— Привітати нас приїхав один чоловік. Нам сказали, це герой війн у багатьох країнах. Провівши в нас п’ять днів, він поїхав геть.
Тамара й далі розглядала сувій, вдаючи, ніби вони обговорюють якість тканини.
— Як його звуть?
— Його кличуть Афганцем.
Тамара одразу насторожилася. У Північній Африці було багато людей з Афганістану, проте ЦРУ цікавив тільки один.
— Опишіть його.
— Високий, сиве волосся, чорна борода.
— Якісь особливі прикмети? Наприклад, шрами?
Не хотілося підказувати Харунові, проте вона воліла почути про одну характерну ознаку.
— Палець, — відповів він. — На великому пальці немає пучки. Він сказав, його відтяла американська куля.
«Аль Фарабі», — збуджено подумала вона. Провідна фігура ІДВС, найрозшукуваніший злочинець. Мимоволі відірвала погляд від тканини й глянула на південь. Хоч там не побачила нічого, крім рядів розкладок і натовпів покупців, знала, що за якихось півтора кілометра починається Камерун — його видно з мінарету сусідньої мечеті. Ось як близько був аль Фарабі.
— І ще одне, — сказав Харун. — Дещо більш... духовне.
— Кажіть.
— Його живить ненависть. Він прагне вбивати й не зупиниться. Це нагадує жагу до алкоголю, кокаїну, жінок та азартних ігор в інших чоловіків. Цю спрагу не втамує ніщо, він не змириться, допоки не загине сам. Я молю Бога, щоб той день якнайшвидше настав.
Тамара надовго замовкла, приголомшена словами Харуна й пристрасністю, з якою він їх промовив. Нарешті отямившись, спитала:
— А окрім вітати вас, що ще він робив ці п’ять днів?
— Навчав. Нас вивозили за кілька кілометрів від міста, куди потім приїжджав і він разом із поплічниками.
— І чого ж він вас там навчав?
— Виробництва фугасних мін і поясів шахіда. Методів таємних телефонних розмов та безпечного передавання шифрованих послань. А ще — як вимкнути телефонну лінію в цілому районі.
«Навіть я такого не вмію», — подумала Тамара й спитала:
— А коли від’їжджав, сказав, куди прямує?
— Ні.
— Бодай натякнув?
— Наш ватажок запитав прямо, на що той відповів, що його веде Бог.
«Що означає “не скажу”», — подумала Тамара.
Харун продовжив:
— Як поживає ваш торгівець сигаретами?
Це щирий інтерес чи спроба добути інформацію? Тамара відповіла:
— Коли говорила востаннє, з ним усе було гаразд.
— Він казав, що вирушає в далеку подорож.
— З ним часто немає зв’язку по кілька днів.
— Сподіваюся, він живий. —Харун нервово роззирнувся. — Мусите купити тканину.
— Без проблем.
Вона дістала з кишені гроші. Харун здався їй розумним і чесним. Звісно, це лише здогад, але інтуїція підказувала, що необхідно зустрітися з ним бодай ще раз.
— Де побачимося наступного разу? — запитала.
— У Національному музеї.
Там Тамара вже бувала. Музей невеликий, але мав цікаву експозицію.
— Домовилися, — відповіла вона, простягаючи гроші.
Харун додав:
— Біля черепа.
— Зрозуміло.
Перлиною колекції музею був частково збережений череп примата — імовірного пращура людини, який жив сім мільйонів років тому. Харун склав тканину й подав їй. Тамара сховала згорток у пакет. На тому чоловік розвернувся й розчинився в натовпі.
Тамара повернулася в машину й поїхала в посольство, де одразу ж пішла до свого столу. Треба було викинути з голови думки про Таба, поки не завершить звіт про розмову з Харуном.
Написала стриманий звіт, зазначивши, що це була перша зустріч і в Управління поки що немає підстав вважати Харуна надійним джерелом. Однак вона знала, що новина про вихід на слід аль Фарабі миттю розлетиться по всіх резидентурах ЦРУ в Північній Африці та на Близькому Сході — без сумніву, з підписом Декстера.
Поки скінчила, колеги почали збиратися додому. Вона повернулася до себе. Тепер вже ніщо не могло врятувати її від думок про Леоні Ланетт.
Надійшло повідомлення від Таба: «Побачимося ввечері? Завтра раненько вилітаємо».
Треба було вирішити, що робити. Тамара не могла поїхати навіть у коротеньку відпустку із чоловіком, якого підозрювала в зраді. Отже, прямо запитає в нього про Леоні. Чого тут вагатися? Хіба їй є чого боятися?
Атож, є. Вона боялася неприйняття, приниження і найстрашніше — відчуття, що все це дурна помилка.
Зрештою, це могло бути звичайне непорозуміння. Хай там як, вона повинна спитати. Набрала: «Де ти?» — Без проблем.
Вона дістала з кишені гроші. Харун здався їй розумним і чесним. Звісно, це лише здогад, але інтуїція підказувала, що необхідно зустрітися з ним бодай ще раз.
— Де побачимося наступного разу? — запитала.
— У Національному музеї.
Там Тамара вже бувала. Музей невеликий, але мав цікаву експозицію.
— Домовилися, — відповіла вона, простягаючи гроші.
Харун додав:
— Біля черепа.
— Зрозуміло.
Перлиною колекції музею був частково збережений череп примата — імовірного пращура людини, який жив сім мільйонів років тому. Харун склав тканину й подав їй. Тамара сховала згорток у пакет. На тому чоловік розвернувся й розчинився в натовпі.
