— Французькою цей регіон називається le Sahel.
— Англійською так само: Сахель. — Тамара озирнулася на машину, котра досі гула: — Гадаю, Алі з Пітом воліють не виходити з-під кондиціонера.
— Розумні люди... — Таб видавався занепокоєним. — Щось я його не бачу.
Тамара теж переживала. Його могли вбити. Але відповіла спокійно: — Нам наказано чекати, доки він сам нас не знайде. Тим часом треба грати нашу роль. Пірнаймо, роздивімося тут усе.
— Що?
— Ходімо роздивимося.
— А як ви спершу сказали? Пірнаймо?
— Вибачте, це так в Чикаґо кажуть.
— Тепер я єдиний француз, якому про це відомо, — усміхнувся він. — Насамперед мусимо прийти з поклоном до старійшин.
— То, може, підете самі? Однаково вони з жінками не рахуються.
— Гаразд.
Таб пішов геть, а Тамара, намагаючись зберігати спокій, рушила далі, роблячи знімки й розмовляючи з людьми арабською. Переважно селяни жили з того, що мали невеликі городики або ж тримали овець, хтось навіть корову. Мешкала тут і жінка, яка лагодила снасті, хоч рибалок у селі майже не залишилось, а в одного чоловіка була гончарня, де він виробляв глечики, однак мало хто з місцевих знаходив на них гроші. Усі тут певною мірою зневірилися.
Хистка конструкція із чотирьох жердин, що підтримували сітку з галуззя, слугувала сушаркою для одягу. На неї розвішувала прання молода жінка, за якою стояло дворічне хлоп’я. Вбрання її пломеніло жовтими й помаранчевими барвами, які чадці обожнювали. Вивісивши останню річ, вона взяла малого на руки й звернулась до Тамари чіткою шкільною французькою із сильним арабським акцентом — запросила зайти.
Звали жінку Кія, а сина — Наджі. За її словами, вона лишилася вдовою. На вигляд мала близько двадцяти й була неймовірно вродлива: чорні брови, чіткі вилиці, вигнутий ніс і рішучий погляд темних очей. «Вона може згодитися нам», — подумала Тамара.
Вона попрямувала за Кією до приземкуватих дверей і зняла окуляри, ступивши зі сліпучого сонця в глибоку сутінь. Усередині було темно, тісно й задушливо. Тамара відчула під ногами важкий килим і вловила запах кориці та куркуми. Коли очі призвичаїлися, помітила низенькі столики, пару кошиків для провізії й подушки на підлозі. Ніде не було видно звичайних меблів: жодного стільця чи шафи. З одного боку замість ліжок лежало два полотняні матраци й охайна купка товстих вовняних ковдр у яскраву червоно-синю смужку — для холодної пустельної ночі.
Більшості американців оселя здалася б гнітюче бідною, проте Тамара знала, що, за тутешніми мірками, це житло не просто комфортне, а навіть розкішне. Кія гордовито простягнула їй пляшку місцевого пива «Ґала», яке холодилося в мисці з водою. Тамара подумала, що слід чемно прийняти частування — до того ж їй хотілося пити.
Іконка Діви Марії в дешевій рамці вказувала на те, що Кія, як і сорок відсотків чадців, християнка. Тамара промовила:
— Напевно, ви ходили до школи при монастирі й там вивчили французьку мову.
— Так.
— У вас чудова французька.
Це була не зовсім правда, але Тамара хотіла виявити люб’язність.
Кія запросила її сісти на килимок. Та спершу Тамара вийшла надвір і стурбовано глянула на село, мружачись від яскравого сонця. Зиркнула на машину. Торгівець стояв біля вікна з водійського боку, тримаючи в руці блок «Клеопатри». Їй було видно закутаного в шарф Алі за кермом, що зневажливим жестом відмахнувся від чоловіка, не бажаючи купувати дешеві сигарети. Аж той сказав кілька слів, що кардинально змінили ставлення водія. Він вискочив із машини та з вибачливим виглядом відчинив задні дверцята. Торгівець сів в авто, й Алі швидко захряснув двері.
«То це він, — зрозуміла Тамара. — Гарно замаскувався. Я й не впізнала».
Їй відлягло від серця. Принаймні живий.
Роззирнулася. Ніхто в селищі не помітив, як торгівець сів у машину. Тепер його вже не було видно за тонованими вікнами.
Задоволено кивнувши, Тамара повернулася в хатину.
Кія запитала:
— Це правда, що в білих жінок по сім суконь, кожну з яких щодня пере служниця?
Відповісти Тамара вирішила арабською, побоюючись, що французькою Кія зрозуміє не все. Поміркувавши хвильку, сказала:
— У більшості жінок в Америці та Європі багато одягу. Скільки — залежить від достатку кожної. Тому сім суконь — не велика дивина. Навіть у бідної їх по дві-три, а в багатої може бути й усі п’ятдесят.
— І у всіх є служниці?
— У бідних немає. Якщо жінка лікарка або юристка й отримує добру платню, вона зазвичай наймає додому прибиральницю. У багатих сімей є хатні робітники. А чому це вас так цікавить?
— Планую поїхати у Францію.
Тамара так і подумала.
— Чому?
Кія затнулася, збираючись із думками. Мовчки простягнула Тамарі ще одну пляшку пива. Тамара похитала головою. Їй не можна розслаблятися.
Кія нарешті промовила:
— Мій чоловік, Салім, був рибалкою і мав власний човен. На риболовлю ходив із трьома-чотирма іншими чоловіками. Улов потім ділили між собою, але Салім забирав половину, бо човен належав йому і він знав рибні місця. Тому ми й жили заможніше за сусідів, — гордовито скинула вона головою.
