— Мамо, ваші булочки найсмачніші.
— Дякую, люба.
Щоб змінити тему онуків, Кай розповів Дзяньдзюню про резолюцію ООН, запропоновану президенткою Ґрін, і дипломатичні змагання за голоси на її підтримку. Дзяньдзюня це не вразило.
— ООН ні на що не впливає, — пирхнув він.
Традиціоналісти вважали, що єдиний дієвий спосіб владнати конфлікт — зробити це силою. Ще сам Мао казав, що влада проростає з дула рушниці.
— Але добре, що в молоді є ідеали, — додав він з усією поблажливістю, на яку тільки здатен китайський батько.
— Дуже люб’язно з твого боку, — відказав Кай.
Батько сарказму не вловив. Натомість повів далі:
— Хай там що, американське сталеве кільце доведеться проривати.
Тін запитала:
— Яке таке сталеве кільце, тату?
— Американці нас оточують. У них є бази в Японії, Південній Кореї, на Ґуамі, в Сінгапурі й Австралії. А Філіппіни та В’єтнам — їхні союзники. Те саме вони зробили з СРСР. Тоді це називалося «стримуванням». Зрештою й придушили російську революцію. Ми мусимо уникнути долі Радянського Союзу, але річ не в ООН. Рано чи пізно ми розіб’ємо американське кільце.
Кай погоджувався з батьковою думкою, проте мав інше рішення.
— Так, Вашингтон хотів би здихатися нас, але Америка — не весь світ, — сказав він. — Ми укладаємо союзи й ведемо бізнес у всьому світі. Чимраз більше країн бачать, що дружити з Китаєм у їхніх інтересах, хай як це дратуватиме Америку. Ми змінюємо динаміку. Боротьба між Китаєм та США не обов’язково має вилитися в гладіаторський бій, у якому переможець здобуде все. Краще зайняти таку позицію, за якої у війні відпаде необхідність. Нехай сталеве кільце заіржавіє й розсиплеться саме.
Дзяньдзюня його слова не переконали.
— Марні сподівання. Скільки в Третій світ не інвестуй — американців не зміниш. Вони нас ненавидять і хочуть знищити.
Кай спробував інший підхід:
— Китайці завжди уникають прямого протистояння, якщо є така можливість. Хіба не писав Сунь-дзи, що найвище військове мистецтво — здолати ворога без бою?
— Намагаєшся використати проти мене мою ж віру в традицію. Нічого не вийде. Треба завжди бути готовими до війни.
Кая охопили розпач і розчарування. Зауваживши це, Тін поклала руку йому на лікоть, але він навіть не помітив. Промовив зневажливо:
— Батьку, невже ви вірите, що ми здатні побороти величезні сили США?
Ю сказала:
— Пропоную змінити тему.
Дзяньдзюнь її проігнорував.
— Сьогодні наша армія вдесятеро сильніша, ніж у минулому. Поліпшення...
Кай перебив його:
— Але хто вийде переможцем?
— Наші нові ракети мають по декілька боєголовок, кожна з яких скеровується на окремі цілі...
— Але хто буде переможцем?
Дзяньдзюнь гупнув кулаком по столу, від чого аж брязнув посуд:
— У нас є ядерні бомби, які зітруть американські міста!
— Он як, — мовив Кай, відкинувшись на спинку стільця. — То ми одразу розпочнемо ядерну війну. Якось аж занадто швидко.
Дзяньдзюнь по-справжньому розлютився.
— Китай ніколи не застосує ядерної зброї першим. Але якщо на кону стоятиме існування держави — ми зробимо це не вагаючись!
— І що ж це нам дасть?
— Ми не повернемося в століття приниження.
— А за яких таких умов, ви, батьку, як заступник голови Комісії з національної безпеки, порадите президентові завдати по США ядерного удару, розуміючи, що майже напевно прийде нищівна відповідь?
— За двох умов, — сказав Дзяньдзюнь. — Перша: американська агресія поставить під загрозу існування, суверенітет або територіальну цілісність Китайської Народної Республіки. І друга: якщо для відбиття загрози буде недостатньо дипломатії та конвенційного озброєння.
— Серйозно? — уточнив Кай.
— Так.
Ю звернулась до Дзяньдзюня:
— Переконана, любий, ти маєш рацію. — Підняла кошик: — Візьми ще пиріжечок.
Розділ сьомий
Кія несла прання від озера, однією рукою тримаючи кошика, другою — Наджі, коли в село заїхав великий чорний «мерседес».
Усі неабияк здивувалися. У цю глушину, бувало, ніхто не приїздив хоч цілий рік, а тут уже другий візит за тиждень. Жінки аж повиходили з хат подивитися.
У вітровому склі відображався диск палючого сонця. Автівка зупинилася, і водій заговорив до селянина, що полов цибулю на грядці. Відтак машина під’їхала до хати Абдули, старости села. Абдула вийшов на поріг, водій відчинив для нього задні дверцята. Вочевидь гість був добре вихований — насамперед вирішив побалакати зі старійшиною. За кілька хвилин Абдула вийшов із машини й задоволено подибав назад у хату. Кія здогадалася, що йому заплатили.
Авто викотило на середину села.
З нього виступив водій у випрасуваних штанях і чистій білій сорочці. Обійшовши машину, він відчинив задні дверцята, за якими показалася шкіряна оббивка салону.
Звідти вийшла жінка під п’ятдесят. Вона була темношкіра, але вдягнена по-європейському: в сукню, яка підкреслювала фігуру, туфлі на шпильках, капелюх із широкими крисами, що затіняв обличчя. У руках тримала сумочку. У жодної із селянок зроду не було сумочок.
