— Ти забула, що сьогодні ми вечеряємо з моїми батьками, — зауважив Кай.
Тін спала з лиця.
— А, звісно.
— Якщо хочеш, я скасую.
— Ні. — Вираз обличчя Тін змінився, і Кай зрозумів, що вона розігрує прийом «триматися твердо, попри розчарування». — Твоя мати готувалася до цього.
— Якщо чесно, я й сам би не йшов.
— Знаю, але не хочу псувати стосунки з твоїми батьками. Вони важливі для тебе, а отже — для мене також. Не хвилюйся. Ми підемо.
— Дякую.
— Ти стільки для мене робиш. Ти — острів стабільності в моєму житті. Батькове несхвалення — невелика ціна.
— Гадаю, батько у глибині душі тебе любить. Просто мусить справляти враження суворого пуританина. Мати вже давно перестала вдавати, ніби ти їй не подобаєшся.
— Із часом я таки підкорю і твого батька. Що привело тебе сюди? У Ґвоаньбу немає важливих справ? Невже американці зрозуміли Китай, почали допомагати нам, і тепер у світі запанує мир?
— Якби ж то. У нас виникла невелика проблема. Кажуть, ніби ти критично висловлювалася про Комуністичну партію.
— Та ну, маячня якась.
— Звісно, маячня. Але Лі Дзянькан отримав донос і, природно, планує максимально використати його, щоб нашкодити мені. Коли міністр піде на спочинок — а до цього ще зовсім трохи—Лі захоче його посаду, тоді як решта бажає бачити на цьому місці мене.
— Ой, любий, мені так прикро!
— Твою справу розслідують.
— Я знаю, хто звів наклеп. Це Дзінь. Через заздрощі. Він мав бути головною зіркою серіалу, але я стала популярнішою, і він мене за це ненавидить.
— Чи були в нього підстави звинувачувати тебе?
— Та хто його зна. Сам розумієш, які вони — актори: не вміють тримати язика за зубами, особливо в барі після знімального дня. Гадаю, хтось десь бовкнув, що в Китаї нема демократії, а я підтакнула.
Кай зітхнув. Це було цілком можливо. Як і у всякій службі безпеки, у Ґвоаньбу вважали, де не горить, там не курить. Недоброзичливці могли скористатися нагодою, щоб влаштувати неприємності своїм ворогам. Це ніби звинуватити когось у чаклунстві в давнину: варто лиш сказати, як одразу знайдеться хтось, хто підпаде під опис. Абсолютно невинних людей не існує.
Проте потенційна причетність до цього випадку Дзіня давала Каєві знаряддя протидії.
У двері постукали, й Тін гукнула:
— Заходьте.
Усередину зазирнув адміністратор, юнак у футболці «Манчестер Юнайтед», і сказав:
— Тін, усе готово.
Ані він, ані сама Тін не звертали й найменшої уваги на те, що вона напівгола. Кай знав, що в кіно це нормально. Тут завжди все було просто й невимушено, і йому це подобалося.
Адміністратор вийшов, і Кай допоміг Тін одягнути сукню. Відтак поцілував.
— Побачимося вдома, — сказав він.
Тін пішла на знімальний майданчик, а він вирушив до адміністрації, де розташовувався відділ Комуністичної партії.
При кожному китайському підприємстві була група представників Компартії, що наглядала за його діяльністю, а будь-що, пов’язане з медіа, привертало особливу увагу. Партія перечитувала кожнісінький сценарій і схвалювала всіх акторів. Продюсери віддавали перевагу історичним драмам, позаяк події давноминулих днів були менше пов’язані з політичним сьогоденням, а отже, уряд не надто контролював їх.
Кай зайшов у кабінет Ван Бовеня, секретаря місцевого партійного відділу. Там висів великий портрет президента Ченя. У чорному костюмі, з гладенько зачесаним волоссям, він був схожий на тисячі інших високих чиновників. На столі стояв ще один знімок Ченя: керманич тисне Ванові руку.
Ван був непоказним чоловічком за тридцять, із зачовганими манжетами на сорочці й ріденьким волоссям. Місцеві урядники зазвичай більше тямили в політиці, ніж бізнесі, та попри це, мали владу, тож їх доводилося задобрювати, немов примхливих божків. Помилкові ж рішення таких партапаратників могли мати катастрофічні наслідки. Тін казала, що з акторами й техніками Ван поводиться зверхньо.
З іншого боку, Кай теж мав владу. Він бо із червоних принців. Комуністичні чиновники нерідко бували хамами, однак мусили коритися старшим діячам Партії. Ван зустрів його кислим виразом обличчя.
— Заходьте, Чане Каю, сідайте. Радий вас бачити, сподіваюся, все гаразд.
— Дякую, все чудово. Я заїжджав до Тін і подумав, коли я вже тут, було б добре переговорити і з вами. Про одну особисту справу, як ви могли здогадатися.
— Авжеж, — вдоволено мовив Ван, потішений, що Кай бажає побалакати з ним про особисте.
Кай не мав наміру виправдовувати Тін. Це сприйматиметься як визнання провини. Тож він обрав іншу стратегію.
— Ви, Ван Бовеню, либонь, не надто прислухаєтеся до чуток, що ходять знімальним майданчиком, — почав він, хоча чутки, власне, й були тим, що той пильнував. — Але, припускаю, вам було б корисно знати про заздрість Вень Дзіня до Тін.
— Я про це чув, — відказав Ван, не бажаючи визнавати, що може не знати чогось.
— Не сумніваюся у вашій поінформованості. У такому разі ви, безперечно, в курсі, що, коли Дзінь отримав роль імператора в серіалі, йому казали, що головною зіркою буде він, одначе Тін забрала його популярність.
— Так.
