Ці слова заглушила довга хвиля оплесків за «якщо» — такий скромний.
— Дозвольте розповісти вам, як я розмовляв би з китайським президентом. — Він витримав паузу. — Не бійтеся, це буде недовго.
Ще одна пауза для сміху.
— Я б сказав йому: «Пане президенте, робіть, що хочете, але як побачите мене наступного разу — тікайте!»
Бурхливі оплески.
Полін вимкнула звук і сказала в телефон:
— Сандіпе, що думаєте?
— Дурня, але подана бездоганно.
— Нам варто якось відповісти?
— Не терміново. Інакше завтра цей запис крутитимуть цілий день. Дочекаймося, поки матимемо щось на руках.
— Дякую, Сандіпе. До побачення.
Завершивши розмову, Полін повернулася в їдальню. Закуски прибрали, натомість поставили на стіл основну страву — смажену курятину.
— Вибачте, — звернулася Полін до Джеррі та Піппи. — Самі розумієте, як воно.
Джеррі відповів:
— Ковбой не дає спокою?
— Нічого такого, чому не можна було б дати ради.
— Це добре.
Після вечері вони пішли випити кави у Східній залі, де продовжили розмову. Джеррі сказав:
— Я все одно переконаний, що Піппі бракує материнської уваги.
Полін не збиралася приймати його аргументів. Відповіла:
— Ти знаєш, як я хочу проводити з нею більше часу, але прекрасно розумієш, що не можу.
— Дуже шкода.
— Ти кажеш це вже вдруге за сьогодні.
Він знизав плечима:
— Бо я так думаю.
— Дозволь запитати, чому ти й далі торочиш те саме, хоч знаєш, що виправити становище неможливо?
— Дай-но вгадаю, в тебе є теорія щодо цього.
— Ну поки що ти не досягнув нічого, лише спробував перекласти провину на мене.
— Я нікого не звинувачую.
— Іншої мети не видно.
— Можеш думати, що хочеш, але я бачу: Піппі бракує твоєї уваги.
Допивши каву, Джеррі взяв телевізійний пульт.
Повернувшись у Західне крило, Полін пішла попрацювати в Кабінет. Авжеж, резолюція ООН — невелике діло, але вона і з ним не впоралася. Лишалося сподіватися, що план Чесса щодо посилення санкцій проти Північної Кореї спрацює.
Вона ще мусила переглянути законопроект військового бюджету, однак, опинившись на самоті в маленькому кабінетику пізно ввечері, незчулася, як поринула в роздуми. Можливо, її увага більше потрібна навіть не Піппі, а самому Джеррі, й він просто приписує доньці відчуття покинутості, яке переживає сам. Щось таке цілком міг би сказати психолог.
Джеррі може здаватися самодостатнім, однак Полін розуміла, що і йому буває тяжко. Напевно, хоче від неї більшого. І річ тут не в сексі: вже невдовзі після весілля вони домовилися кохатися раз на тиждень, найчастіше — в неділю зранку, чого йому вистачало з головою. Полін хотілося більше, проте часу в неї не було. Отже, він воліє, щоб його ментально «гладили по голові» й казали, який він молодець. «Треба робити це частіше», — подумала Полін.
Зітхнула. Її уваги хоче весь світ. Якби-то Джеррі краще її розумів... Напевно, колись Піппа стане надійною опорою, але доти ще ой як довго.
«А поки що опорою для всіх повинна бути я, — подумала Полін, жаліючи себе. — Авжеж, повинна. Я ж бо президентка».
Наказавши собі зібратися, вона повернулася до оборонного бюджету.
Розділ десятий
Кія розуміла, що нічний клуб був її останнім шансом влаштувати життя в Чаді. Вона ним не скористалася. «Я не змогла стати навіть повією, — думала. — Цікаво, мені слід соромитися чи пишатися цим?»
Можна було б здогадатися, що це насправді за робота. Фатіма пропонувала житло, харчування, форму й навіть догляд за дитиною — ніхто не піде на таке заради якоїсь офіціантки. Кія повелася дуже наївно.
Чи, може, треба було таки змиритися? Юна Зарія ж прийняла це. Утім, робота припала їй до душі. Молодій дівчині нове життя здавалося цікавим і розкішним, за перший же вечір вона заробила стільки, скільки ще зроду не мала. «Якщо Зарія може, чому я — ні?» — думала Кія. У неї ж був секс, і не раз, щоправда, тільки із Салімом. Воно ж не боляче, й існує безліч способів не завагітніти. Повії мусять це робити як із приємними джентльменами, так і з огидними типами — та кожній жінці часом доводиться усміхатися й кокетувати з бридкими, грубими чоловіками. Невже, повівшись як боягузливе, вередливе дівчисько, вона втратила нагоду прогодувати себе й дитину? Та хай би скільки себе питала, чудово розуміла, що ніколи й нізащо не пішла б на це.
Отже, вся надія на Хакіма та його автобус.
Щоправда, власна примхливість здатна її вбити. Вона може загинути ще задовго до того, як дістанеться омріяної Франції. Неважко було уявити, що Хакім забере гроші собі, а пасажирів покине. А якщо й поведеться чесно, посеред пустелі смертельною може стати навіть найпростіша несправність. До того ж кажуть, ніби контрабандисти перепливають Середземне море на малесеньких човниках.
Та коли їй вже судилося померти, нехай. Від долі не втечеш.
Заміжнім жінкам Кія заповіла все своє майно: матраци, горщики, глеки, подушки й килимки. Зібрала селянок у своїй хаті, оголосила, що кому відійде, і сказала забрати добро, коли вона поїде.