Водій натиснув на кнопку, і дверцята зачинилися з електричним дзижчанням.
Старші жінки спостерігали здалека, а молодші обступили гостю. Дівчата в заношених сукенках заздрісно розглядали її шати.
Жінка дістала із сумочки пачку «Клеопатри» й запальничку. Взяла сигарету червоними вустами, запалила й глибоко затягнулася.
Вона була уособленням вишуканості.
Випустивши дим, показала на високу дівчину зі світло-коричневою шкірою.
Старші жінки підійшли ближче, щоб ліпше її чути.
— Мене звуть Фатіма, — промовила гостя арабською. — А тебе?
— Зарія.
— Гарне ім’я для вродливої дівчини.
Решта дівчат загиготіли, але це була правда: Зарія була неймовірною красунею.
Фатіма продовжила:
— Ти вмієш читати й писати?
Зарія гордо відказала:
— Я навчалася в черниць.
— Твоя мати тут?
Мати Зарії, Нур, ступила наперед, тримаючи під пахвою когутика. Вона розводила курей, а півника забрала з дороги, щоб його не задавила машина. Півник був невдоволений, сердитий — як і його власниця. Нур спитала:
— Чого вам треба від моєї доньки?
Ігноруючи ворожість жінки, Фатіма чемно відповіла:
— Скільки років вашій красуні?
— Шістнадцять.
— Чудово.
— Чого б то?
— Я маю ресторан у Нджамені, на проспекті Шарля де Голля, і мені потрібна офіціантка. — Далі повела жвавим діловим тоном: — Вона повинна бути грамотною, щоб правильно приймати замовлення, а ще — молодою і гарною, бо того вимагають гості.
Усі пожвавилися. Кія підступила ближче разом із рештою матерів. Вона вловила дивний аромат, неначе з коробки цукерок, аж тоді збагнула, що пахощі линуть від Фатіми. Жінка нагадувала казкове створіння, але була тут, перед ними, і пропонувала геть приземлене, однак потрібне всім — роботу. Кія запитала:
— А що, як гість не розмовляє арабською?
Фатіма різко зиркнула на неї оцінювальним поглядом.
— Дозвольте запитати ваше ім’я, юна леді?
— Мене звуть Кія.
— Бачите, Кіє, з досвіду я знаю, що розумні дівчата швидко вивчають французькі та англійські назви страв, які в нас подають.
Кія кивнула:
— Звісно, їх же небагато.
Кинувши на неї короткий задумливий погляд, Фатіма повернулася до Нур:
— Я ніколи не найму дівчини без дозволу матері. Зрештою, я і сама мати й бабуся.
Нур дещо пом’якшилася. Кія мала ще запитання:
— А яка платня?
— Дівчат безкоштовно годують, їм видають форму й житло. Чайовими вони заробляють до п’ятдесяти доларів на тиждень.
Нур прохопилася:
— П’ятдесят доларів!
Це було втричі більше за звичайну платню. Авжеж, усі розуміли, що розмір чайових варіюється, та навіть половина цієї суми — багато як для роботи, де тільки й треба, що носити тарілки й склянки.
Кія не вгавала:
— Без ставки?
Фатіма, очевидячки, почала дратуватися.
— Саме так.
Кія замислилася, чи можна довіряти Фатімі. Вона — жінка, і це аргумент «за», хоч і не надто переконливий. Безперечно, вона подає роботу якомога привабливіше, що цілком природно і не робить її брехухою. Кія вподобала щиру манеру й гламурний стиль Фатіми, та за усім цим відчувалася жорсткість, яка її непокоїла.
Попри те, вона заздрила незаміжнім дівчатам, які можуть поїхати з узбережжя й розпочати нове життя в місті. Кія теж так хотіла. З неї вийшла б чудова офіціантка. А ще це врятувало б її від страшного вибору між Хакімом та злиднями.
Але вона мала дитину. Про життя без Наджі не могло бути й мови. Вона занадто його любила.
Зарія захоплено спитала:
— А форма яка?
— Європейська, — відказала Фатіма. — Червона спідниця, біла блузка й червоне кашне в білий горошок. — Дівчата захоплено загуділи, й Фатіма додала: — Дуже гарна.
Наступне запитання поставила Нур:
— А хто опікується дівчатами?
Очевидно, що за шістнадцятилітками потрібен нагляд.
— Вони живуть у будинку за рестораном, під наглядом пані Амат аль Ясу.
«Це вже цікаво», — подумала Кія: наставниця мала християнське арабське ім’я. Запитала:
— Фатімо, ви християнка?
— Так, але мої дівчата різної віри. Кіє, хочеш працювати в мене?
— Не можу, — зиркнула на Наджі, який, сидячи в неї на руках, не відривав зачудованого погляду від Фатіми. — Я не покину малого.
— Такий гарнюній. Як його звуть?
— Наджі.
— Це йому вже десь два рочки?
— Так.
— А батько в нього такий самий красень?
Салімове лице зринуло в Кії перед очима: засмагла на сонці шкіра, мокре волосся, зморщечки під очима від постійного виглядання рибних місць на воді.
На несподівану згадку її охопив сум.
— Я вдова.
— Яка прикрість. Тобі, мабуть, несолодко.
— Це правда.
— Але ти все одно можеш працювати в мене. Двоє з моїх дівчат мають дітей.
Серце Кії тьохнуло.
— Але як таке можливо?