Замовила машину.
Вона залюбки поїхала б туди сама. На широких вулицях Нджамени можна було побачити тисячі великих і малих роверів, мотоциклів, скутерів, мопедів і навіть класичних паризьких «велосолексів» — велосипедів із невеличким п’ятдесятикубовим двигуном, причепленим над переднім колесом. У Вашинґтоні вона їздила на байку з низьким сидінням, високим кермом і великим двоциліндровим двигуном, та в Чаді він був би занадто помітний. Не привертати зайвої уваги—найголовніше правило дипломата й розвідника. Тож перед тим як вирушити сюди, мотоцикл довелося продати. Можливо, колись вона купить собі інший.
Дорогою попросила водія зупинитися біля невеличкої крамниці. Купила пачку пластівців, пляшку води, тюбик зубної пасти й серветки. Вийшовши з пакетом, попросила водія покласти його в багажник і чекати її з готелю.
Хол «Ламі» був повен відвідувачів. Хтось приходив на обід, хтось вирушав на зустріч в інший ресторан. Тамара ніби потрапила в Чикаго або Париж. Центральний район став міжнародним острівцем посеред африканського міста. «Люди, які часто подорожують, воліють, щоб усі місця нагадували одне одне», — подумала вона.
Зайшла в бар. У час передобідніх коктейлів там було людно, але тихіше, ніж увечері — панувала ділова атмосфера. Більшість відвідувачів — у західних костюмах, дехто — в традиційному одязі. Переважно чоловіки, хоча серед юрби вона помітила полковницю Маркус у цивільному. Каріма, однак, не спостерегла.
А ось Таб був.
Вона побачила його в профіль: сидів під вікном, виглядаючи надвір. Темно-синій піджак і блакитна сорочка — обрав свій улюблений одяг, як вона тепер знала. Її обличчя просіяло приємною, але здивованою усмішкою. Ступила крок у його бік, але одразу спинилася: він був не сам, а з жінкою — високою, майже його зросту, і стрункою. На вигляд їй сорок із гаком, тобто на десять років старша від Таба. Мала біляве волосся по плечі, вишукано підстрижене й фарбоване, макіяж—легкий і елегантний. Одягнена була в легку сукню блакитного відтінку.
Сиділи за квадратним столом — не навпроти одне одного, як на діловій зустрічі, а через кут, що вказувало на близькі стосунки. На столику було два напої. Тамара знала, що о цій порі дня у Табовій склянці налито воду «Пер’є» зі скибкою лайма. Перед жінкою стояв келих для мартіні.
Нахилившись до нього, вона заглядала йому в очі й говорила енергійно, але тихо. Він здебільшого мовчав, тільки киваючи й коротко відповідаючи, хоч його постава не виказувала неприйняття чи дискомфорту. Розмову вела вона, проте він охоче слухав. Жінка поклала лівицю йому на праву руку, й Тамара помітила, що обручки на її пальці нема. За якийсь час Таб врешті потягнувся до склянки, тож їй довелося відпустити його руку.
На хвильку жінка подивилася в інший бік, байдуже оглядаючи присутніх у барі. Ковзнула поглядом по Тамарі, ніяк, утім, не зреагувавши: вони були незнайомі. Відтак жінка знову повернулася до Таба, більше її ніхто не цікавив.
Раптом Тамарі зробилося соромно. Яке ж то буде приниження, якщо її заскочать на підгляданні! Розвернулася і вийшла з бару.
Зупинилася в холі, міркуючи: «Чого мені соромитися? Що такого ганебного я скоїла?»
Сіла на диван і, серед кількох десятків людей, що чекали своїх колег, або коли підготують їхній номер, або щоб консьєрж відповів на запитання, спробувала зібратися. Існувало безліч причин, чому Таб прийшов сюди випити з кимось. Та жінка може бути його знайомою, контактом, колегою зі служби — будь-ким.
Однак вона елегантна, добре вбрана, приваблива й незаміжня. Ще й торкалася його руки.
Щоправда, не фліртувала. Насупившись, Тамара подумала: «А мені звідки знати?» Відповідь не забарилася: бо для того вони занадто добре знайомі.
Та жінка може бути йому родичкою — можливо, тіткою, молодшою сестрою матері. Проте тітка не вдягалася б так вишукано на зустріч із небожем. Ще раз подумавши, Тамара пригадала діамантові сережки, елегантну шовкову шаль, два-три золоті браслети на руці й туфлі на підборах.
То хто ж вона така?
«Я повернуся в бар, — вирішила вона. — Просто підійду до їхнього столика й скажу: “Привіт, Табе, я шукаю Каріма Азіза. Ти його не бачив?” Тоді йому доведеться познайомити нас».
Однак план не найкращий: Таб може знітитися, а жінка розсердитися, що їх потурбували. У такому разі Тамара виставить себе непроханою порушницею спокою.
«Та ну його», — передумала й залишилася на місці.
На вході в бар наштовхнулася на полковницю Сюзан Маркус, яка саме звідти виходила. Сюзан зупинилася й привітала Тамару по-французькому: поцілувавши в обидві щоки. Її суворості не стало, поводилася вона тепло, приязно. Зрештою, обидві пережили смертельну перестрілку, що тільки зміцнило зв’язок між колегами. Сюзан запитала:
— Як ви?
— Усе добре.
Тамара не хотіла поводитися із Сюзан грубо, та вона мала іншу нагальну справу. Сюзан тим часом не вгавала:
— Уже кілька тижнів минуло після нашої... пригоди. Такі події впливають на психіку.
