— Так, про нього — про сраного Генерала.
Дейзі шепнула йому:
— Декстере, не тут.
Дружини він не послухав. Уперши руки в боки, пропік Тамару лютим поглядом і промовив:
— То як?
По суті, він мав рацію, однак, вчинивши за протоколом, вона б згаяла купу часу.
— Нік був засмучений і розгублений, а я випадково довідалася те, що варто було б знати і йому, — відповіла Тамара. — Ось і подумала, що слід негайно поділитися з ним інформацією.
— Вирішувати таке має право лише керівник резидентури, а це не твоя посада — ані зараз, ані в майбутньому, допоки я зможу на це впливати.
Справді, перш ніж повідомляти чиновникам розвіддані, їх необхідно перевірити. Неверифіковані відомості часто ненадійні та неправдиві. Керівництво ЦРУ завжди вивчало всю інформацію, яка надходила в Управління, перевіряло надійність джерела, порівнювало різні звіти й накладало на контекст ситуації. І тільки після того подавало політикам. Якщо цього можна було уникнути, сирих даних не показували ніколи.
З іншого боку, цього разу все було просто. Нік — досвідчений дипломат, йому не потрібно нагадувати, що розвідка теж може помилятися. Тож Тамара не заподіяла ніякої шкоди.
Вона здогадувалася, що Декстерове невдоволення викликане головно тим, що його відділ здобув певний успіх, але його особистого внеску не визнали. Утім, сперечатися з Декстером було безглуздо, бо він — її бос і має повне право наполягати на дотриманні протоколу. Тамара мусила змиритися.
Під’їхав його лімузин, водій відчинив дверцята. Перелякана Дейзі сіла.
— Вибачте, — промовила Тамара. — Я повелась імпульсивно. Такого не повториться.
— Гляди мені, — буркнув Декстер, сідаючи в машину.
* * *
Через три години Тамара вже навіть не пам’ятала про існування Декс-тера.
Вона гладила Таба по щоці, пробігаючи пальцями по граційному вигину щелепи від вуха до вуха. Раділа, що він не носить бороди.
Світло в його квартирі було тьмяне, диван — великий і м’який. Тихенько грав фортепіанний квартет. «Брамс», — подумала вона.
Він узяв її руку й поцілував, ніжно рухаючись по ній губами, смакуючи й вивчаючи кожнісінький палець, пучки, долоню й те м’яке місце на зап’ястку, яке ріжуть, коли хочуть померти.
Вона скинула туфлі, він зробив так само. Босі, без шкарпеток, його ступні були широкі й мов відлиті скульптором. Здавалося, все в ньому досконале. «Має ж бути якийсь недолік», — подумала Тамара. Ще трохи — й побачить його зовсім голим, тож, імовірно, її вразить великий негарний пуп або... щось інше.
«Мені варто було б трохи нервуватися, — зауважила. — Він може розчарувати: повестися недостатньо ніжно, надто поспішати або ж мати занадто специфічні бажання». Через невдалий секс чоловік міг сердитися, поводитись агресивно й у всьому винуватити жінку. З Тамарою таке траплялося кілька разів, і багато схожих історій вона чула від подруг. Але сьогодні вона була розслаблена. Чуття підказувало, що цього разу хвилюватися нема чого.
Вона розщібнула його сорочку, відчуваючи тепло тіла під цупкою тканиною. Краватку він зняв ще кілька годин тому. Вловила аромат сандалового дерева — якийсь старомодний одеколон. Заходилася цілувати йому груди. Вони були зовсім не кудлаті, всього кілька пасом волосся. Дійшовши до темно-коричневих сосків, почула слабенький задоволений видих і, сприйнявши його за знак, торкнула губами. Він поклав руку їй на голову.
Коли вона відсторонилася, запитав:
— Я б не проти продовжити. Чому ти зупинилася?
У відповідь вона розстібнула свою блузку.
— Бо хочу, щоб ти зробив те саме мені. Ти ж не проти?
— Зовсім ні, — промовив він.
Розділ дев’ятий
Обговорити погані новини президентка Ґрін викликала державного секретаря Честера Джексона. У сірому костюмі й плетеній краватці він нагадував університетського викладача, та коли сів на дивані біля Полін, на його лівому зап’ястку вона помітила щось біле.
— Чессе, що це за годинник? — спитала.
Зазвичай він носив тоненький «лонжин» на ремінці зі шкіри алігатора. Цього ж разу, підтягнувши рукав, показав їй білий «свотч дей-дейт» на пластиковому браслеті.
— Подарунок онуки, — пояснив він.
— І тому набагато цінніший за будь-який товар із ювелірної крамниці.
— Саме так.
Вона засміялася.
— Люблю чоловіків із правильними пріоритетами.
Поміркований і практичний урядник Чесс волів не будити лиха, поки тихо. До приходу в політику він був старшим партнером у вашингтонській юридичній фірмі, що спеціалізувалася на міжнародному праві. Полін подобалися його короткі сухі звіти, кожне слово в яких стояло на своєму місці.
Він сказав:
— Ми можемо провалити сьогоднішнє голосування в ООН. Ви вже бачили цифри від Джоша. — Американського посла в Організації звали Джошуа Вудвордом. — Наша підтримка послабилася. Більшість нейтральних держав, які обіцяли схвалити резолюцію, тепер планують утриматися або й навіть проголосувати проти неї. Мені дуже шкода.
