— Тридцять чотири. І ні, я ніколи не був одружений.
— Але після вчительки англійської в тебе, напевно, бодай раз були серйозні стосунки.
— Були.
— Чому ж не одружився?
— Загалом мій досвід схожий на твій, окрім шлюбу. Були й захоплення на одну ніч, і провальні стосунки. Декілька разів траплялися чудові жінки, з якими в мене були тривалі взаємини, але й вони закінчилися.
Тамара відпила ще вина, подумки відзначивши, яке воно смачне. Таб почав відкривати своє серце, і їй хотілося почути ще. Ранкові смерті засіли в мозку примарами, готовими щомиті накинутись на неї, а ця розмова втішала.
— Розкажи про одну з тих чудових жінок, будь ласка, — попрохала вона.
— Що ж, я прожив із Одетт три роки в Парижі. Вона лінгвістка, знає кілька мов і заробляє на життя перекладами, переважно з російської на французьку. Дуже розумна.
— І?..
— Коли мене призначили сюди, я запропонував їй одружитися й переїхати разом.
— О, то все було справді серйозно.
Тамару дещо збентежило те, що він був готовий взяти шлюб. «Дурні ревнощі», — сказала вона собі.
— Принаймні з мого боку—так. Перекладати вона могла і в Чаді — однаково це віддалена робота. Але вона відмовилася. Я й кажу: «Одружімося та й по всьому, а я відкараскаюсь од переведення». І тоді вона повідомила, що не хоче заміж у будь-якому разі.
— Ой.
Він непереконливо стенув плечима.
— Просто мої наміри були серйозніші, ніж її, ото й не склалося. — Але він тільки вдавав, ніби йому байдуже. Тамара бачила, що Табові болить. Захотілося обійняти його. Він махнув рукою. — Годі про старе. Ти голодна?
— Так, — відказала вона. — Цілий день шматок у горло не ліз, але зараз я голодна як вовк.
— Подивімося, що в мене є.
Вона пішла за ним у маленьку кухню. Відчинивши дверцята холодильника, він сказав:
— Яйця, помідори, велика картоплина й пів цибулини.
— Хочеш кудись піти? — запитала вона, хоч і сподівалася на заперечну відповідь, бо йти до ресторану готова не була.
— Ні, — мовив він. — Із цього можна влаштувати справжній бенкет.
Він нарізав і посмажив картоплину, зробив салат із помідора й цибулі, збив яйця та приготував омлет. Поїсти сіли за невеликий кухонний столик. Таб налив ще білого вина.
Він правду казав: це був справжній бенкет.
Повечерявши, вона знову відчула себе людиною.
— Мабуть, мені час додому, — промовила неохоче.
Знала, що коли ляже в ліжко сама, примари вирвуться на волю — і їй від них не втекти.
— Можеш залишитися, — запропонував він.
— Ну не знаю.
— Розумію, про що ти думаєш.
— Справді?
— Дозволь тільки запевнити тебе, що буде, як ти скажеш.
— Не хочу спати сьогодні сама.
— То спи зі мною.
— Але сексу мені не хочеться.
— Я на це й не сподівався.
— Тобі точно буде нормально без поцілунків і всякого такого? Ти згоден обійняти мене й не відпускати, поки я не засну?
— Мені за щастя.
Так він і зробив.
Розділ шостий
Цього ранку повітря в Пекіні було чисте. Так сказала ведуча прогнозу погоди, і, повіривши їй, Чан Кай убрався у велосипедну форму. Переконався в правдивості її слів, зробивши перший вдих на виході з дому. Та все одно, перш ніж сісти на ровер, надів маску.
Мав «фуджіту» з алюмінієвою рамою і карбоновою вилкою. Велосипед з легким ходом, відчувався не важчим за пару черевиків.
Поїздка на роботу була єдиним фізичним навантаженням, яке Кай міг собі дозволити через щільний графік. Через довжелезні пекінські затори їхати до офісу велосипедом було не довше, аніж машиною, тож він зовсім не гаяв часу.
Кай мусив підтримувати форму: йому вже стукнуло сорок п’ять, тим часом дружину, Тао Тін, — мав тридцятирічну. Хоч і стрункий та підтягнутий, вищий середнього зросту, він чудово усвідомлював різницю в п’ятнадцять років, тож хотів бути таким самим жвавим і моторним, як Тін.
Його вулиця була головною артерією з окремими доріжками, що відділяли тисячі велосипедистів від сотень тисяч автомобілів. Роверами користувалися всі: робітники, школярі, кур’єри та навіть жінки в ділових костюмах. Звернувши з головної на бічну вулицю, Кай рушив поміж чотириколісним транспортом, петляючи між вантажівками, лімузинами, жовтими таксі та червоними автобусами.
Дорогою із захватом думав про Тін. Вродлива, спокуслива актриса, в яку закохалася половина китайських чоловіків. Ось уже п’ять років, як Кай і Тін одружені, а він і досі умліває за нею.
А ось його батько не схвалював цього шлюбу. Чан Дзяньдзюнь вважав, буцімто телебачення показує лише пустопорожніх і обмежених людей — якщо тільки це не політики, котрі просвітлюють маси. Він мріяв, що Кай одружиться з науковицею або інженеркою.
Не менш консервативна Каєва мати, однак, була не така категорична.
— Якщо ти захоплюєшся нею, хоча знаєш усі її недоліки й слабкості, це і є кохання, — сказала вона йому. — Саме це я відчуваю до твого батька.