Тієї ночі лежала без сну, пригадуючи все, що пережила в цій хатині. Тут вона вперше кохалася із Салімом. На цій підлозі народжувала Наджі, й усе село слухало її болісні зойки. Сюди ж принесли Салімове тіло й поклали на килим, а вона кинулася на нього, вкриваючи поцілунками, мовби любов могла повернути його.
У день від’їзду встала вдосвіта, зібрала в торбу одяг і харчі, які не зіпсуються в дорозі: вуджену рибу, сушені фрукти й солону баранину. Відтак, огледівши кімнату, попрощалася з оселею.
З першим промінням сонця вирушила, в одній руці несучи торбу, у другій — Наджі. На околиці сонного села озирнулася на пальмові стріхи. Тут вона народилася й прожила всі двадцять років свого життя. Глянула на висохле озеро. У сірому світлі його плесо було спокійне й нерухоме, як смерть. Більше вона його не побачить.
Село Юсуфа й Азри пройшла не зупиняючись.
За годину втомилася нести Наджі, й довелося перепочити. Далі спинялася часто, тож просувалася дуже повільно.
Коли спека стала нестерпною, Кія зробила довгий привал в одному селі: сіла в затінку фінікових пальм. Там дала Наджі грудь, сама випила води й з’їла шматочок солонини. Наджі поспав годинку, і пообіді рушили далі.
Як дісталися до Трьох Пальм, сонце майже зайшло за обрій. Через заправку біля кафе Кія йшла, майже сподіваючись, що Хакім обдурив її і поїхав раніше. Однак він стояв перед гаражем, зверхньо розповідаючи щось групі людей із клунками. Вони вчинили так само, як Кія: прибули сюди за день, щоби бути готовими виїжджати на світанку.
Уповільнила крок, намагаючись добре всіх роздивитися, але так, щоб не здатися нахабою. Це будуть її супутники в складній подорожі. Сказати напевно, скільки часу забере дорога, не міг ніхто, однак не менш ніж два тижні або й удвічі більше. Чоловіки, переважно молоді, розмовляли голосно й збуджено. Кія подумала, що так, напевно, поводяться солдати, які вирушають на війну: повні очікування побачити нові екзотичні місця й здобути цікавий досвід, і хоч знають, що доведеться ризикнути життям, однак ще не усвідомлюють цього цілком.
Торгівця сигаретами ніде не бачила. Якби ж він тільки з’явився. Їй буде набагато легше, якщо в дорозі матиме хоча б когось трішки знайомого.
Готелю в Трьох Пальмах не було. Кія пішла до сестринця, де звернулася до черниці:
— Ви знаєте тут якусь порядну родину, яка б могла прихистити мене на одну ніч із дитиною? Я маю трохи грошей, можу заплатити.
Як і сподівалася, її запросили переночувати в монастирі. Тамтешня атмосфера, запах свічок, ладану й старих молитовників одразу повернули її в дитинство. Вчитися вона любила й хотіла осягнути тонкощі математики та французької мови, дізнатися більше про давню історію й далекі краї. Одначе освіта скінчилася в тринадцять.
Черниці взялися забавляти Наджі й почастували Кію щедрою вечерею з ягнятини й квасолі, за яку тільки й попросили прочитати псалом і ще кілька молитов перед сном.
Хвилювання через Хакіма не давало їй заснути цілу ніч. Він вимагав усю платню наперед, і Кія боялася, що того самого зажадає знов. Більше половини вона однаково не дасть, але що як він тоді відмовиться брати її або скаже доплатити за Наджі?
Нічого не вдієш. Подумала, що Хакім не єдиний контрабандист у Чаді. Станеться найгірше — знайде нового. Усяк краще, ніж віддати всі гроші.
З іншого боку, відчувала, що як не поїде зараз, більше їй ніколи не стане сміливості.
Уранці черниці принесли їй кави з хлібом і розпитали про плани. Вона збрехала, сказавши, буцімто йде до двоюрідного брата в сусіднє місто. Боялася, що, коли розповість правду, сестри почнуть її відмовляти.
Дорогою, ведучи Наджі за руку, вона усвідомила, що більше ніколи не побачить Трьох Пальм, а незабаром попрощається із Чадом і Африкою. Емігранти писали додому листи, але поверталися рідко. Вона збиралася покинути старе життя, все своє минуле, й перебратися в новий світ. Було страшно. Почувалася заблуканою, відірваною від свого коріння.
На заправку прийшла перед світанком.
Деякі пасажири вже були там, дехто — з родичами, які, очевидно, прийшли їх провести. Кафе вже відчинилось і жваво обслуговувало клієнтів, що чекали на Хакіма. Каву Кія вже пила, тому замовила солодкого рису для Наджі.
Власникові вона не сподобалася.
— Навіщо прийшла? Жінка сама в моєму кафе — не до добра.
— Я їду з Хакімом.
— Без супроводу?
Збрехала:
— Я чекаю на двоюрідного брата. Він іде зі мною.
Чоловік пішов, нічого не відповівши.
Замість нього рис принесла дружина. Вона запам’ятала Кію з минулих відвідин і не взяла з неї грошей, оскільки замовлення було для дитини.
«Не перевелися добрі люди на світі», — із вдячністю подумала Кія. Дорогою їй знадобиться допомога незнайомців.
Наступної хвилини до неї попросилася підсісти родина. Складалася вона з жінки Кіїного віку на ім’я Есма та її свекрухи зі свекром: миловидої старенької, Бушри, й дідугана, Вахеда, котрий, підкахикуючи, курив сигарету.