Тамара повернулася в машину й поїхала в посольство, де одразу ж пішла до свого столу. Треба було викинути з голови думки про Таба, поки не завершить звіт про розмову з Харуном.
Написала стриманий звіт, зазначивши, що це була перша зустріч і в Управління поки що немає підстав вважати Харуна надійним джерелом. Однак вона знала, що новина про вихід на слід аль Фарабі миттю розлетиться по всіх резидентурах ЦРУ в Північній Африці та на Близькому Сході — без сумніву, з підписом Декстера.
Поки скінчила, колеги почали збиратися додому. Вона повернулася до себе. Тепер вже ніщо не могло врятувати її від думок про Леоні Ланетт.
Надійшло повідомлення від Таба: «Побачимося ввечері? Завтра раненько вилітаємо».
Треба було вирішити, що робити. Тамара не могла поїхати навіть у коротеньку відпустку із чоловіком, якого підозрювала в зраді. Отже, прямо запитає в нього про Леоні. Чого тут вагатися? Хіба їй є чого боятися?
Атож, є. Вона боялася неприйняття, приниження і найстрашніше — відчуття, що все це дурна помилка.
Зрештою, це могло бути звичайне непорозуміння. Хай там як, вона повинна спитати. Набрала: «Де ти?»
Таб одразу відповів: «Вдома, збираюся».
Написала: «Іду».
Тепер уже не відкрутишся.
Підійнявшись до його квартири на ватяних ногах, постукала у двері. На мить із жахом уявила, що відчинить Леоні в бездоганно випрасуваній піжамі.
Але відчинив Таб.
Хоч і лютувала на нього через обман, однак не могла не відзначити, який же спокусливий він мав вигляд, стоячи босоніж у білій футболці та вилинялих джинсах.
— Привіт, кохана! — привітався. — Заходь. Треба було б уже видати тобі ключ. А чому ти без сумки?
— Її нема. Я не іду, — відповіла вона і ввійшла.
Він зблід.
— Що трапилося?
— Сідай, розповім.
— Авжеж. Може, води, кави, вина?
— Нічого.
Він сів навпроти неї.
— То що сталося?
— Сьогодні в обід я була в барі «Інтернаціональ».
— Я теж там був! Але тебе не бачив... А, то он воно що: ти бачила мене з Леоні.
— Вона гарна й незаміжня, і ви вочевидь близькі. Це видно неозброєним оком — досить тільки глянути на вас. І вона навіть узяла тебе за руку.
Таб кивнув, але не відповів. «Зараз почне все палко заперечувати», — подумала Тамара.
Але цього не сталося, тож вона провадила далі:
— Я зустріла там людину, яка розповіла мені про вашу інтрижку.
Він тяжко зітхнув.
— Це я винен. Мав би розказати тобі про неї.
— Що саме?
— Пів року в мене був роман із Леоні. Я цього не соромлюся. Вона розумна, чарівна, і я досі прихильний до неї. Але наші стосунки закінчилися за місяць до того, як ми з тобою їздили на озеро Чад.
— Цілий місяць! Господи! Чого ж це ти так довго чекав?
Він сумно всміхнувся.
— Ти маєш право на сарказм. Я тобі не брехав і не зраджував, хоч і розповів не все, що теж можна вважати обманом. Правда в тому, що мені було ніяково. Адже я так швидко закохався в тебе й почав будувати серйозні плани. Досі трішки чудно. Через це почуваюся казановою, ким насправді не є. Та й узагалі, я не поважаю чоловіків, що ведуть лік своїм амурним здобуткам, неначе це футбольний сезон. Та попри все, я мусив би сказати тобі.
— Хто ініціював розрив: ти чи вона?
— Я.
— Чому? Вона ж тобі подобалася, і ти досі не охолов.
— Вона мені збрехала, а коли я довідався правду, відчув себе зрадженим.
— Про що збрехала?
— Сказала, що незаміжня. Але це неправда: у Парижі в неї є чоловік і двоє синів у пансіоні, в тому самому, де вчився я — «Ермітаж інтернешнл». Щоліта вона літає додому, щоби провести час із ними.
— Тому ти й порвав із нею: бо вона заміжня.
— Мені не подобається ідея спати із заміжньою жінкою. Інших за таке не засуджую, але сам цього не робитиму. Не хочу мати ганебних таємниць.
Вона пригадала, як того першого разу, коли вони говорили про її минуле, йому було важливо знати, що вони з Джонатаном точно розлучені.
Якщо все це ретельно спланована брехня, Тамара в неї повірила. Сказала:
— Отже, твій роман скінчився два місяці тому. Чого ж тоді сьогодні ви трималися за руки?
Відразу ж пошкодувала про сказане. Це дешевий прийом, бо насправді вони не трималися за руки. Однак Таб був занадто зрілий, щоб вигадувати відмовки.
— Леоні попросила про зустріч. — Знизав плечима. — Було б неввічливо відмовити.
— Чого вона хотіла?
— Відновити стосунки. Я, звісна річ, не погодився, делікатно їй усе пояснивши.
— Власне, це я й побачила: як делікатно ти з нею поводився.
— Не скажу, що шкодую про це. А ось за що мені справді шкода — це те, що не розповів тобі одразу. Тепер уже запізно.
— Вона освідчувалася тобі.
Він завагався.
— Я все тобі розповім, — промовив зрештою, — але чи впевнена ти, що хочеш це почути?
— О боже, — вихопилося в неї. — Ти такий, бляха, св