Залишався убитий, якого застрелила вона.
Тамара рішуче ступила на пішохідний міст, відчувши приплив сил у ногах. Підійшла до тіла. Сумнівів у тому, що джихадист мертвий, не було: голову йому рознесло на друзки. Забрала автомат з його обм’яклої руки. Це був короткий і навдивовижу легкий булпап із загнутим магазином. З лівого боку цівки, біля кріплення до корпусу, серійний номер. Тамара впізнала зброю виробництва китайської державної оборонної корпорації «Норінко».
Навівши автомат на землю, потягнула затвор і вийняла магазин. Дістала кулю й поклала разом із магазином у кишеню куртки, а розряджений карабін понесла до понівеченої машини.
Побачивши її, Сюзан сказала:
— Тримаєте, наче дохлого пса.
— Але зуби вирвала, — відповіла Тамара.
Медики вантажили ноші в машину. Зрозумівши, що досі не перекинулася навіть словом із Пітом, побігла до нього. Хлопець лежав напрочуд непорушно. Вона остовпіло прохопилася:
— О господи!
Лице Піта було бліде, очі незмигно дивилися вгору. Один із медиків промовив:
— Мені шкода, міс.
— Він якось запрошував мене на побачення, — мовила Тамара, заливаючись слізьми, — але я сказала, що він занадто молодий для мене.
Терла лице рукавом, а сльози все котилися.
— О Піте, — звернулася вона до його неживого обличчя, — пробач мені.
* * *
Оператор на комутаторі сказав:
— Пані президентко, батько капрала Акермана на лінії. Містер Філіп Акерман.
Полін ненавиділа такі моменти. Щоразу, коли їй доводилося розмовляти з батьками, які втрачали дітей в армії, серце їй обливалося кров’ю. Вона не могла не думати, що відчувала б, якби загинула Піппа. Це було найгіршим у її роботі.
— Дякую, — відповіла вона оператору. — З’єднайте нас.
Озвався низький чоловічий голос:
— Говорить Філ Акерман.
— Містере Акермане, це президентка Ґрін.
— Слухаю, пані президентко.
— Мені прикро через вашу втрату.
— Дякую.
— Піт віддав життя, а ви — сина. Хочу, щоб ви знали: батьківщина вдячна за вашу жертовність.
— Дякую.
— Якщо не помиляюся, сер, ви пожежник.
— Саме так, мем.
— У такому разі вам відомо, що означає ризикувати життям заради високої мети.
— Так.
— Вашого болю я не полегшу, зате можу запевнити, що Піт віддав життя, захищаючи нашу країну та її цінності: свободу й справедливість.
— Вірю, — голос чоловіка затремтів.
Полін відчула, що час іти далі. Спитала:
— Можна поговорити з Пітовою матір’ю?
Запала нерішуча тиша.
— Вона дуже засмучена.
— Я розумію.
— Бачу, киває.
— Добре.
Почувся жіночий голос:
— Алло?
— Місис Акерман, це президентка. Мені дуже прикро через вашу втрату.
Від її схлипувань і самій Полін сльози підступили до очей. На тлі почувся голос чоловіка:
— Люба, може, я?
Полін продовжила:
— Місис Акерман, ваш син поклав життя в ім’я шляхетної мети.
Місис Акерман відповіла:
— Він загинув в Африці.
— Так. Наш тамтешній контингент...
— В Африці! Навіщо ви відправили його на смерть в Африку?
— У цьому тісному світі...
— Він загинув в Африці. Кому треба та Африка?
— Я розумію ваше горе, місис Акерман, бо й сама мати...
— Не віриться, що ви отак змарнували його життя!
Полін хотілося сказати: «Я теж не вірю в це, місис Акерман, мені самій болить», але вона промовчала.
Слухавку знову взяв Філ Акерман.
— Пробачте за це.
— Не варто просити вибачення, сер. Ваша дружина переживає страшне горе, і я їй глибоко співчуваю.
— Дякую вам.
— До побачення, містере Акермане.
— До побачення, пані президентко.
* * *
Решту дня зайняв аналіз пригоди.
Військові стверджували, що від самого початку це була пастка: фальшивою інформацією їх виманили на міст, де вже чекала засідка. Сюзан Маркус не мала щодо цього ані найменшого сумніву.
ЦРУ не погоджувалося, оскільки така версія подій виставляла Декс-тера некомпетентним керівником. Головним аргументом проти було те, що інформатор, якому він повірив, виявився зрадником. Сам же Декстер заявив, що дані мав достовірні, просто, помітивши військових, джихадисти, які охороняли міст, запанікували й викликали підмогу.
До шостої вечора Тамарі було вже байдуже, чию версію приймуть. Вона почувалася розчавленою. Повернувшись додому, хотіла відразу лягати, але зрозуміла, що заснути не вдасться. Перед очима стояли мертве Пітове тіло й розтрощена голова джихадиста.
Та й самій бути не хотілося. Пригадала, що в них із Табом запланована зустріч. Чуття підказало: він знатиме, що робити. Після душу перевдягнулась у свіжий одяг: джинси й футболку. Накинула шаль для краси. Потому викликала машину.
Таб мешкав поруч із французьким посольством. Багатоповерхівка мала геть не розкішний вигляд, і вона відразу здогадалася, що, хоч він і міг дозволити собі щось краще, був зобов’язаний користуватися нерухомістю посольства, за якою ведеться стеження.
