Переважна більшість гостей була із нджаменського дипломатичного кола. Тамара стала поговорити з Лаян, секретаркою Ніка Коллінс-ворта, елегантною чадкою, яка теж колись навчалася в Парижі. Лаян трималася дещо холодно, та все одно подобалася Тамарі. Обговорювали церемонію, що припала до душі їм обом.
Водночас Тамара постійно думала про Таба, примушуючи себе не дивитися в його бік, хоч і завжди знала, де він стоїть. З ним ще не розмовляла. Вряди-годи вони перетиналися поглядами, після чого вона відводила очі. Неспроможна доторкнутися чи бодай побалакати з ним, почувалася, як у скафандрі.
Перевдягнувшись для святкування, повернулися несказанно щасливі Аннетт із Дрю. Потайки заздрячи, Тамара не могла на них намилуватися.
Заграв гурт, святкування погучнішало. Нарешті Тамара дозволила собі заговорити до Таба.
— Складно це, — тихенько кинула вона, — вдавати, ніби ми просто колеги.
Для святкового вигляду в руці він тримав пляшку «Ґали», хоча майже не пив.
— Мені теж.
— Добре, що й тобі тяжко.
Він розсміявся.
— Тільки поглянь на них, — мовив він, киваючи на молодят. —Дрю не може відірватися від Аннетт. Знайоме відчуття.
Більшість гостей танцювали.
— Ходімо на подвір’я, — запропонувала Тамара. — Там не так людно.
Вони вийшли й стали перед фонтаном. Надворі було лише з пів десятка гостей, але Тамарі хотілося, щоб усі вони забралися геть. Таб сказав:
Нам треба бути частіше разом. Ми постійно зустрічаємося й розходимося, а я хочу більше близькості.
— Більше близькості? — усміхнулася вона. — Невже залишилася якась частинка мого тіла, якої ти ще не знаєш, як власну?
Він глянув на неї тим особливим поглядом карих очей, від якого її брали дрижаки.
— Я не про це.
— Знаю. Просто захотілося сказати це.
Але він був налаштований серйозно.
— Я хочу провести з тобою всі вихідні. Десь не тут: щоб нас не смикали й не доводилося вдавати із себе незнайомців.
Тамарі така пропозиція сподобалася, та вона не розуміла, як її втілити.
— Хочеш поїхати кудись, як у відпустку?
— Так. Наскільки я знаю, в тебе скоро день народження.
Вона не пригадувала, щоб казала дату Табові. Проте дізнатися це йому було завиграшки. Він-бо, зрештою, розвідник.
— У неділю, — відказала вона. — Мені буде тридцять. Я не планувала святкувати.
— Хочу зробити тобі подарунок і повезти тебе кудись.
Її накрила тепла хвиля. «Господи, я його обожнюю», — подумала вона. Проте була одна проблема.
— Чудова ідея, — мовила Тамара, — але куди ми поїдемо? Тут ніде немає курорту, де можна було б оселитися інкогніто. Скрізь у цій країні, крім столиці, ми вирізнятимемося, як пара жирафів.
— Я знаю один непоганий готель у Марракеші.
— Марокко? Ти серйозно?
— Чому ні?
— Звідси немає прямих рейсів туди. Доведеться летіти через Париж або Касабланку — або й з двома пересадками. Дорога туди забере день. На одні вихідні з’їздити не вдасться.
— А як я скажу, що маю рішення?
— Яке? Реактивний верблюд?
— У моєї матері є літак.
Вона не стримала сміху.
— Табе! І як мені звикнути до тебе? У твоєї матері є літак! А моя ніколи не літала в першому класі.
Він гірко всміхнувся:
— Розумію, тобі важко повірити, але мене лякає перспектива зустрічі з твоїми батьками.
— Твоя правда, мені важко в це повірити.
— Мій батько торгівець— першокласний, ніде правди діти—та все ж не інтелектуал. Твій — професор, автор історичних книжок. Моя мати має талант до створення годинників і сумочок, за які багатійки готові платити дурні гроші, твоя ж — керує школою, де сотні, коли не тисячі, дітей здобувають знання. Розумію, заробляють вони небагато, але це тільки більше вражає. Напевно, вони подумають, що я зіпсутий синок товстосумів.
У цій коротенькій промові Тамара зауважила для себе два моменти.
Перший — Табова надзвичайна скромність, геть непритаманна людині його становища.
Другий і найважливіший — він планує знайомитися з її батьками.
Отже, у нього є бачення власного майбутнього, і вона — його частина.
Однак Тамара в цьому не зізналася.
Просто відповіла:
— Це справді можливо?
— Треба тільки дізнатися, чи вільний літак.
— Це так романтично. Шкода, що зараз покохатися не вийде.
Він звів брову:
— Не розумію, що нам заважає.
— У фонтані?
— Можливо, але не хочу забирати всю увагу в молодят. Це буде неввічливо.
— Ну що ж, старий ти розпуснику, гайда до тебе.
— Тоді я піду першим. Вислизну тихцем. А ти можеш попрощатися з Дрю й Аннетт і піти за кілька хвилин.
— Згода.
— А я заразом матиму трохи часу навести лад у квартирі: помити посуд, закинути речі в машинку й винести сміття.
— І все це заради мене?
— Можу просто роздягнутися й чекати тебе в ліжку.
— План «Б» мені подобається більше.
— Овва, — кинув він. — Як скажеш.
