А Північна Корея була найбільшою слабиною Китаю.
Драконів м’який живіт, Ахіллесова п’ята, Суперменів криптоніт — до неї пасувала будь-яка метафора фатальної вразливості дужого тіла. Хоч і головні союзники, північнокорейці були вкрай ненадійні партнери. Кай бачився з Хамом регулярно, а поміж тим у разі нагальної потреби вони могли домовитися і про додаткову зустріч. Сьогоднішня була звичайною, та однаково важливою.
Тін одягла яскраво-синій світшот і взула ковбойські чоботи. Кай глянув на годинник біля ліжка й підвівся.
Хутенько помившись, убрався в діловий костюм. Поки збирався, Тін поцілувала його на прощання й пішла.
Над Пекіном висів смог, тому на випадок, якщо доведеться йти кудись пішки, Кай прихопив маску. Саквояж уже стояв зібраний до поїздки. Кай узяв важке зимове пальто і повісив його на руку: в Яньдзі буде холодно.
Відтак вийшов з дому.
* * *
Населення Яньдзі становило чотириста тисяч осіб, майже половина з яких були етнічні корейці.
Після Другої світової місто стрімко розрослося, тож, коли літак зайшов на посадку, Каєві відкрився краєвид на щільні ряди сучасних будівель обабіч широкої річки Буерхатон. Китай був головним економічним партнером Північної Кореї, тому кордон тут в обох напрямках щодня перетинали тисячі людей, що робило Яньдзі важливим торговельним вузлом.
А ще в Китаї жили й працювали сотні тисяч — коли не мільйони — корейців. Більшість — зареєстровані іммігранти, частина з них — повії, однак було й чимало безоплатних робітників ферм та фіктивних дружин. Утім, цих людей рабами ніхто не називав. «Життя в Північній Кореї таке кепське, що бути ситим рабом у Китаї — не найгірша доля», — подумав Кай.
Яньдзі мав найбільшу корейську діаспору в Китаї. Там навіть відкрили два корейськомовні телеканали. І однією з кореянок у місті була Хам Хійон — розумна й талановита молода жінка, позашлюбна донька генерала Хама, про що в Північній Кореї не знав ніхто, а в Китаї — лише кілька людей. Директорка універмагу, вона на додачу до високої зарплатні отримувала ще й комісію з продажів.
Приземлившись у внутрішньому аеропорту Чаоянчвань, Кай узяв таксі до центру міста. Усі дорожні знаки там були двомовні: корейською та китайською. Він зауважив, що багато дівчат на вулицях одягнені в розкішні сексуальні речі за південнокорейською модою. Заселився у великий мережевий готель, та одразу ж вийшов, закутаний у товсте пальто, що захищало від пронизливого холоду. Проминувши шерегу таксівок перед входом у готель, пройшов кілька кварталів, зупинив машину на вулиці й назвав водієві адресу супермаркету «Вумарт» на околиці.
Генерал Хам служив на ядерній базі Йонджодон на півночі Північної Кореї, поряд із Китаєм. Як член комітету зі спільного нагляду за кордоном, що регулярно збирався в Яньдзі, генерал бував у місті щонайменше раз на місяць.
Багато років тому він розчарувався в пхеньянському режимі й почав шпигувати для Китаю. Кай щедро платив, переказуючи кошти його доньці Хійон.
Машина привезла Кая в передмістя з новобудовами, і він вийшов біля «Вумарта», за дві вулиці від місця зустрічі. Підійшов до риштувань, де зводили величезний маєток. Ось на що витрачав зароблене у Ґвоаньбу генерал Хам. Ділянка й дім були зареєстровані на Хійон, вона платила будівельникам грішми, які надсилав їй Кай. Генералу Хамові лишилося зовсім трохи до пенсії, і він планував утекти з Північної Кореї, з допомогою Кая взяти нове ім’я і провести золоті роки з донькою та онуками в новому домі.
Підійшовши до будівельного майданчика, Кай ніде не побачив Хама, бо той завжди пильнував, щоб знадвору його не було видно. Знайшовся Хам у недобудованому гаражі, де бездоганною китайською вів бесіду з бригадиром будівельників. Коли Кай увійшов, негайно перервав розмову, сказавши, що йому треба поговорити з бухгалтером, і потиснув гостеві руку.
Хам, доктор наук із фізики, залишався жвавим, хоч уже й розміняв шостий десяток.
— Дозвольте показати вам тут усе, — бадьоро запропонував він.
Труби проклали, сантехніку встановили, тепер настала черга дверей, вікон, шаф і кухонних тумб. Оглядаючи дім, Кай відчув заздрість до Хама: у такому просторому будинку сам він ніколи не жив. Хам гордо показав йому спальню Хійон та її чоловіка, дві дитячі кімнати й крило з усім необхідним особисто для нього. «І все це за наші гроші, — подумав Кай. — Але воно того варте».
Закінчивши оглядини, повернулися надвір, у холод, де сховалися за будинком, щоб їх не бачили знадвору й не могли підслухати робітники. Дув холодний вітрюган, і Кай радів, що взяв пальто.
Запитав:
— То як там у Північній Кореї?
— Гірше, ніж ви думаєте, — не забарився з відповіддю Хам. — Вам і без того відомо, що ми повністю залежні від Китаю. Наша економіка занепадає. Єдиний успішний напрям промисловості — виробництво і продаж зброї. Сільське господарство в жалюгідному стані й забезпечує лише сімдесят відсотків наших продовольчих потреб. Так і живемо: від кризи до кризи.