Відчинивши двері, Таб з порога мовив:
— Видаєшся стомленою. Заходь, сідай.
— Опинилася в перестрілці, — відказала вона.
— На мосту Нґелі? Ми вже чули. Ти теж там була?
— Так. Піт Акерман загинув.
Узявши Тамару під руку, Таб провів її до дивану.
— Шкода Піта. І тебе.
— Я вбила людину.
— Боже правий.
— Це був джихадист, який збирався застрелити мене. Тож його мені зовсім не шкода. — Раптом збагнула, що Табові може казати те, чого не ладна висловити на нараді. — Однак це все ж людина. Ось він живий, ходить, думає, а вже наступної секунди я тисну на гачок, і від нього лишається труп. Ніяк не викину цього з голови.
На кавовому столику стояли відкоркована пляшка білого вина й відерце з льодом. Таб налив пів келиха та простягнув їй. Зробивши маленький ковток, Тамара поставила вино й запитала:
— Ти не заперечуєш, якщо ми нікуди не підемо на вечерю?
— Авжеж, ні. Зараз скасую бронь.
— Дякую.
Він дістав телефон. Поки дзвонив, вона роздивлялася помешкання. Квартира була скромна, зате інтер’єр дорогий: м’які, глибокі крісла, товсті килими. Таб мав великий телевізор і круту стереосистему з високими підлоговими колонками. Її келих із вином був кришталевий.
Тамарину увагу привернули два знімки в срібних рамках на журнальному столику. На одному були смаглявий чоловік у діловому костюмі й елегантна білявка середнього віку — без сумніву, Табові батьки. На другому — невеличка сувора арабка, що гордовито позувала перед вітриною крамниці. Це вже достоту його бабуся в Кліші-су-Буа.
Він завершив розмову, й Тамара сказала:
— Змінімо тему. Розкажи, яким ти був у дитинстві.
Він усміхнувся.
— Мене віддали у двомовну школу «Ермітаж інтернешнл». Навчався добре, але часом міг скочити в халепу.
— У яку? Що за коники ти викидав?
— Та звичайні речі. Одного дня викурив косяк перед математикою. Учитель не міг второпати, чому я раптом затупив. Думав, це такий вибрик, щоб розсмішити клас.
— Що ще?
— Грав у рок-гурті. Ясна річ, називався він по-американському: Boogie Kings.
— І успішно?
— Ні. Прогнали після першого ж концерту, бо барабанник із мене такий самий, як і танцюрист. — Уперше після перестрілки Тамара засміялася. Таб додав: — Без мене справи гурту пішли вгору.
— А з дівчатами зустрічався?
— Школа була змішана, тому так.
Вона помітила його задумливий погляд.
— Про когось згадав?
Він знітився.
— Ой...
— Можеш не казати. Не хочу тебе бентежити.
— Я не проти сказати, але може здаватися, ніби я вихваляюся.
— Та кажи вже.
— Це була вчителька англійської.
Тамара знову гигикнула — вже вдруге. Схоже, поступово оговтувалася.
— І яка ж вона була?
— Гарненька білявка близько двадцяти п’яти. Ми ходили цілуватися на склад канцелярії.
— Тільки цілуватися?
— Не тільки.
— То ти був малим поганцем.
— Я втратив від неї голову. Хотів утекти зі школи, полетіти з нею в Лас-Вегас і побратися.
— І чим усе скінчилося?
— Вона перейшла в іншу школу й зникла з мого життя. Моє серце було розбите. Але коли тобі сімнадцять, страждаєш недовго.
— Можливо, так і мало статися.
— Безперечно. Вона була чудова, але треба закохатися й розчаруватися декілька разів, поки зрозумієш, чого шукаєш.
Тамара кивнула, відзначивши його мудрість.
— Як я тебе розумію.
— Розумієш?
Нараз випалила одним духом:
— Сама двічі була заміжня.
— Такого я не очікував! — усміхнувся Таб, згладжуючи шок. — Розкажи мені більше. Якщо хочеш, звісно.
А вона хотіла. Була навіть рада пригадати, що в житті, окрім зброї та убивств, є й важливіші речі.
— Стівен — то помилка юності, — почала вона. — Ми побралися, коли я була на першому курсі університету, а розлучилися ще до літніх канікул. Відтоді я з ним не розмовляла і навіть не знаю, де він зараз живе.
— Ось тобі й Стівен, — кинув Таб. — Якщо тебе це втішить, щось подібне в мене було з дівчиною на ім’я Анн-Марі, хоч я з нею і не одружувався. А з наступним чоловіком що?
— Із Джонатаном усе було серйозно. Ми прожили разом чотири роки й кохали одне одного. У якомусь розумінні, ми й досі зберігаємо теплі взаємини.
Вона замовкла, задумалась. Таб терпляче вичекав, а тоді легенько підштовхнув її:
— І що ж пішло не так?
— Він гей.
— Оце так несподіванка.
— Спочатку я не знала — як, власне, і він, хоч зрештою він визнав, що підозрював це все життя.
— Але розійшлися ви по-доброму.
— Ми, по суті, навіть не розходилися і досі близькі — наскільки можна бути близьким із людиною, що живе за тисячі кілометрів.
— Але ж ви розлучилися? — запитав Таб із натиском.
Чомусь його це хвилювало.
— Так, розлучилися, — підтвердила Тамара. — Він одружився із чоловіком.
Але їй хотілося дізнатися більше про Таба.
— А ти колись був одружений? Тобі ж уже десь тридцять п’ять.