* * *
Уранці Тамара прокинулася у своїй квартирі при посольстві, усвідомлюючи зміни. Їхні з Табом стосунки вийшли на новий рівень. Тепер він був уже не просто її бойфрендом, коханцем. Вони стали парою, одним цілим. Збиралися разом у подорож, і вона не примушувала його до того. Це була його власна ідея!
Полежала ще трошки в ліжку, насолоджуючись відчуттям.
Коли нарешті встала, знайшла на телефоні повідомлення: «Будь ласка, не забудь купити бабусі чотирнадцять бананів. Дякую, Харун».
Їй одразу пригадалося напівпорожнє село на березі всохлого озера й напружений темношкірий араб, що, розмовляючи із чітким нью-джерським акцентом, сказав: «У повідомленні назве цифру, наприклад, вісім кілометрів або п’ятнадцять доларів. Це означатиме час, коли він може побачитися з вами, за двадцятичотиригодинним форматом: п’ятнадцять доларів—третя пополудні. Місцем зустрічі буде Ле-Ґран-Марше».
Тамара схвилювалася, але одразу наказала собі не завищувати очікувань. Абдул не знав Харуна. Не факт, що той мав доступ до таємної інформації. Можливо, це просто шахрай, який хоче нагріти її. Не варто аж надто сподіватися.
Прийняла душ, вдягнулася й поснідала пластівцями. Накинувши шаль, яку дав їй Абдул — синю з помаранчевими колами, виступила в теплінь пустельного ранку. Це була її улюблена пора в Чаді, коли в повітрі ще не стоїть курява, а сонце не пече.
Декстер пив каву в себе за столом. Сьогодні був у синьому костюмі в білу смужку. У країні, де поряд із традиційним арабським одягом побутував французький шик, він нагадував типового американця з анекдотів. На стіні кабінету висів знімок: він та його студентська команда з бейсболу гордо позують із кубком.
— Сьогодні в мене зустріч з інформатором, — сказала вона. — На ринку Ле-Ґран-Марше о другій.
— Хто він?
— За словами Абдула, розчарований терорист. Себе називає Харуном. Живе в Куссері, по той бік річки.
— Вірити можна?
— Невідомо. — Було важливо не провалити Декстерових очікувань, який рідко прощав невиконані обіцянки. — Але послухаємо, що він скаже.
— Звучить не вельми обнадійливо.
— Це ми ще побачимо.
— Ринок велетенський. Як ви впізнаєте одне одного?
Вона торкнулася шалі на шиї:
— Це від нього.
Декстер знизав плечима:
— Спробуй. — Тамара наготувалась іти, а Декстер кинув навздогін: — Я тут думав про Каріма.
Вона обернулася. Що знову?
Декстер провадив:
— Він обіцяв надати тобі чернетку Генералової промови.
— Він нічого не обіцяв, — рішуче виправила Тамара. —Лише казав, подивиться, що можна вдіяти.
— Хіба не те саме?
— Не хочу тиснути на нього, бо як здогадається, що це нам важливо, може не поділитися.
Декстер кинув нетерпляче:
— Якщо не дає тобі інформації, він нам не потрібен.
— Я натякну йому при наступній зустрічі.
Декстер насупився.
— Це велика риба.
Тамара не розуміла, до чого хилить бос. Відповіла:
— Так, це правда. Саме тому я високо ціную його довіру.
— Скільки ти вже працюєш у ЦРУ, п’ять років?
— Так.
— Але це твоє перше закордонне відрядження.
Нарешті до Тамари дійшло. Це її розсердило.
— Декстере, на що ви натякаєте? — спитала вона, не церемонячись. — Кажіть прямо.
— Ти молода і наївна. — Її тон дав йому право не добирати слів. — Тобі бракує досвіду вести контакт рівня Каріма — людини з доступом до владних кабінетів.
«Придурок ти», — подумала Тамара, а вголос сказала:
— Одначе мені стало досвіду здобути його довіру.
— Це не те саме.
«Не треба було зачіпатися з ним, — подумала, — боса не перепреш».
— І хто ж вестиме Каріма замість мене?
— Я подумав, що можу робити це сам.
«Он воно як. А тоді припишеш собі всі заслуги. Як той професор, що публікує працю, засновану на відкритті свого докторанта. Класика».
Декстер промовив:
— Припускаю, його контактні номери є у твоїх звітах.
— Усю необхідну інформацію знайдете у файлах.
«Окрім кількох дрібничок, які я не записала, як, наприклад, номер телефону його дружини, який він бере із собою, коли хоче, щоб його було важко знайти. Але пішов ти, Декстере, не дам я його тобі».
— Добре, — буркнув. — Поки що це все.
Отримавши дозвіл, вона вийшла з його кабінету й попрямувала до свого столу.
За деякий час на телефон прийшло повідомлення: «Марракеський експрес вирушає завтра зранку, повернення — у понеділок перед роботою. Добре?»
Завтра субота. Вона матиме дві доби. Відповіла: «Авжеж, дупце моя чудова».
Подумала, що варто ще раз зустрітися з Карімом. Найкраще буде заздалегідь повідомити його про Декстерове рішення — і важливо, щоб це зробила саме вона. Авжеж, йому розповість приємнішу версію, приміром, що її переводять на іншу посаду.
Глянула на годинник. Добігало до полудня. О цій порі Каріма можна було знайти в барі «Інтернаціональ» при готелі «Ламі». Встигнуть навіть випити по коктейлю. Якщо звідти одразу піти на ринок, вона буде там якраз близько другої.