— Зі мною все гаразд, чесно.
— Після такого треба поговорити з психологом. Це стандартна процедура.
Довелося слухати. Сюзан говорила щиро. Тамара взагалі не думала про психолога. Полковниця, сказавши «після такого», мала на увазі вбивство людини.
А ось у ЦРУ ніхто навіть словом не обмовився, що Тамарі може знадобитися допомога.
— Я не відчуваю, що мені це потрібно, — сказала вона.
Сюзан поклала руку Тамарі на плече:
— Збоку видніше. Хоча б раз підіть.
Тамара кивнула:
— Дякую. Скористаюся вашою порадою.
— Прошу.
Сюзан уже збиралася йти, але Тамара її перепинила:
— До речі...
— Так?
— Мені здається, я знаю жінку, що розмовляє з Табдаром Садулом. Вона з ГДЗБ?
Сюзан глянула в той бік, помітила жінку й усміхнулася.
— Ні. Це Леоні Ланетт, важлива персона у французькій нафтовій компанії «Тоталь».
— О, напевно, знайома його батька, коли я не помиляюся, він входить до ради директорів «Тоталю».
— Можливо, — відказала Сюзан і хитро додала: — Але вона відома пума.
Тамара аж похолола. Пумами називали жінок середнього віку, ласих до молодших чоловіків. Сказала:
— Гадаєте, між ними щось є?
— Думаю, це в минулому. Кілька місяців у них була інтрижка. Я думала, вже все, та схоже, ні.
Тамару ніби вдарили. «Я не плакатиму», — сказала вона собі й хутенько змінила тему:
— Я шукаю Каріма Азіза, але ніде його не бачу.
— І мені він не траплявся.
З готелю вийшли разом. Сюзан сіла у військову машину, Тамара відшукала свого водія.
— Відвезіть мене на Ле-Ґран-Марше, — попросила вона, — але висадіть за кілька кварталів і почекайте, поки я повернуся.
Сівши, мало не розплакалася. Як міг Таб вчинити отак? Невже весь цей час він її дурив? У це було важко повірити, але мова тіла не бреше: та жінка відчувала, що має право торкатися його, а він не заперечував.
Ринок містився із західного краю довжелезного проспекту Шарля де Голля, в районі, де розташовувалася більшість посольств. Водій зупинив авто, Тамара замоталася в синій шалик з помаранчевим візерунком і дістала з багажника пакет із товарами. Тепер вона нагадувала звичайну господиню, що прийшла скупитися.
Вона мала б з надією очікувати зустрічі з Харуном, адже той міг надати важливі дані для армії, проте думки крутилися лише навколо Таба й тієї жінки: як вони сиділи, схиливши голови одне до одного, тримаючись за руки й тихенько ведучи емоційну розмову.
Повсякчас повторювала собі, що цьому може бути якесь безневинне пояснення. Однак тепер вони з Табом спали частіше разом, ніж окремо — і довідалися одне про одного багато чого. Тамара навіть знала, що пса його батьків звуть Флянор, що означає Ледацюга. Проте Таб ніколи не розповідав їй про Леоні.
— Я думала, це по-справжньому, — гірко промовила вона до себе, прямуючи вулицею. — Мені здавалося, це кохання.
Дійшовши до базару, змусила себе зосередитися на завданні. Там стояв один супермаркет і щонайменше сотня яток. У проходах між ними було повно яскраво вбраних чадців і туристів у картузах і легких туфлях. Поміж покупців ходили торгівці з товарами на тацях, або й просто в руках, намагаючись зацікавити потенційних покупців, і Тамара навіть подумала, що серед них може побачити Абдула із сигаретами.
Десь тут був чоловік, що вирішив видати групу терористів.
Вона його не шукатиме, бо не знає, який він на вигляд. Усе, що вимагалося від неї, — пильнувати й очікувати, поки той сам підійде.
Ятки зі свіжими фруктами й овочами милували око. Немалий попит мала вживана техніка: кабелі, перемикачі, перехідники та подовжу-вачі. Тамара усміхнулася, побачивши розкладку з формою європейських футбольних команд: «Манчестер Юнайтед», «Мілан», «Баварія», «Реал Мадрид», «Олімпік Марсель».
До неї підійшов чоловік із сувоєм тканини з яскравим візерунком. Піднявши його перед нею, промовив англійською:
— Чудовий товар для вас.
— Ні, дякую, — відповіла вона.
Він перейшов на арабську:
— Я Харун.
Тамара пильно глянула на нього. З видовженого арабського обличчя, замотаного в тюрбан, на неї дивилися чорні очі. З вигляду тоненьких вусів та бороди вона виснувала, що йому приблизно років двадцять. Традиційний одяг приховував широкі плечі й струнку поставу.
Узявши краєчок тканини рукою, вона вдала, ніби уважно її роздивляється.
— Що у вас є для мене? — тихенько спитала арабською.
— Ви сама?
— Звісно.
Він відгорнув сувій, і їй відкрилося більше візерунку: лимони та фуксії.
— ІДВС задоволені операцією на мосту Нґуелі, — сказав він.
— Задоволені? — здивувалася Тамара. — Але ж вони програли бій.
— Втратили двох бійців, котрі потрапили в рай. А ще вбили американця.
У цьому полягала дивна, але знайома їй логіка. Убитий американець був символом тріумфу, тоді як двоє загиблих терористів стали мучениками. Одне слово, виграшна ситуація, як не крути. Тамара це чудово розуміла. Сказала:
— Що було потому?