У районі Хайдянь на північному заході міста Кай заїхав на територію великої установи біля Літнього палацу. Тут містився штаб Міністерства державної безпеки, китайською — Ґводзя Аньцюань Бу або просто Ґвоаньбу. Організація відповідала за іноземну та внутрішню розвідки.
Велосипед залишив на стоянці. Задиханий, упрілий од фізичних зусиль, увійшов у найвищу будівлю. Попри всю важливість відомства, вестибюль його був скромно обставлений незграбними меблями, що вважали найостаннішим писком моди ще за Мао. Портьє шанобливо вклонився йому. Кай обіймав посаду віцеміністра зовнішньої розвідки й відповідав за половину закордонних розвідоперацій Китаю. Разом із віцеміністром внутрішньої розвідки вони підпорядковувались міністру держбезпеки.
Дещо замолодий для такої високої посади, Кай був, утім, напрочуд здібний. Після історичного факультету—найкращого в усьому Китаї — Пекінського університету, він закінчив докторантуру з американської історії в Принстоні. Одначе інтелект був не єдиною причиною його злету. Не менш вагомим чинником став і його родовід. Прадід Кая брав участь у великому поході Мао Дзедуна. Бабуся виконувала місію амбасадорки Китаю на Кубі. Батько був заступником голови Комісії з національної безпеки, органу, що ухвалював усі важливі зовнішньополітичні та безпекові рішення.
Одне слово, Кай належав до комуністичної еліти. Для таких, як він, дітей можновладців, існував навіть спеціальний термін: червоні принци, тайдзидан. Цієї фрази ніколи не промовляли відкрито, лише тихцем, у колі друзів, прикривши губи долонею.
Назва була зневажлива, але Кай заприсягнувся використовувати свій статус заради блага батьківщини й нагадував собі про цю обіцянку щоразу, як заходив у будівлю Ґвоаньбу.
Коли були ще бідні й слабкі, китайці вважали, що вони в небезпеці, але помилялися. У ті часи ніхто серйозно не намірявся знищити їх. Тепер же країна впевнено прямувала до статусу найбагатшої та най-могутнішої у світі. З найбільшим і найосвіченішим населенням просто неможливо не стати передовою світовою державою. Але й загроза тепер постала серйозна. Ті, хто століттями правив цим світом — європейці та американці — боялися китайців. На їхніх очах глобальне панування вислизало їм із рук, і вони вважали, що повинні знищити Китай, поки не зникли самі. І їх не зупинить ніщо.
До того ж був страшний приклад. Натхненні марксистською філософією, тією самою, що дала поштовх китайській революції, російські комуністи теж будували наймогутнішу державу світу — котра, однак, зазнала блискавичного краху. Як і всі у вищих ешелонах влади, Кай був приголомшений розпадом Радянського Союзу і боявся, щоб такого не повторилося з Китаєм.
У цьому й крився корінь амбіцій Кая. Він прагнув стати президентом, хотів-бо мати впевненість, що Китай виконає свою історичну місію.
Не те щоб він вважав себе найрозумнішим у всьому Китаї: в університеті зустрічав математиків і науковців, що були набагато тямковитіші. Проте ніхто ліпше за нього не впорається з керівництвом країною на її шляху до свого призначення. Про це, щоправда, він ніколи не зізнавався вголос, навіть перед Тін, адже що це, як не самохвальство? Однак потай був у цьому переконаний і мав твердий намір довести свою слушність.
Єдиний спосіб здійснити такий грандіозний намір — поділити його на менші частини. Ускладненням, яке виникло перед Каєм сьогодні, стала резолюція ООН про торгівлю зброєю, яку просували США.
Країни на кшталт Німеччини й Британії традиційно підтримають американську резолюцію. Інші ж, приміром, Північна Корея та Іран, так само автоматично її відкинуть. Одначе результат залежатиме від більшості нейтральних держав. Учора Каєві стало відомо, що американські посли в декількох країнах третього світу попрохали тамтешні уряди підтримати резолюцію. Президентка Ґрін, підозрював Кай, непомітно готувала потужну дипломатичну коаліцію. Він наказав розвідникам Ґвоаньбу в нейтральних країнах негайно дізнатися, чи вдалося американцям переконати місцевих очільників і наскільки успішно.
Результати розслідування мали вже лежати в нього на столі.
Кай вийшов із ліфта на останньому поверсі. Тут розташовувалися три основні кабінети: міністра та двох його заступників. Кожен із них мав підлеглих у кімнатах поруч. Поверхом нижче розміщувався штаб, що за географічним принципом поділявся на департаменти, які тут називали секторами — американський, японський тощо, — та мав відділи, як-от радіо- та супутникової розвідки або кібервійськовий.
Кай увійшов у власний кабінет, мимохідь вітаючись із секретарями й помічниками. Столи й стільці були найпростіші — зроблені з фанери, пофарбованої в металічний колір, зате комп’ютери й телефони — надсучасні. На його столі вже лежав охайний стос повідомлень від голів резиденцій Ґвоаньбу в усьому світі зі звітами у відповідь на його вчорашнє розпорядження.
Перш ніж узятися до них, зайшов у приватну ванну кімнату, зняв велосипедну форму та прийняв душ. Тут зберігав темно-сірий костюм, пошитий пекінським кравцем, котрий вчився в Неаполі й знав, як надати одягу невимушеного сучасного вигляду. У наплічнику із собою Кай пр