— Річ тут не в бідоласі Акермані, а в гаубицях.
Нілові слова приголомшили Кая: такого він не очікував. Аж ось пригадав одну подробицю зі звіту, який читав два тижні тому. Американці із союзниками провели рейд на Аль-Бустан, важливий центр ІДВС, де знайшли причіпні гаубиці.
То ось що стало причиною для резолюції.
Принесли їхні страви, що дало Каєві час на роздуми. Він був напружений під напускною товариськістю, тож їв повільно, без апетиту. Ніл же — голодний із тренування — просто таки знищив свою порцію конджі. Поснідавши, Кай підсумував:
— Отже, президентка Ґрін застосовує санкції проти Північної Кореї, бо воліє покарати Китай за артилерію в Аль-Бустані?
— Ба більше, — відказав Ніл, — вона хоче, щоб ви ліпше контролювали збут зброї.
— Я перекажу це нагору, — мовив Кай.
Це нічого не означало, але Ніл, схоже, вдовольнився тим, що зміг передати послання. Відтак змінив тему:
— Як поживає красуня Тін?
— Добре, дякую. — Ніл належав до тих мільйонів чоловіків, які вважали Тін приголомшливо вродливою. Кай уже звик до такого. Спитав Ніла: — А ви вже знайшли нову квартиру?
— Так. Нарешті.
— Гарна новина.
Кай знав, що Ніл давно шукав кращого помешкання. Як і те, що він його знайшов і заселився. Більше того, Кай мав Нілову адресу й номер телефону. Як і дані про всіх у будинку. Ґвоаньбу пильно стежила за іноземними агентами в Пекіні, особливо американцями.
Сніданок оплатив Кай, і обидва чоловіки пішли з ресторану. Потому Ніл пішки попрямував у посольство, а Кай викликав таксі.
* * *
Звернення Північної Кореї по невідкладну допомогу обговорювали на зустрічі невеликої групи високопосадовців під назвою Міжнародний відділ Комуністичної партії Китаю. Його штаб на вулиці Фуксін номер чотири, що в районі Хайдянь, був менший і не такий показний, як міністерство закордонних справ, однак мав більше повноважень. Вікна директорського кабінету виходили на Військовий музей Китайської народної революції, прикрашений велетенською червоною зіркою.
Кая взяв із собою міністр державної безпеки Фу Чую, його бос. Кай здогадався, що Фу залюбки поїхав би сам, проте не мав повної картини кризи в Північній Кореї й боявся виставити себе необізнаним. А так він зможе отримати всі подробиці від Кая — і в разі чого звинуватити його за будь-які недопрацювання.
Усі присутні за столом були чоловіки, хоча серед асистентів, що сиділи під стіною, траплялися й жінки. Кай вважав, що у владній верхівці країни бракує жінок. Його батько дотримувався протилежної думки.
Директор Ху Айґво попросив міністра закордонних справ By Бая пояснити проблему, для обговорення якої їх тут зібрали.
— У Північній Кореї економічна криза, — почав By.
— Як завжди.
Це сказав Кон Джао, Каїв друг і політичний союзник. Ось так перебивати міністра було непристойно, але Кон міг собі це дозволити. Він побудував блискучу військову кар’єру, повністю модернізувавши армійські комунікаційні технології, а нині очолював міністерство оборони.
Не звертаючи на нього уваги, By вів далі:
— Пхеньян просить значної допомоги.
— Як завжди, — повторив Кон.
Кон був ровесником Кая, та видавався молодшим. Через навмисне неохайну зачіску й нахабну посмішку скидався на студента. Більшість китайських політиків намагалися дотримуватися консервативного стилю, як Кай, але Кон своєю зовнішністю демонстрував ліберальні погляди. Кай захоплювався його сміливістю.
By провадив:
— Прохання надійшло вчора пізно вночі, але я був до нього готовий завдяки чудовій роботі Ґвоаньбу. — By зиркнув на Фу Чую, який вдячно кивнув, радий, що йому приписали роботу, виконану Каєм. — Нарешті By підсумував: — Верховний керівник Кан Уджун особисто звернувся до нашого президента Чень Хаожаня. Маємо завдання — допомогти президентові підготувати відповідь.
Кай був готовий до засідання й наперед знав, як просуватиметься дискусія. Неодмінно виникне конфлікт між старою гвардією та прогресивним крилом Партії. Передбачити це було нетяжко. Питання полягало тільки в тому, чим усе скінчиться. На такий випадок Кай мав план.
Першим слово узяв Кон Джао.
— З вашого дозволу, товаришу директоре... — почав він шанобливо, очевидно, загладжуючи свою нестриманість. Ху кивнув, і той продовжив: — За останній рік із гаком Північна Корея нахабно підставляла китайський уряд. Там вперто провокували сеульський режим вилазками на його територію водою й суходолом. Ба більше, внаслідок їхніх випробувань стратегічних ракет і ядерних боєголовок, напруга у світі зростає. Через це ООН наклала на країну торговельні санкції, — Кон підняв палець, підкреслюючи свої слова, — котрі і є головною причиною всіх їхніх криз!
Кай кивнув на знак згоди. Кон говорив правду. Верховний керівник сам наварив собі проблем. Кон вів далі:
— Пхеньян ігнорував усі наші застереження, і настав час покарати його за впертість. Якщо не вчинити так, який висновок там зроблять? Що можна продовжувати ядерну програму, не боячись санкцій ООН, бо Пекін завжди прийде на допомогу й порятує їх від наслідків їхніх же дій.
