Абдул знизав плечима й кинув погляд уздовж проходу. Залишилося тільки одне вільне місце: біля Кії.
Він зрозумів, що ніхто не хотів сидіти поруч із дитиною, яка, без сумніву, крутитиметься, вередуватиме й блюватиме всю дорогу до Триполі.
Закинувши сумку на полицю, Абдул вмостився біля Кії.
Хакім сів за кермо, охоронці зайшли, і бус рушив на північний виїзд із міста.
Як розігналися, через вибиті шибки в салон повіяв приємний вітерець. Коли в автобусі сорок людей, вентиляція аж ніяк не зайва. Однак у пилову бурю можуть виникнути неприємності.
За годину віддалік з’явилися обриси немовби американського міста: новенькі будівлі та вежі. Абдул здогадався, що це труби, перегінні колони та величезні цистерни нафтопереробного заводу в Джермаї — першого в Чаді. Звели його китайці в межах програми розробки місцевих нафтових родовищ. На відсотках від угоди урядовці заробляли мільйони, однак ці гроші не доходили до найбідніших мешканців узбережжя озера Чад.
Далі пролягала гола пустеля.
Більшість населення Чаду жила на півдні, довкола озера й столиці. Там, куди вирушив автобус, у Лівії, міста розташовувалися головно на півночі — біля середземноморського узбережжя. Між цими двома центрами на тисячу миль простягала пустеля. Було кілька автострад, зокрема Транссахарське шосе, одначе їхній автобус, із контрабандою й нелегальними мігрантами, уникатиме головних доріг. Натомість теліпатиметься тридцять кілометрів на годину, від оази до оази, вузенькими стежками серед піску, зазвичай не перетинаючись з іншими машинами від світання до самого смерку.
Кіїн малий прикипів до Абдула поглядом, а коли той глянув у відповідь, заховав личко. Зрозумівши врешті, що чоловік не страшний, малий перетворив ці хованки на гру.
Абдул зітхнув. Тисячу миль мовчати не вдасться. Здавшись, урешті заговорив:
— Привіт, Наджі.
Кія мовила:
— Ви пам’ятаєте, як його звуть!
Вона всміхнулася, і ця усмішка нагадала йому одну іншу людину.
* * *
Він працював у Ленґлі — штаб-квартирі ЦРУ на околиці Вашингтону. На роботі послуговувався своїм середнім ім’ям, Джон, бо, коли представлявся Абдулом, доводилося наново переповідати свою історію чи не кожному білому співрозмовнику.
Він служив ось уже рік, але, крім як тренуватися, не робив нічого, тільки перечитував арабські газети й готував англійською стислі виклади зі статей, присвячених питанням міжнародної політики, оборони та розвідки. Спочатку писав докладно, та як зрозумів, чого хоче від нього керівництво, стало зовсім нудно.
Із Аннабелль Соррентіно вони познайомилися на вечірці в одній із вашингтонських квартир. Хоч і нижча за Абдула, вона однаково була висока, струнка і неймовірно вродлива. Любила спорт, бігала марафони. Працювала в Державному департаменті.
Почалося все з розмови про арабський світ, яким вони обоє цікавилися. Абдул швидко збагнув, що Анн дуже розумна. Та найбільше його причарувала її усмішка.
Коли вона зібралася йти, він попросив у неї номер телефону.
Після кількох побачень вони почали спати разом, і він відкрив, що в ліжку Анн невситенна. А вже за кілька тижнів зрозумів, що хоче одружитися з нею.
Після пів року ночей, проведених переважно разом, у його студії чи її квартирі, вони вирішили оселитися у великому домі. Знайшли прегарний будинок, але грошей на завдаток не мали. Аннабелль сказала, що позичить у батьків. Як виявилося, її батько мільйонер, власник «Соррентіно» — мережі крамниць дорогого вина, міцного алкоголю й оливкової олії.
Тоні та Лена Соррентіно захотіли познайомитися з «Джоном».
Мешкали вони у висотці закритої частини Маямі-Біч. Аннабелль з Абдулом прилетіли туди саме на вечерю. Їм виділили окремі кімнати, й Аннабелль одразу пояснила:
— Спати можемо разом, це лише для обслуги.
Лена Соррентіно не приховувала подиву, побачивши Абдула, і він зрозумів: Аннабелль мовчала про те, що він не білий.
— Що ж, Джоне, — почав Тоні за устрицями, — розкажи нам про себе.
— Я народився в Бейруті...
— Себто іммігрант.
— Так. Припускаю, як і перший містер Соррентіно. Напевно, він був родом із Сорренто.
Тоні натягнув посмішку, вочевидь думаючи: «Так, але ми принаймні білі». Уголос же сказав:
— У якомусь сенсі всі ми в цій країні іммігранти. А чому твоя родина поїхала звідти?
— Народилися б ви у Бейруті, теж захотіли б виїхати.
Усі чемно посміялися.
Тоні спитав:
— А як щодо релігії?
Що означало: «Ти мусульманин?»
Абдул відповів:
— Моя родина сповідує католицизм, що в Лівані — цілком звичне явище.
Лена запитала:
— А Бейрут — це в Лівані?
— Так.
— Ти ба!
Тоні, освіченіший за дружину, провадив:
— Здається, там сповідують власний різновид католицизму.
— Саме так. Тамтешня церква називається Маронітською. Вона пов’язана з Римом, але служби проводить арабською мовою.
— Знання арабської, напевно, допомагає тобі в роботі.
— Так. А ще я знаю французьку — другу офіційну мову в Лівані. А розкажіть мені про рід Соррентіно. Це ви започаткували родинну справу?
