Есма відразу ж заприязнилася з Кією й запитала, чи та їде з чоловіком. Кія відповіла, що вдова.
— Яка прикрість, — промовила Есма. — А мій чоловік у Ніцці, то таке місто у Франції.
Кія пожвавилася.
— І чим він там заробляє?
— Будує паркани навколо садків багатіїв. Він муляр. У Ніцці багато палаців, тому працювати доводиться постійно. Не встигне скінчити один мур, як береться за інший.
— Гроші добрі?
— Божевільні. Він прислав мені п’ять тисяч доларів, щоб я приїхала до нього. Але у Франції живе нелегально, тому дістатися туди можна тільки так.
— П’ять тисяч доларів?
Бушра, свекруха, пояснила:
— Ці гроші мали бути тільки для Есми. Він сказав, що для нас із батьком пришле пізніше. Але моя невістка така добра, що забирає нас із собою.
Есма додала:
— Я домовилася з Хакімом, щоб він узяв нас трьох за п’ять тисяч. Більше нічого не лишилося, але воно того варте. Так скоріше будемо всі разом.
— Дай Боже, — відказала Кія.
* * *
Переночував Абдул в Ананда, покупця його машини. За ціну торгувався, щоб не викликати підозри, та коли досягнули угоди, докинув решту сигарет, які в нього зосталися. Ананд залишився задоволений і запросив Абдула до себе. Три його дружини приготували смачну вечерю.
Пізніше заявилося двоє Анандових друзів, Фузен і Хайдар, і господар запропонував зіграти в кості. Молодий Фузен нагадував бандита, Хайдар був низенький, і одне його око не розплющувалося повністю після якоїсь старої травми. «Найбільше, на що сподівається Ананд — відіграти частину грошей, сплачених за машину», — подумав Абдул, остерігаючись, однак, що вся трійця може мати й серйозніші наміри.
Абдул грав обережно й виграв зовсім небагато.
У відповідь на їхні розпитування пояснив: продав машину, щоб заплатити Хакімові за перевезення в Європу. Говорив арабською, але з його акценту було ясно — він нетутешній.
— Я з Лівану, — чесно сказав він, акцент-бо впізнає кожен ліванець.
Чоловіки запитали, чому він поїхав звідти, і на це мав заготовану відповідь:
— Народилися б ви у Бейруті, теж захотіли б виїхати.
Вони поцікавилися, о котрій відбуває автобус і коли Абдул піде до Хакіма на заправку, тож підозри тільки посилилися. Вочевидь планують пограбувати. Він чужинець, волоцюга. Певно, вважають, що його вбивство зійде їм з рук, бо поліційного відділку в Трьох Пальмах не було.
Якщо вдасться, Абдул уникатиме бійки, та хай там як, а великої тривоги не відчував. Ці троє — аматори, а ось він у школі займався боротьбою і в студентські роки заробляв на життя боями у змішаних єдино-борствах. Йому згадався незручний випадок під час навчання в ЦРУ. Проходили курс рукопашного бою, і тренер — міцний, м’язистий чолов’яга — традиційно сказав:
— Підійди й удар мене.
— Краще не треба, — застеріг Абдул, і присутні засміялися, гадаючи, що він злякався.
— О, — пирхнув тренер, — то ти в нас майстер рукопашного бою?
— Не майстер, але дещо таки тямлю, тому й намагаюся уникати сутичок.
— Ну то подивімося, що ти вмієш. Покажи свій коронний прийом.
— Візьміть краще когось іншого.
— Та ну годі вже.
Тренер не вгавав. Хотів здобути повагу глядачів, продемонструвавши свою майстерність. Абдул не бажав руйнувати його планів, але іншого виходу не мав. Зі словами «Пропоную обговорити це» він вдарив тренера ногою в живіт, збивши на підлогу, й затиснув шию ліктем.
— Мені шкода, — перепросив, — але ви самі наполягали.
Відпустивши, підвівся.
Тренер зіп’явся на ноги. Його єдиним видимим ушкодженням був розбитий ніс. Сказав:
— Забирайся в дулу.
А ось Фузен і Хайдар можуть мати ножі.
Вони пішли близько півночі, й Абдул влігся спати на циновці. Прокинувшись удосвіта, подякував Ананду та його дружинам і сказав, що йому вже час іти.
— Поснідай, — наполіг Ананд.—У нас є кава, хліб з медом та інжир. До Хакімового гаража звідси якихось кілька хвилин.
Анандова наполегливість тільки посилила Абдулові підозри, що його планують пограбувати в будинку. Дітей можна вивести з дому, дружини нічого не скажуть. Інших свідків не буде.
Він рішуче відхилив пропозицію, взяв шкіряну сумку й пішов, сподіваючись, що сплутав їм плани.
На курних вулицях містечка панувала цілковита тиша. Уже зовсім скоро відчиняться віконниці, задимляться вогнища на подвір’ях, повиходять набрати води жінки з глеками й пластиковими пляшками. Дратівливо задирчать пробуджені від сну мопеди та скутери. Але поки що було тихо, тож Абдул чітко почув кроки позаду: навздогін за ним бігло двоє.
Глянув під ноги в пошуках зброї. На вулиці валялися пачки з-під сигарет, овочеві шкірки, камінці й різне дерев’яччя. Йому придався б уламок черепиці з гострими краями, але більшість тутешніх будинків вкривало пальмове листя. Зупинив погляд на іржавій автомобільній свічці, та вона була замаленька, щоб завдати якоїсь шкоди. Тому врешті обрав камінь розміром з пів кулака й пішов далі.