— Я кажу про це, бо розслідування Ґвоаньбу, найпевніше, дійде висновку, що Дзіньове звинувачення засноване на особистій неприязні й, відповідно, безпідставне. Подумав, що вам варто це знати, — то була брехня. — Тін вас любить, — ще більша брехня. — Ми б не хотіли, щоб це якось вам зашкодило.
Ван перелякався.
— Я зобов’язаний розглядати всі звіти, — заперечив він.
— Звичайно. Це ваша робота, і ми у Ґвоаньбу все розуміємо. Просто хочеться обійтися без неприємних сюрпризів. Можливо, варто було б провести з Дзінем бесіду й написати до звіту додаток, вказавши, що ним керувало почуття суперництва.
— О, чудова ідея. Так і зроблю.
— Звісно, це не моя справа, але «Кохання в палаці» — дуже успішний серіал. Глядачі його люблять, і було б страшенно прикро, якби на його репутацію впала зовсім несправедлива тінь.
— Тут я згоден.
Кай підвівся.
— Мені час іти. Як завжди, купа справ. Переконаний, у вас так само.
— Так і є, — підтвердив Ван, обвівши поглядом кабінет, де не було видно жодних ознак термінових справ.
— До побачення, товаришу, — попрощався Кай. — Радий, що нам вдалося порозумітися.
* * *
Каєві батьки жили за містом у просторій двоповерховій віллі, що стояла на невеликій ділянці в новому котеджному містечку, призначеному для заможнішої верстви середнього класу. Їхніми сусідами були поважні урядовці, успішні бізнесмени, старші військові офіцери та керівники великих підприємств. Батько Кая, Чан Дзяньдзюнь, завжди казав, що йому не треба іншої оселі, аніж компактна трикімнатна квартира, в якій виріс Кай, але зрештою погодився на вмовляння дружини, Фань Ю, — або ж просто виправдовував ними зміну своєї думки.
Кай же ніколи не прагнув жити в такому нудному районі. Власна квартира влаштовувала його за всіма параметрами — ще й на городі порпатися не мав. У місті вирувало життя: вирішувалися державні й бізнесові справи, відбувалися культурні події. На околицях робити було нічого, та і їздити звідти страх як незручно.
Дорогою туди, в машині, Кай сказав Тін:
— Завтра розповім міністрові, що донос на тебе написав заздрісний конкурент. Ван усе підтвердить, і розслідування закриють.
— Дякую, коханий. Мені шкода, що тобі довелося клопотатися цим.
— Таке трапляється, проте надалі будь обережнішою, коли кажеш щось або навіть киваєш у відповідь.
— Буду, обіцяю.
У будинку пахло прянощами. Дзяньдзюнь ще не повернувся з роботи, тому Кай із Тін сіли на ослінцях у сучасній кухні, де готувала Ю. Шістдесятип’ятирічна Каєва мати була мініатюрною жіночкою зі зморшкуватим обличчям і помережаним сивими пасмами чорним волоссям. Розмовляли про серіал. Ю сказала:
— Імператору старша дружина подобається лише тому, що вона медословить і підлабузнюється, хоч у душі підла.
Тін звикла, що люди говорять про вигаданих персонажів як про реальних людей.
— Він даремно їй довіряє, — відповіла. — Вона думає тільки про себе.
Ю дістала таріль пиріжків із каракатицею в тоненькому тісті.
— Під’їжте, поки батько не прийшов, — мовила вона, і Кай наліг на частування.
Тін узяла один, але тільки із чемності: мусила підтримувати фігуру, щоб уміщатися в сукню вісімнадцятого століття.
Повернувся Дзяньдзюнь. Він був присадкуватий, жилавий, як боксер-легковаговик, із жовтими зубами від сигарет. Поцілував Ю, привітався з Каєм та Тін і дістав чотири чарочки й пляшку китайської горілки-байдзьов, найпопулярнішого алкогольного напою в країні. Кай ліпше випив би «Джека Денієлза» з льодом, але промовчав, а батько й не спитав.
Дзяньдзюнь налив усім, роздав чарки й, піднявши свою, промовив:
— Ласкаво просимо!
Кай сьорбнув трошки свого напою. Мати лише пригубила чарку, щоб не ображати чоловіка. Тін, котрій напій був до вподоби, свою перехилила до дна.
Дзяньдзюнь одразу ж налив собі та їй по новій і сказав:
— За онуків.
Серце Кая стислося. То ось про що йтиметься сьогодні. Дзяньдзюнь хотів онуків і вважав, що має право їх вимагати. Кай також мріяв про дитину від Тін, але про це не говорять отак. Він не дозволить батькові чи ще комусь тиснути на неї. Утім, скандалу через це теж не вчинятиме.
Ю промовила:
— Любий, дай дітям спокій.
Однак сказала вона це не особливим тоном, тому Дзяньдзюнь пропустив її слова повз вуха.
— Тобі вже тридцять, — звернувся він до Тін. — Не затягуй!
Тін посміхнулася, але нічого не відповіла.
— Китаю потрібно більше таких розумних хлопців, як Кай, — не вгавав Дзяньдзюнь.
— І дівчат теж, батьку, — втрутився Кай.
Але Дзяньдзюнь хотів саме хлопчика.
— Я певен, Каєві більше хотілося б хлопця, — провадив він.
Ю зняла з плити пароварку, виклала пиріжки в кошик і подала чоловікові.
— Постав, будь ласка, на стіл, — попрохала вона.
Сама ж хутко виклала на одну таріль тушкованої свинини із зеленим перцем, а на другу — домашнього сиру й миску рису. Дзяньдзюнь хлюпнув собі ще байдзьову, всі решта відмовилися. Тін, з’ївши невеличку порцію, звернулася до Ю: