Тамара вирішила прогулятися залою. Це був один із тих заходів, на якому розвідники могли почути найсвіжіші чутки.
Дивовижно, як швидко люди забувають про конфіденційність, коли напої безкоштовні.
Чадські жінки вбралися в найяскравіші сукні з барвистими візерунками. Чоловіки були вдягнені скромніше, окрім кількох молодих модників у стильних піджаках поверх футболок.
На таких вечірках Тамару часом накривало усвідомлення жорстокої реальності. Ось і тепер, попиваючи шампанське й теревенячи з гостями, вона згадала про Кію, яка, щоб прогодувати дитину, готується до небезпечної мандрівки пустелею та морем, з надією знайти безпечне місце в далекій невідомій країні. Дивний цей світ...
Таб запізнювався. Тамарі зробилося ніяково, бо це мала бути їхня перша зустріч після ночі в нього. Вони лягли в його ліжко, він — у футболці й боксерах, вона — в толстовці й трусиках. Таб обійняв її, вона ж притислася до нього й заснула за лічені секунди. А потім прокинулася від того, що він сидів у костюмі на краю ліжка, тримаючи чашку й потягуючи каву зі словами:
— Вибач, що розбудив, але мені вже час на літак. Не хотів, щоб ти прокидалася тут сама.
Того ранку він летів у Малі з одним зі своїх паризьких босів і мав повернутися сьогодні. Як зустріти його? Він не був її коханцем, однак вони стали більш ніж просто колегами.
До неї підійшов Башир Фахурі, місцевий журналіст, із яким вони нещодавно познайомилися. Був бадьорим та енергійним, і це миттю її насторожило. На запитання, як у нього справи, відказав:
— Пишу аналітичну статтю про ОСДР. — Він мав на увазі найбільшу групу чадських повстанців, котрі прагнули скинути Генерала. — Чули щось про них?
Тамара подумала, чом би не витягнути з нього трохи корисної інформації.
— Башире, а чи відомо вам, звідки в них фінансування?
— Чимала частина надходить від наших східних друзів, Судану. А про Судан ви що думаєте? Певен, Вашингтон вважає, що Хартум не має права втручатись у справи Чаду.
— Башире, я не маю повноважень коментувати місцеву політику. Ви це чудово знаєте.
— Не переймайтеся, це не увійде в матеріал. Але як американка, ви, напевно, підтримуєте демократію.
Тамара розуміла, що вірити його словам не можна.
— Я часто думаю про повільний і довгий шлях Америки до демократії, — відповіла вона. — Спочатку в нас була війна проти монархії, тоді — проти рабства, після того, аж через сто років, феміністкам вдалося довести, що жінки — не другорядні громадяни.
Однак Башир очікував почути дещо зовсім інше.
— Тобто ви хочете сказати, що чадським демократам варто набратися терпіння?
— Я нічого такого не кажу, Башире. Ми просто теревенимо на вечірці. — Вона кивнула на білявого американця, який щось впевнено розповідав групі людей французькою: — Поговоріть із Дрю Сандберґом, він пресаташе.
— Я вже розмовляв із Дрю. Йому відомо небагато. Мені ж потрібна думка ЦРУ.
— А я її звідки знаю? — мовила Тамара.
Башир гигикнув, а Тамара повернулася в інший бік.
І відразу ж помітила Таба. Він стояв біля дверей, ручкаючись із Ніком . Сьогодні був у чорному костюмі й лискучій білій сорочці зі ціпоньками. Краватку обрав темно-бузкову з легеньким візерунком. Вигляд мав досить звабливий.
І не лише Тамара так вважала.
Деякі з жінок нишком позирали на Таба.
«Вибачайте, дівчата, але він мій», — подумала Тамара, хоча насправді він їй не належав.
Утішив її, був дуже милим, чуйним і співчутливим, але про що це свідчило? Лише про його люб’язність. Поки був у Малі, його міг охопити притаманний чоловікам страх перед відповідальністю. Він міг відмовити їй, озброївшись одним із затяганих кліше: «Було добре, але пропоную на тому й скінчити. Мені не потрібні стосунки». Чи навіть гірше: «Річ не в тобі, а в мені».
Міркуючи про це, вона усвідомила, наскільки прагне взаємин із ним і як гірко їй буде, коли все складеться інакше.
Обернулася ще раз: Таб досі стояв, де й раніше. Його врода вразила Тамару, коли він усміхнувся до неї: його лице випромінювало любов і щастя. Усі її страхи та сумніви розвіяло вмить. Вона заледве стримувалася, щоб не кинутись йому на шию.
— Добрий вечір, — формально привіталася вона.
— Яка гарна сукня! — здавалося, він збирається накинутися на Тамару з поцілунками, тож вона простягла руку, і він лише потиснув її.
Продовжуючи шкіритися, як йолоп.
— Як там Малі? — запитала вона.
— Я скучив.
— Це лестить. Але прошу, припини так усміхатися. Не хочу, аби люди прознали, що ми... зблизилися. Ти ж офіцер іноземної розвідки. Декстер зчинить ґвалт.
— Я просто радий тебе бачити.
— А я тебе обожнюю, але наразі забирайся, поки люди не почали пліткувати.
— Звичайно. — Стишивши голос, мовив: — Треба привітати Ширлі з днем народження. Вибач.
Легенько кивнувши, Таб рушив далі.
Щойно він відійшов, Тамара одразу збагнула, що сказала «я тебе обожнюю». «Бляха, — подумала вона, — якось занадто все швидко. Ще й він нічого не відповів... Тільки б не налякати його».
Глянула на спину Табового піджака, що сидів на ньому як улитий, гадаючи, чи, бува, не зруйнувала все.
Побалакати до неї підійшов Карім у новенькому сірому костюмі й лавандовій краватці.
— Чув про ваші пригоди, — почав він, поглянувши на неї по-особливому, немов бачив уперше.
Після перестрілки на мосту вона помічала подібний вираз в очах багатьох. Він ніби промовляв: «Нам здавалося, ми тебе знаємо, але тепер уже в цьому не впевнені».
Тамара відповіла:
— І що ж ви чули?
— Що американські військові не змогли нічого вдіяти, тоді як ви зняли терориста. Це правда?
— Пощастило — він сам виставився.
— І що ж він робив у ту мить?
— Цілився в мене з автомата із двадцяти метрів.
— Але ви не втратили самовладання.
— Мабуть.
— То ви його поранили чи як?
— Вбила.
— Овва.
Тамара розуміла, що відтепер вона належить до такої собі еліти. Карім вражений, але її це не влаштовувало. Воліла, щоб її цінували за розум, а не влучну стрільбу. Тож перевела розмову на іншу тему:
— Що чути в президентському палаці?
— Генерал лютує. Наших американських друзів атакували. І хоч нападники технічно перебували в Камеруні або й навіть на нейтральній частині мосту, проте військові США — наші гості й ми страшенно засмучені.
Тамара для себе відзначила, що Карім має на увазі одразу дві речі. Перше: висловлюючи обурення, Генерал дистанціюється від нападників. Друге: він наполягає, що ті були не чадцями. Завжди легше звинуватити стороннього. Карім навіть стверджував, буцімто стріляли не з території Чаду. Тамара розуміла, що все це маячня, але хотіла не сперечатися, а збирати розвіддані.
— Рада це чути.
— Переконаний, ви вже знаєте, що за атакою стоїть Судан.
Нічого такого Тамара не чула.
— Вигуки про Аль-Бустан наводять на думку про ІДВС.
Карім тільки відмахнувся:
— Це щоб відвести підозру.
— А ви що думаєте? — якомога нейтральнішим тоном запитала вона.
— Напад провели ОСДР за підтримки суданців.
— Цікаво, — байдуже промовила Тамара.
Карім нахилився ближче:
— Ви, напевно, перевірили зброю терориста, якого застрелили.
— Звісно.
— Що це було?
— Булпап.
— «Норінко»?
— Так.
— Китай! — зрадів Карім. — Суданська армія все там купує.
У ІДВС були такі самі автомати, які дісталися їм від суданської армії, але про це Тамара вирішила промовчати. Насправді вона й сама не думала, буцімто Карім вірить у те, що каже. Однак такою була офіційна позиція уряду, тож Тамара сприймала це просто як корисні розвіддані.
— Генерал планує відповідь?
— Він розповість світові, хто за цим стоїть!
— І як він це зробить?
— Виступить із великою промовою й розкриє роль суданського уряду в підривній діяльності тут, у Чаді.
— З великою промовою, кажете?
— Так.
— Коли?
— Скоро.
— Ви з командою мали б уже працювати над текстом.
— Так і є.
Ретельно добираючи слова, Тамара промовила:
— Білий дім висловить сподівання, що ситуація не загостриться. Ми не хочемо дестабілізації в регіоні.
— Авжеж-авжеж, ми також. Про це не може бути й мови.
Тамара затнулася. Чи наважиться озвучити вголос, що спало на думку? Ще б пак.
— Президентці Ґрін дуже б допомогло, якби їй заздалегідь надали чернетку промови.
Запала довга пауза.
Тамара здогадалася, що таке нахабне прохання обурило Каріма, проте він міркує, наскільки корисно було б отримати схвалення США.
Її потішило, що він взагалі про це замислився.
Аж тут озвався:
— Подивимося, що я можу зробити.
На тому пішов. Тамара роззирнулася на буяння барв. Жіноцтво в повній залі немовби змагалося за звання найяскравішої. Розчахнули двері на балкон, куди можна було вийти покурити. «Desert Funk» виконував ритмічний кул-джаз на африканський лад, проте музику забивав гомін розмов арабською, французькою та англійською. Кондиціонери заледве тягнули. Усі веселилися.
Збоку коло неї вигулькнула Ширлі.
— Тамаро, обділила ти Табдара часом.
Отже, вона помітила.
— Він поспішав привітати тебе з днем народження.
— Ще кілька тижнів тому на рауті в італійському посольстві ви з ним були нерозлийвода.
Тамара відразу згадала той вечір. Тоді вони з Табом довго говорили, та переважно розмова була про Абдула. Невже, сама того не усвідомлюючи, вона запала на Таба ще тоді?
— То було інше, — відповіла вона. — Ми обговорювали роботу.
Ширлі стенула плечима.
— Як скажеш. Напевно, він тебе чимось образив або ви посварилися. — Глянувши на Тамару, одразу додала: — Ні, стривай: усе навпаки! Ви це вдаєте, щоб ніхто не помітив. — Опустивши голос, спитала: — Ви вже спали?
Тамара не знала, що сказати, бо правда була між «так» і «ні», а будь-яка відповідь тільки викличе додаткові запитання. Зауважила, що Ширлі підхмелена — зовсім на неї не схоже.