— Мій батько тримав алкогольний магазин у Бронксі, — відказав Тоні. — Дивлячись, як він щодень має справу з волоцюгами та наркоманами, виторговуючи по долару з бляшанки пива, я зрозумів, що не хочу такої долі, й відкрив власну крамницю в Ґринвіч-Білледж, де продавав дорогі вина із зиском двадцять п’ять доларів з пляшки.
Лена додала:
— У першій нашій рекламі дорого вбраний чоловік казав: «На смак, наче вино за сотню!», а другий відповідав: «Скажи? Але в Соррентіно воно коштує вдвічі дешевше». Ми крутили її раз на тиждень цілий рік.
Тоні вів далі:
— Тоді добре вино ще можна було купити за сотню.
Усі розсміялися.
Абдул поцікавився:
— Ваш батько досі тримає той магазин?
— Його більше немає з нами, — відказав Тоні. — Його застрелив за прилавком грабіжник. — Помовчавши, додав: —Афроамериканець.
— Мені дуже шкода, — автоматично бовкнув Абдул, міркуючи тим часом над словами Тоні.
«“Афроамериканець”? Ти, Тоні, не міг про це змовчати, еге ж? — подумав Абдул. — Це означає: “Батька вбив темношкірий”». Так наче серед білих нема убивць. Ніби Тоні ніколи не чув про мафію.
Аннабелль зняла напругу, завівши розмову про роботу, і решту вечора Абдул переважно слухав. Згодом вона прийшла до нього в піжамі, й усю ніч вони пролежали в обіймах одне одного, хоч і не кохалися.
Оселитися разом їм не судилося. Тоні не дав їм грошей на завдаток, але це був лише початок сімейної кампанії з протистояння цьому шлюбу. Бабуся взагалі перестала розмовляти з Аннабелль, а брат погрожував, що з Абдулом розберуться його «друзі». Щоправда, довідавшись, де працює Абдул, він припнув язика. Аннабелль присягалася, що ніколи не здасться, проте конфлікт отруїв їхнє кохання, і замість жити в гармонії, вони опинилися в умовах війни. Неспроможна більше витримувати все це, Анн зрештою порвала з ним.
Тоді Абдул повідомив Управління, що готовий працювати під прикриттям за кордоном.
Розділ одинадцятий
Tao Тін вийшла з ванної, замотана в рушник. Іншим обгорнула волосся. Чан Кай відірвався від газети, яку читав на планшеті, лежачи в ліжку. Вона відчинила всі три шафи й глянула на свій одяг. За мить скинула обидва рушники на підлогу.
П’яніючи від її голизни, він подумав, як йому поталанило. Мільйони телеглядачів обожнювали її недарма. Вона була бездоганна. Тіло струнке й витончене, шкіра відтінку слонової кості, волосся—темне, розкішне.
А ще їй не бракувало почуття гумору.
Не обертаючись, сказала:
— Я знаю, куди ти дивишся.
Він гигикнув.
— Я читаю «Женьмінь Жибао», — відказав він, удаючи обурення.
— Брешеш.
— Звідки ти це взяла?
— Вмію читати твої думки.
— Це якась чарівна сила.
— Я знаю, про що думають чоловіки.
— Звідки?
— Бо всі вони думають про одне.
Одягнувши спіднє, Тін взялася оглядати вбрання на вішаках. Каєві було соромно отак вилежуватися, милуючись нею. У нього бо стільки справ — особистих і державних. Та не міг відірвати погляду.
Сказав:
— Хіба не байдуже, що вибрати? На студії тебе одразу перевдягнуть у якийсь пишний костюм.
Часом душу йому ятрили підозри, що дружина чепуриться для симпатичних молодих колег-акторів. З ними ж бо мала значно більше спільного, ніж із ним.
Тін відповіла:
— Те, як я вбрана, дуже важливо. Я — зірка, і люди вважають мене особливою. Водії, портьє, прибиральники, садівники та їхні родичі й друзі. «Вгадай-но, кого я сьогодні бачив: саму Тао Тін! Так, ту саму, з “Кохання в палаці”!» Не хочу, щоб говорили, ніби в житті я не така гарна.
— Аякже, розумію.
— Та й на студію я їду не відразу. Сьогодні знімають велику бойову сцену, і я знадоблюсь їм не раніше другої.
— Що пороблятимеш у вільний час?
— Піду з мамою на закупи.
— Чудово.
Тін була близька зі своєю матір’ю, Цао Аньні, теж актрисою. Вони щодня розмовляли телефоном. Батько Тін загинув в автотрощі, коли їй було тринадцять. А мати через ту аварію стала кульгавою, що й поклало край її кар’єрі. Утім, вона знайшла нове покликання в дубляжі.
Каєві Аньні подобалася.
— Тільки не води її забагато, — сказав він Тін. — Мати не зізнається, але в неї досі болить нога.
Тін усміхнулася.
— Знаю.
Ну звісно, знає. А він узявся повчати її, як піклуватися про власну матір. Хай як намагався не розмовляти з Тін по-батьківськи, та воно все одно часом проскакувало.
— Вибач, — мовив він.
— Я рада, що ти про неї дбаєш. Та й подобаєшся їй. Вона вважає, що після її смерті ти піклуватимешся про мене.
— Так і буде.
Нарешті визначившись, Тін натягнула пару вилинялих синіх джинсів.
Кай, не зводячи з неї погляду, подумав про день прийдешній. Має зустрітися з високопосадовим агентом.
На обідній час було заплановано політ у Яньдзі, невелике місто біля кордону з Північною Кореєю. Хоч у відділі міжнародної розвідки Кай був керівником, він і досі особисто вів кількох найважливіших агентів із тих, яких завербував сам, коли обіймав нижчу посаду. Серед них — північнокорейський генерал Хам Хасун, який ось уже кілька років лишався найкращим інформатором Ґвоаньбу про події в Північній Кореї.