Тамара спитала:
— А далі що сталося?
— А тоді джихадисти прийшли забрати його улов. Не варто було опиратися, але він упіймав нільського окуня і не схотів віддати. Вони вбили його і все одно забрали рибу. — Кія не стрималася, її шляхетне обличчя гірко скривилося. Вона замовкла, тамуючи емоції. — Друзі принесли мені його тіло.
Тамару почуте обурило, але зовсім не здивувало. Джихадисти — не лише релігійні фанатики, а й небезпечні злочинці. Ці речі йшли в парі: бандити грабували найбідніших людей на землі. Її охопив гнів.
Кія повела далі:
— Поховавши чоловіка, я спитала себе, що робити далі. Я не вмію кермувати катером, не знаю, де водиться риба, а якби й знала, чоловіки не сприймали б мене серйозно. Тож я продала човен. — На мить на її лиці спалахнула лють: — Дехто хотів придбати його дешевше, але я відмовлялася навіть розмовляти з такими людьми. — Тамарі почала передаватися сталева рішучість Кії. З нотками розпачу в голосі жінка продовжила: — Але гроші за катер колись скінчаться.
Тамара знала, що в цій країні найвища цінність — родина.
— А ваші батьки? — запитала вона.
— Померли обоє. Брати в Судані, працюють на кавовій плантації. У Саліма була сестра, і її чоловік сказав, що, коли я віддам йому катер дешево, він довіку піклуватиметься про нас із Наджі. — Кія знизала плечима.
— Ви йому не довіряєте, — припустила Тамара.
— Просто не хотіла віддавати катер в обмін на обіцянки.
«Рішуча й не дурна», — виснувала Тамара.
Кія додала:
— Тепер та рідня мене недолюблює.
— І ви вирішили їхати в Європу. Нелегально.
— Усі так роблять, — відбила пас Кія.
Це була правда. З поширенням пустелі на південь сотні тисяч знедолених людей покидали Сахель у пошуках роботи. Багато хто зважувався на ризиковану мандрівку до Південної Європи.
— Це дорого, — провадила Кія, — але отриманих за катер грошей вистачить.
Та найбільшою проблемою були не гроші, підозрювала Тамара. З тону Кії стало зрозуміло, що вона боїться.
Кія сказала:
— Зазвичай везуть в Італію. Я не знаю італійської, але чула, що звідти легко дістатися до Франції. Це правда?
— Так.
Тамара хотіла якнайшвидше повернутися в машину, але відчувала, що мусить відповісти на запитання Кії.
— Треба лише перетнути кордон автівкою чи потягом. Але те, що ви плануєте, — страшенно небезпечне. Людей зазвичай перевозять злочинці. У вас можуть просто забрати гроші, й на тому все скінчиться.
Кія замовкла, певно, міркуючи, як краще пояснити своє життя привілейованій гості із Заходу. Перегодом промовила:
— Я знаю, як то, коли немає харчів. Бачила це на власні очі. — Вона відвела погляд і стишила голос, пригадуючи. — Дитя марніє, хоча спершу це не схоже на щось серйозне. Далі починає хворіти — звичайна інфекція, яку хапає багато дітлахів: висип, нежить, пронос. Проте голодна дитина не встигає видужати, як відразу чіпляється нова недуга. Маля виснажується, повсякчас вередує, майже не грається. Тільки лежить і кашляє. А потім якогось дня заплющує очі й більше не прокидається. Деякі матері так виснажуються, що навіть не здатні плакати.
Тамара підняла на неї повні сліз очі.
— Мені шкода, — промовила вона. — Хай вам щастить.
Кія знову збадьорилася.
— Дуже люб’язно з вашого боку відповісти на мої запитання.
Тамара підвелася.
— Мені вже час іти, — промовила ніяково. — Дякую за пиво. Будь ласка, дізнайтеся якнайбільше про людей, що вас повезуть, перш ніж давати їм свої гроші.
Кія усміхнулася й кивнула, ввічливо відповідаючи на таку банальність. «Вона краще за мене розуміє, що з грошима слід поводитися обережно», — подумала Тамара співчутливо.
Вона вийшла надвір, розшукала Таба й разом із ним попрямувала до машини. Наближався полудень, надворі не лишилося майже нікого. Худоба шукала прохолоди під грубо збитими повітками, поставленими вочевидь саме для цього.
Ставши біля Таба, Тамара відчула легкий дух свіжого поту на чистій шкірі й нотки сандалового дерева. Сказала:
— Він у машині.
— Де ховався?
— Це той чоловік, що торгував сигаретами.
— А так і не скажеш.
Дійшли до машини, сіли всередину. Під кондиціонером було холодно, як в арктичних водах. Тамара й Таб влаштувалися обабіч торгівця, котрий тхнув так, ніби не мився дуже давно. У руці він досі тримав блок сигарет.
Тамара не змогла стриматися.
— То як, — почала вона, — знайшли Гуфру?
* * *
Двадцятип’ятирічного торгівця звали Абдул Джон Хаддад. Народжений у Лівані, він виріс у Нью-Джерсі й був громадянином США та офіцером Центрального розвідувального управління.
Чотири дні тому стареньким, але надійним «фордом» від’їздив у містечко Мараді, що в сусідньому Ніґері, одразу за довгим пагорбом на півночі пустелі. Взутий був у зношені чоботи на товстій підошві. Насправді нові, але оброблені так, щоб здавалися старими: халяви стерті й пошкрябані, шнурки іншого кольору, шкіра заляпана. У підошвах містилися таємні відсіки. В одному — надсучасний телефон, у другому — пристрій, який приймав лише один особливий сигнал. Для маскування в кишені Абдула був старенький мобільник.