— А щоб йому, — мовила Полін.
Перші сумніви з’явилися в неї у вихідні, й підтвердження побоювань засмучувало. Чесс вів далі:
— Китай перетягнув їх на свій бік, погрожуючи зупинити інвестиції.
Навпроти Полін сидів віцепрезидент Мілтон Лап’єр, пощипуючи бузковий шалик, у якому зайшов до кабінету. Новина його обурила.
— Ми зробимо те саме — скористаємося інвестиційними програмами за кордоном як важелем. Ті, кому допомагаємо ми, тепер повинні підтримати нас! — вигукнув він, у пориві емоцій ковтаючи склади на південний взір. — А як відмовляться, хай ідуть до біса.
Чесс терпляче похитав головою.
— Велика частина цих програм підв’язана до закупівель в американських виробників. Якщо відкличемо їх, почнуться проблеми з нашими підприємцями.
Полін сказала:
— Зрештою, не така вже й добра ідея була з тією резолюцією.
Чесс заперечив:
— Але всі ми погодилися, що це вдалий план.
— Замість того, щоб провалювати голосування, ліпше я відкличу резолюцію.
— Пропоную перенести затвердження. Скажемо, зробили це для консультацій щодо правок. Відкласти можна на скільки завгодно.
— Добре, Чессе, але мені крається серце, що сина такої гідної родини, як Акермани, терористи вбили з китайської зброї. Я цього так не облишу. Треба, щоб китайці розуміли: за все доводиться платити. Так це їм з рук не зійде.
— Можете висунути ноту протесту китайському послу.
— Неодмінно.
— Посол стверджуватиме, буцімто вони продають озброєння суданській армії і Китай не винен у тому, що суданці постачають його ІДВС.
— А самі китайці, разом із суданським урядом, заплющують на це очі.
Чесс кивнув.
— Уявіть, що вони казали б про нас, якби керівництво афганської армії продавало американську зброю сіньдзянським противникам Пекіна.
— Китайський уряд звинуватив би нас у спробі перевороту.
— Пані президентко, якщо бажаєте покарати Китай, чому б не посилити санкції проти Північної Кореї?
— Бо через це Китай хоч і зазнає збитків, але невеликих.
— Нехай, зате так ми покажемо світові, що Китай ігнорує приписи ООН. Це трішки присадить китайців. Бо коли вони почнуть заперечувати — видадуть себе.
— Дуже елегантне рішення, Чессе, мені подобається.
— І голосування в ООН не знадобиться, бо на Північну Корею й без того вже накладені торговельні обмеження. Тож все, що лишається нам, — посилити вже чинні.
— Наприклад?
— Документи з імпорту-експорту публікують в інтернеті. Якщо ретельно їх вивчити, стане зрозуміло, які з угод фіктивні.
— Як таке можливо?
— Ось вам приклад. У Північній Кореї виробляють недорогі, але якісні акордеони. Раніше вони експортували їх по всьому світу, а тепер не можуть. Якщо підняти документи, побачимо, що торік одна з китайських провінцій імпортувала чотириста п’ятдесят три акордеони й того-таки року Китай продав до Італії таку самісіньку кількість із написом «Made in China·».
Полін розсміялася, а Чесс продовжив:
— Це нескладно, варто лише трошки поморочитися.
— Щось іще?
— Купа всього. Можемо контролювати перевантаження в морі — робитимемо через супутник. Або ускладнити Північній Кореї доступ до закордонних валютних резервів. Чи створити проблеми державам, яких запідозримо в порушенні санкцій.
— Ну то зробімо це, — кивнула Полін.
— Дякую, пані президентко.
Прочинивши двері, озвалася Ліззі:
— До вас містер Чакраборті.
Полін відповіла:
— Сандіпе, заходьте.
Директор служби зв’язків із громадськістю Сандіп Чакраборті був талановитим молодим бенгалоамериканцем у кросівках під костюм — остання мода серед вашингтонських урядників.
— Джеймс Мур виступає сьогодні ввечері в Ґринвіллі, Південна Каро-ліна. Я чув, він говоритиме про резолюцію ООН, тож подумав, вам було б варто це знати.
Полін сказала:
— Увімкніть, будь ласка, CNN.
Сандіп увімкнув телевізор, і на екрані з’явився Мур.
Шістдесятирічний, на десять років старший за Полін, він мав загострені риси обличчя й сиве волосся, стрижене їжачком. Піджак був у ковбойському стилі: з V-подібними швами на плечах і кишенях.
Мілт кинув зневажливо:
— Якщо ти з півдня, не обов’язково вдягатися, як селюк.
Чесс зауважив:
— Свої статки він заробив на продажі нафти, а не худоби.
— Ладен закластися, в нього є кінь із кличкою Тріґґер[5].
— Але тільки погляньте, як народ його любить.
Мур походжав серед натовпу на залитій сонцем вулиці. Люди купчилися навколо, роблячи з ним селфі.
— Джимі, сюди! Подивіться на мене! Усміхніться, усміхніться!
Особливо сфотографуватися з ним хотіли жінки.
Він же без угаву говорив:
— Як ви? Радий бачити. Привіт. Дякую за підтримку, я це дуже ціную...
Молода журналістка піднесла до нього мікрофона й спитала:
— Під час промови ви будете засуджувати Китай за продаж зброї терористам?