— А з нового що?
— Америка посилила санкції.
Такого Кай іще не чув.
— Як?
— Підвищивши контроль за дотриманням уже наявних. Партію нашого вугілля для В’єтнаму затримали в Манілі. Німецький банк не прийняв оплати дванадцяти лімузинів «Мерседес» через підозру, що їх купують для Пхеньяна, хоч за документами — для Тайваню. А біля берегів Владивостока перехопили російський танкер, що перевантажував бензин на північнокорейське судно.
— Окремо наче й дрібниці, які, втім, відлякують потенційних ділових партнерів, — виснував Кай.
— Саме так. Але чого ваш уряд не знає — що в нас лишилося запасів продовольства та інших речей першої потреби всього на шість тижнів. Стільки відділяє країну від голоду.
— Шість тижнів! — вразився Кай.
— Цього офіційно не визнають, але Пхеньян збирається звернутися до Пекіна по невідкладну економічну допомогу.
Це корисні відомості. Можна попередити By Бая.
— Скільки проситимуть?
— Ітиметься не про гроші, а про рис, свинину, бензин, залізо і сталь. Кай не сумнівався, що Китай дасть усе необхідне — як і не раз до цього.
— Як відреагувала на черговий провал партійна верхівка?
— Є невдоволені, як завжди, але ремствування не мають сенсу, допоки режим користується підтримкою Китаю.
— Некомпетентність буває аж занадто стабільна.
Хам не стримав усмішки:
— Влучніше й не скажеш.
* * *
Кай мав декілька американських контактів, найкращим із яких був Ніл Девідсон, агент ЦРУ з американської амбасади в Пекіні. Вони зустрілися на сніданок у ресторані «Східне сонце», що в парку Чаоян біля посольства США. Так Нілові було найзручніше. Кай приїхав без Монаха: урядове авто надто помітне, а вони з Нілом намагалися не привертати зайвої уваги. Тож довелося взяти таксі.
Вони добре ладнали, хоч формально й були ворогами. Поводилися так, ніби мир можливий навіть між непримиренними суперниками, як Китай та США — за умови бодай крихти взаєморозуміння. Може, це й правда.
Кай часто дізнавався від Ніла те, чого той волів не розкривати. Американець не завжди казав правду, але підказками інколи ставали вже самі його відмовки.
«Східне сонце» був недорогим рестораном, куди ходили переважно китайці та іноземці із центрального ділового району. Заклад не прагнув привабити туристів, тому тутешні офіціанти не знали англійської. Кай замовив чай, а вже за кілька хвилин прибув Девідсон.
Ніл був родом із Техасу, але від ковбоя мав лише акцент, який чув навіть Кай. Низенький і лисий, зранку він ходив у спортзал — як сам пояснив, намагався скинути вагу, — тому й не встиг зняти старі стоптані кросівки й чорну олімпійку «Найк». «А моя дружина чимчикує на роботу в джинсах і ковбойських чоботах, — подумав Кай. — У дивному світі ми живемо».
Ніл вільно розмовляв китайською, хоч і зі страшним акцентом. Він замовив рисову кашу конджі з некруто звареними яйцями. Кай узяв локшину в соєвому соусі й чайні яйця. Відтак сказав:
— Якщо їсти конджі, ваги легко не скинете. Китайські страви дуже калорійні.
— Не такі, як американські, — заперечив Ніл. — У нас навіть у бекон додають цукор. Отже, про що поговоримо сьогодні?
Пряме запитання. Китайці зазвичай не такі відверті. Однак Каєві подобалася американська манера відразу переходити до суті. Тому відповів так само прямо:
— Про Північну Корею.
— Добре, — невпевнено протягнув Ніл.
— Ви накладаєте санкції.
— Їх давно наклала ООН.
— Але зараз США із союзниками серйозно їх посилили: перехоплюють кораблі із забороненими вантажами та не пропускають міжнародних платежів, що порушують санкції.
— Можливо.
— Ніле, досить уже цих ігор. Просто скажіть чому.
— Зброя в Африці.
Імітуючи обурення, Кай сказав:
— Ви про капрала Пітера Акермана? Але нападник був терористом!
— Озброєним китайським автоматом.
— Зазвичай виробників зброї в злочинах не звинувачують. — Усміхнувшись, Кай додав: — Бо коли так, «Сміт і Вессон» уже давно розігнали б.
— Можливо.
Ніл не бажав відкриватися, а Кай хотів витягти якнайбільше чесних відповідей. Тому спитав:
— Чи відомо вам, який вид злочинів нині наймасштабніший у фінансовому плані?
— Ви зараз скажете, що це підпільна торгівля зброєю.
Кай кивнув:
— Перевершує навіть торгівлю наркотиками й людьми.
— Не дивно.
— Китайська зброя, як і американська, легкодоступна на чорному ринку.
— Так, вона доступна, — погодився Ніл. — Але чи справді легко? Навряд чи. Автомат, із якого застрелили капрала Акермана, не просто із чорного ринку, еге ж? Коли угоду уклали, суданський та китайський уряди просто заплющили очі на те, куди пішла зброя.
— Хіба не зрозуміло, що мусульманські терористи такі самі огидні нам, як і вам?
— Облишмо узагальнення. Ви не любите китайських ісламістів, а до африканських вам байдуже.
Ніл говорив незручну правду. Кай відповів:
— Перепрошую, Ніле, але суданці — наші союзники, й продавати їм зброю нам вигідно. Ми не зупинимося. До того ж випадок із капралом Акерманом поодинокий.