягнулася й вийшла в ранкову спеку. Військові на території посольства мали власну будівлю. Вона зайшла туди й розшукала кабінет Маркус. Секретарка пустила її, сказавши, що полковниця буде за хвилинку.
Тамара оглянула кабінет. Одну стіну вкривали мапи, з’єднані краями так, що утворювали масштабну карту Північної Африки. Посеред Нігеру висіла наліпка з підписом «Аль-Бустан». На протилежній стіні — великий екран. Ніде жодного сімейного знімка. Біля комп’ютера й телефона на дешевому пластмасовому столі в Маркус лежали охайно розкладені олівці, папір і кольорові стікери. Тамара подумала, що полковниця або одержима порядком, або ж старається приховати будь-що особисте — а чи те й інше водночас.
Полковниця Маркус належала до Другого корпусу об’єднаних сил спеціального призначення, або стисло — Спецкорпусу.
Сама вона з’явилася наступної миті. Коротко стрижена, ступала рішуче, як і будь-який військовий офіцер, котрого Тамара колись бачила. Вдягнена була в камуфляж і кашкет, тож вигляд мала дещо маскулінний, та це аж ніяк не псувало її вроди. Тамара нарешті збагнула, до чого така суворість у зовнішності й інтер’єрі кабінету: Сюзан прагнула рівного ставлення до себе в чоловічому світі, де бодай натяк на жіночність можуть використати проти неї.
Вона зняла картуза, сіла, й Тамара повела:
— Я щойно бачилася з Декстером.
— Напевно, він задоволений вашою з Абдулом роботою.
Тамара похитала головою:
— Він мене недолюблює.
— Чула. Навчіться мистецтва робити так, щоб чоловіки вірили, буцімто кожна заслуга належить тільки їм.
Посміхнувшись, Тамара сказала:
— Це, звісно, жарт?
— Авжеж, ні. Як, по-вашому, я дослужилася аж до полковницького рангу? Дозволяючи керівництву приписувати всі заслуги собі. Чого хотів від вас Декстер?
Тамара розповіла про міст Нґелі.
Коли скінчила, Сюзан спохмурніла, вже хотіла сказати щось, а тоді затнулась, узяла олівця із шафки й постукала ним по столу.
Тамара спитала:
— Що?
— Ну не знаю... Наскільки надійний Декстерів інформатор?
— Каже, надійний, але перевірити правдивість його свідчень не завадить. — Тривога Сюзан передалася Тамарі. — Що саме вас непокоїть? Ви одна з найрозумніших тут. Як вам щось не подобається, я хотіла б це знати.
— Що ж, Декстер каже, джихадисти деруть із туристів побори — справжнісінький дріб’язок, — а половину віддають прикордонникам. Тобто чистий зиск іще менший. Відповідно, справжня їхня мета — здобути контроль над стратегічним прикордонним постом.
— Розумію, до чого ви, — мовила Тамара. — Та чи варте воно таких зусиль?
— Зважмо кілька аспектів. По-перше, дізнавшись про те, місцева поліція завиграшки прожене їх звідти.
Про це Тамара не подумала, тож згідно кивнула:
— Бойовики ІДВС утримують контроль, лише допоки їх терплять. Отже, ніякий це не контроль.
— По-друге, — вела далі Сюзан. — Міст знадобиться лише в разі близької битви, наприклад, перевороту, як було в Бою за Нджамену в 2008-му. Сьогодні таке малоймовірно, бо опозиція до Генерала заслабка.
— Об’єднані сили за демократію та розвиток вочевидь не готові до революції.
— Саме так. І по-третє, навіть якщо джихадистам таки дозволяють перебувати там, а це малоймовірно, чи ОСДР готують заколот проти Генерала, вони обрали не той міст. Без шляхопроводу ніяк. Ним танки, бронетранспортери й вантажівки з піхотою могли б заїхати з-за кордону просто в столицю. Пішохідний міст їм ні до чого.