Ху сказав:
— Дякую, товаришу Коне за, як завжди, влучний коментар.
Навпроти Кона, бажаючи взяти слово, застукав куцими пальцями по полірованому столу генерал Хван Лін. Помітивши це, Ху сказав:
— Генерале Хване.
Хван дружив із Фу Чую та Каєвим батьком, Чан Дзяньдзюнем. Усі троє входили до всемогутньої Комісії з національної безпеки й поділяли войовничі погляди на міжнародну політику.
— Дозвольте додати кілька зауважень, — сказав Хван.
Голос його звучав, ніби рик, і говорив він із сильним північнокитай-ським акцентом.
— По-перше, Північна Корея — важлива буферна зона між Китаєм та окупованою Америкою Південною Кореєю. По-друге, якщо відмовимо Пхеньяну в допомозі, тамтешній уряд впаде. По-третє, відразу потому почнеться міжнародний рух за так зване «об’єднання» Півночі з Півднем. По-четверте, «об’єднання» — це евфемізм, який означає захоплення країни капіталістичним Заходом. Пригадайте, що сталося зі Східною Німеччиною! По-п’яте, внаслідок цього непримиренний ворог Китаю опиниться на наших кордонах. І шосте, це частина довготривалої стратегії американців з оточення Китайської Народної Республіки, як свого часу — Радянського Союзу. Тому я вважаю, що відмовляти Північній Кореї не можна. Дякую, товаришу директоре.
Ху Айґво спантеличився.
— Обидві пропозиції цілком логічні, — протягнув він, — але водночас суперечать одна одній.
Кай сказав:
— Товаришу директоре, з вашого дозволу, хоч мені й бракує досвіду та мудрості старших колег, однак сталося так, що позавчора я мав розмову з високопосадовим північнокорейським джерелом.
— Продовжуйте, — мовив Ху.
— Запасу харчів і товарів першої необхідності в країні лишилося на шість тижнів. Коли вони скінчаться, настане масовий голод, що спричинить соціальну нестабільність. Не слід забувати й про мільйони голодних корейців, що перетинатимуть кордон, покладаючись на нашу милість.
Хван сказав:
— Отже, необхідно надати їм допомогу!
— Проте, щоб покарати їх за неналежну поведінку, в допомозі слід відмовити.
Кон додав:
— Інакше втратимо контроль!
Кай провадив:
— Мій план простий. Ми відмовляємо в допомозі зараз, щоб покарати Пхеньян, але надамо її через шість тижнів — саме вчасно, щоб запобігти падінню уряду.
У кабінеті запала тиша — всі обмірковували його слова.
Першим заговорив Кон.
— Це поліпшена версія моєї пропозиції, — схвально промовив він.
— Можливо, — сердито буркнув генерал Хван. — Але за ситуацією доведеться пильно стежити. Щодня. Бо якщо криза непередбачувано поглибиться, ми маємо швидко відправити вантаж допомоги.
Ху сказав:
— Так, обов’язково. Дякую, товаришу генерале.
Кай зрозумів, що його план схвалять, бо то було найправильніше рішення. І це окриляло.
Ху обвів поглядом присутніх за столом.
— Якщо всі згодні...
Ніхто не заперечив.
— У такому разі передаємо пропозицію президентові Ченю.
Розділ дванадцятий
Тамара й Таб отримали запрошення на весілля, проте два окремі: їхні стосунки досі були таємницею. На місце приїхали різними машинами. Голова пресслужби американського посольства Дрю Сандберґ одружувався з Аннетт Сесіль із британської місії.
Шлюб брали в маєтку британського нафтового магната, котрий доводився Аннетт родичем. Гості зібралися в просторій залі з кондиціонером і розкішними портьєрами на вікнах.
Це була світська церемонія, яка Тамару неабияк цікавила, бо такого весілля вона ще не бачила. Одружувала молодят Клер, мила жіночка середнього віку, яка коротко й по суті виклала всі радощі й тягарі подружнього життя. Аннетт і Дрю підготували свої обітниці заздалегідь і промовили їх так чуттєво, що Тамара аж пустила сльозу. А коли зазву-чала одна з її улюблених пісень — «Нарру» Фаррела Вільямса, — подумала: «Якщо знову виходитиму заміж, хочу, щоб усе було так само».
Ще чотири тижні тому такі думки її не навідували.
Тамара кинула поглядом через залу на Таба. Чи до вподоби йому все це, чи зворушили його обітниці? Чи уявляє він власне весілля? Годі вгадати.
Окрім церемонії, магнат дозволив організувати у своєму домі й святкування, та Аннетт сказала, що її друзі занадто бешкетні й можуть розтрощити там усе. Тому після урочистостей молодята подалися зареєструвати шлюб, а гості — у великий місцевий ресторан, що на день зачинили для інших відвідувачів.
Власниками закладу були чадські християни, які готували північно-африканські страви й мали право подавати алкоголь. Велика зала повнилася пахощами пряних наїдків, у затіненому подвір’ї бринів водограй. Од вигляду закусок текла слинка: смажені до золотистої скоринки хрусткі бататові оладки з духмяними скибочками лайма, запечене козеня зі схожою на перець чилі окрою, аїша — смажені кульки з просяного тіста з арахісовим соусом і багато інших смаколиків. Тамарі особливо сподобався салат із бурого рису, огірка й банана, политий пікантною медовою заправою. З напоїв подавали марокканське вино й пиво «Ґала».