Переслідувачі наблизилися. Абдул зупинився на перехресті, де їм доведеться пильнувати в усі чотири боки. Кинув сумку й крутнувся до них. Взуті чоловіки були в сандалі, що давало Абдулові перевагу, бо сам він мав чоботи. Обидва з ножами, досить маленькими як для кухонних, але до серця й такі дістануть.
Підійшовши до нього, стали.
Нерішучість — гарна ознака. Він повів:
— Ви збираєтеся вчинити самогубство. Хіба не знаєте, що це гріх?
Хотів налякати їх, щоб вони пішли, але чоловіки не зрушили з місця, й Абдул зрозумів, що бійки не уникнути.
Піднявши камінь, кинувся на Хайдара, меншого, і той відступив. Краєм ока помітив, що на нього суне Фузен, і, крутнувшись у його бік, пожбурив камінь майже впритул. Поцілив у обличчя. Фузен закричав і, вхопившись за око, гепнувся на коліна.
Абдул розвернувся й чоботом жахнув Хайдарові межи ноги. На заняттях із рукопашного бою його навчили бити так, щоб удар був відчутний. Завивши від болю, Хайдар зігнувся й поточився.
Найпершою думкою, що сяйнула Абдулові, було добити кожного, як він робив колись на рингу, накидаючись на зваленого й гамселячи його кулаками по торсу й обличчю, поки рефері не зупинить бою. Одначе рефері тут не було, тож довелося стриматися.
Він просто подивився на обох, переводячи викличний погляд з одного на іншого, але жоден не підійшов. Сказав:
— Як побачу когось із вас іще раз — уб’ю.
На тому підняв сумку, розвернувся й пішов.
Почувався піднесено, і через це йому було соромно. Відчуття не нове. Абдул завжди любив ринг, бо там дозволено виявляти насильство й агресію, однак після бою неминуче запитував себе: «Що я за людина така?» Адже там він був ніби лис у курнику, що вбиває більше, ніж здатен з’їсти й затягнути до себе в нору, шматуючи пташок суто заради задоволення від процесу.
«Але Хайдара й Фузена я не вбивав, — подумав він. — Та й вони геть не безневинні кури».
У кафе біля заправки зібралося повно люду. Серед юрби помітив Кію, жінку, з якою розмовляв під час останнього візиту сюди. Вона була з дитиною. «Смілива», — подумав.
Хакіма ніде не було видно.
Кія усміхнулась, помахала Абдулові, але він відвернувся й сів окремо. Не хотів зближуватися з нею чи будь-ким іще. В агента під прикриттям не може бути друзів.
Замовив кави й хліба. Чоловіки навколо здавалися наляканими, але водночас збудженими. Одні голосно говорили, либонь, маскуючи страх; інші нетерпляче метушилися, а дехто сидів тихенько, задумано покурюючи сигарету. Старші чоловіки й заплакані жінки в натовпі були, певно, родичами, що прийшли провести своїх у дорогу. Розуміли: навряд побачаться колись іще.
Нарешті заявився й Хакім у брудному спортивному костюмі. Пройшов вулицею, не звертаючи уваги на людей, що чекали на нього, відімкнув бічні двері гаража, зайшов усередину й зачинив їх за собою. Потому піднялися ворота й надвір викотив автобус.
За ним вийшло двоє джихадистів. Рухалися неквапливо, звісивши з плечей автомати й сердито зиркаючи на людей, котрі одразу ж відводили погляди. Тільки Абдул знав, що в автобусі запаковано кокаїну на кілька мільйонів доларів. Невже всі тут справді вважають, ніби джихадисти охоронятимуть їх? Напевно, просто не замислюються над цим, та й усе.
Хакім вийшов із буса, відчинив пасажирські дверцята, і люди потяглися до входу.
Хакім гукнув:
— Для багажу — верхня полиця. Тож одна ручна поклажа на людину. Це правило для всіх. Без винятків.
З юрби почулися обурені вигуки, охоронці стали обабіч Хакіма, і невдоволення нараз ущухло.
Хакім сказав:
— Готуйте гроші. Тисяча доларів або євро — чи їхній еквівалент. Впущу тільки тих, хто заплатить.
Люди поквапилися першими зайняти місця. Абдул не поспішав, планував сісти останнім. Інші пасажири намагалися перепакувати вміст двох валіз в одну, хтось обіймався з ріднею.
Чекаючи, Абдул уловив дух кориці й сандалу і побачив біля себе Кію. Вона промовила:
— Після розмови з вами я пішла до Хакіма, і він загадав сплатити всю суму наперед. Зараз же просить половину, як ви мені й казали. Як думаєте, в мене він вимагатиме все?
Абдулові хотілося сказати щось заспокійливе, але він стримався й тільки знизав плечима.
— Запропоную йому тисячу, — підсумувала Кія і, тримаючи дитину на руках, приєдналася до черги.
Абдул побачив, як вона дала Хакімові гроші. Той узяв купюри, перерахував, склав у кишеню й, нічого не сказавши — навіть не глянувши на неї, — махнув заходити. Отже, вимога повної платні наперед була перевіркою, спробою скористатися самотністю жінки. Та як вона показала, що не дозволить крутити собою, апетит довелося вгамувати.
Посадка забрала годину. Абдул зі своєю дешевою шкіряною сумкою зайшов до автобуса останнім.
Усередині містилося десять рядів сидінь, чотири в кожному: по два обабіч проходу. Салон був повний, однак передній ряд залишався порожнім — утім, на кожній парі сидінь стояло по сумці. Чоловік ззаду сказав:
— Це місця для охоронців. Схоже, кожному з них треба по два крісла.