Напрочуд чіткий аналіз. Розум Сюзан був гострий як сталь. Тамара здивувалася, що сама не дотумкала до всього цього. Несміливо зауважила:
— Можливо, це справа престижу.
— Як дотягнутися до пальчиків ніг. Користі нуль, але робиш, аби довести, що можеш.
— Певною мірою джихадисти все роблять заради престижу.
— Гм-м... — Сюзан це не переконало. — Хай там як, вам знадобиться охорона.
— Декстер хоч і не вважає так, але дозволив узяти кількох військових, якщо так мені буде спокійніше.
— Декстер нічого не тямить. Це джихадисти. Без охорони вам ніяк.
* * *
Наступного дня, тільки-но над цегельними заводами на схід від міста з’явилося сонце, вони рушили з посольства. Сюзан наказала всім надіти захист: легкі бронежилети. Свій Тамара заховала під широкою джинсовою курткою. Невдовзі їй стане парко.
Їхали двома машинами. Для операцій під прикриттям ЦРУ мало власний трирічний фургон «Пежо» з тонованими вікнами й погнутим радіатором, яких у місті повно. За кермом сиділа Тамара, Сюзан — біля неї. Автівкою з рештою військових керував Піт Акерман, двадцятирічний нахаба, котрий якось кликав Тамару на побачення. Їхнє авто було доволі помітне: зелений позашляховик з тонованим вітровим склом. Ця машина таки впадатиме в око. Проте солдати зняли картузи, а зброю поклали під ноги, щоб знадвору не бачили, хто вони такі.
Тамара проминала тихі вулиці вздовж північного берега річки Шарі, відтак мостом заїхала у Валію, південне передмістя. Його головна дорога вела прямісінько до прикордонного посту.
Тамара нервувалася. Цілу ніч думки не давали їй заснути. Ось уже два роки, як вона служить у Чаді, збираючи інформацію про ІДВС, однак досі її робота здебільшого обмежувалася вивченням супутникових знімків далеких оаз у пошуках ознак військової присутності. Контактувати ж напряму з людьми, чиєю головною метою в житті було знищення таких, як вона, ще не випадало.
Із собою мала пістолет: дев’ятиміліметровий напівавтоматичний «Ґлок», схований у кобуру, вшиту в бронежилет. Агенти ЦРУ рідко потрапляли в перестрілки, навіть за кордоном. Курс кульової стрільби Тамара пройшла з найкращим результатом у групі, але ніколи в житті не цілилась десь за межами тиру й сподівалася, що так триватиме й надалі.
Заходи безпеки від Сюзан тільки більше стривожили її.
Відстань між пішохідною та автомобільною секціями мосту через Лоґон — приблизно пів сотні метрів, прикинула Тамара, коли він показався на обрії. Автомобільна секція вища.
Фургон звернув з головної дороги на курну стежку.
За двадцять метрів від краю пішохідного мосту стояли запарковані машини: мікроавтобус, що, либонь, чекав на туристів, щоб забрати їх у центр міста; кілька таксі, які були тут із тією самою метою; пів десятка старих роздовбайок. Тамара зупинилася серед автівок, у місці з чітким краєвидом на обидва мости. Двигуна не вимкнула. Військові стали біля неї.
З першого погляду, все ніби нормально. З боку Камеруну сунув людський потік, з протилежного — лише кілька людей. Вона знала, що чимало жителів Куссері, крихітного містечка з іншого берега річки, працюють у Нджамені. Одні їхали на велосипедах, інші — на віслюках, а якось Тамара побачила навіть верблюда. Надвечір робітники повертатимуться додому й потік зверне в інший бік.
Їй пригадалися люди, які щодня їздять на роботу в Чикаго. Окрім одягу, головна відмінність у тому, що в Чикаго всі постійно кудись біжать, тоді як тут жодного поспіху не видно.