ятий, тільки німба бракує.
Він гигикнув:
— Навіть пориваючи зі мною, ти вмієш мене насмішити.
— Я з тобою не пориваю, — сказала вона, відчувши теплі сльози на щоках. — Я кохаю тебе.
Нахилившись до неї, він взяв її за руки.
— І я тебе кохаю. Це якщо ти досі не здогадалася. Насправді... — затнувся. — Послухай, ми обоє в минулому кохали інших, але я хочу, щоб ти знала: такого я ще не відчував. Ніколи.
— То, може, просто обіймеш мене?
Він виконав її прохання, і вона міцно стиснула його у відповідь. Сказала:
— Тільки не лякай так більше, гаразд?
— Присягаюся, не буду.
— Дякую.
Розділ тринадцятий
По суботах американські президенти не відпочивали, однак цей день відрізнявся від решти. У Білому домі було трішки тихіше, ніж зазвичай, і телефон дзвонив не так часто. Тож Полін користалася нагодою попрацювати з документами, що потребували зосередженості: довгі міжнародні звіти від Держдепу, податкові показники Мінфіну, технічні характеристики багатомільярдних систем озброєння від Пентагону. Надвечір вона переходила в Перемовну кімнату — елегантний старий кабінет у Резиденції, давніший навіть за Овальний. Сиділа за великим столом Улісса Ґранта, а за її спиною цокав високий старий годинник — мовби дух попередника нагадував, що їй бракує часу втілити все заплановане.
Одначе Полін ніколи не вдавалося залишитися на самоті надовго. Сьогодні спокій порушила очільниця її адміністрації Жаклін Броді. Ця жінка багато сміялася і ніби ніколи не нервувалася, однак мала сталеве осердя. Жаклін була струнка і м’язиста завдяки поєднанню суворої дієти з регулярними тренуваннями. Розлучена, з двома дорослими дітьми, вона, здавалося, не мала не те щоб романтичного — взагалі ніякого життя поза межами Білого дому.
Жаклін сіла й сказала:
— Сьогодні вранці в мене був Бен Райлі.
Бенедикт Райлі керував Секретною службою — агенцією, відповідальною за охорону президента та інших високопосадовців, життю яких могла загрожувати підвищена небезпека. Полін спитала:
— І що розповів?
— Охорона віцепрезидента повідомляє про проблему.
Полін зняла окуляри й поклала на старовинний стіл. Зітхнула.
— Кажіть.
— Вони гадають, у Мілта роман.
Полін байдуже знизала плечима.
— Він неодружений, тому, думаю, має право. Як на мене, це аж ніяк не проблема. Хто з ним спить?
— Ось у цьому й полягає проблема. Її звуть Ріта Кросс, і їй шістнадцять.
— Бляха-муха.
— Отож.
— А Мілту, нагадайте, скільки?
— Шістдесят два.
— Господи, хай би краще пильнував.
— В окрузі Колумбія вік згоди — шістнадцять років, тож принаймні він не вчиняє злочину.
— Та все ж...
— Знаю.
Мимохіть Полін уявила пузатого Мілта на худенькій підлітці. Похитала головою, проганяючи видиво.
— Але ж вона... Мілт же не платить їй за секс?
— Не зовсім...
— Тобто?
— Він купує їй подарунки.
— Які, наприклад?
— Велосипед за десять тисяч.
— О боже. Це вже геть погано. Уявляю собі заголовки в «Нью-Йорк-срака-й-мотика-Мейл». Сподіваюся, його можна переконати припинити стосунки?
— Навряд. Мілтові охоронці кажуть, він утріскався по вуха. Та й не допоможе це. Бо вона так чи інакше врешті продасть історію пресі.
— Отже, скандалу не уникнути.
— І все може розкритися наступного року, перед попередніми виборами.
— Отже, треба діяти на випередження.
— Погоджуюся.
— Тобто доведеться звільнити Мілта.
— Чимскоріш.
Полін знову наділа окуляри — ознака, що час завершувати розмову.
— Жаклін, будь ласка, знайдіть Мілта і попросіть зайти до мене, — повернула голову в бік годинника: — завтра із самого ранку.
— Буде зроблено. — Жаклін підвелася.
— І попередьте Сандіпа, що треба підготувати пресреліз. Скажемо, що Мілт звільнився з особистих міркувань.
— Із цитатою, в якій ви дякуєте йому за роки служби народові Сполучених Штатів і допомогу вам...
— Доведеться шукати нового віцепрезидента. Підготуйте, будь ласка, список.
— Вважайте, зроблено.
Жаклін вийшла.
Полін устигла прочитати лише кілька сторінок щодо проблем шкіл у містах, коли почувся шум у коридорі. Її батьки мали приїхати у Вашингтон і переночувати в Білому домі. Схоже, це вони. Почула материн голос — пронизливий і жалісливий:
— Полін? Ти де?
Полін підвелась і вийшла.
Мама стояла в Центральному холі—дивній залі з меблями, які ніколи не використовували: восьмигранним столом посередині, фортепіано із закритою кришкою, диванами та кріслами, на яких ніхто не сидів. Мама була розгублена.
Крістін Ваґнер виповнилося сімдесят п’ять. Одягнена старенька була у твідову спідницю й кардиган.
Полін пригадала її пів життя тому: справна, моторна, вона могла готувати сніданок і водночас прасувати чисту білу сорочку, шукати зошит Полін із домашнім завданням і чистити батьків фланелевий костюм, прямуючи до дверей, щоб послухати, чи не приїхав шкільний автобус. Колись спритна вольова жінка, за останні роки вона зробилася боязкою і тривожною.
— Ось ти де, — промовила вона, немовби Полін ховалась від неї.
Полін поцілувала матір.
— Привіт, мамо. Рада бачити.
Зайшов батько. Кіт Ваґнер був сивий, але мав чорні вуса. Бізнесмен, що пів століття проносив сині та сірі костюми, на схилі літ перейшов на коричневі відтінки. Вбрався у все новеньке: брунатний спортивний піджак, кавові брюки й краватку в тон. Полін чмокнула його в щоку, і всі разом пішли у Східну вітальню, де до них приєднався Джеррі.
Поговорили про справи батьків. Кіт входив до ради Комерційного клубу, елітної чиказької бізнес-групи, Крістін влаштовувала читання для дітей із двох місцевих шкіл.
Увійшла Піппа й поцілувала дідуся з бабусею. Кіт запитав:
— То що, Полін, які нові глобальні кризи вдалося врегулювати?
— Намагаюся змусити китайців краще стежити, кому вони продають зброю.
Полін збиралася пояснити все, але батько одразу поринув у спогади:
— У минулому я інколи мав справу з китайцями. Купував у них поліетиленові пакети й продавав лікарням. Дуже мудрий народ ті китайці. Щось як вирішать — так і зроблять. Є щось у тих авторитарних урядах.
Полін кинула:
— І потяги в них ходять чітко за розкладом.
Джеррі педантично зауважив:
— Взагалі-το, це міф. За Муссоліні поїзди в Італії не ходили чітко за розкладом.
Але Кіт їх не слухав.
— Вони не рахуються з кожною групкою, що сидить у своєму гнізді й прагне завадити прогресу, дбаючи тільки про власні сіднички. Задерти б тим синичкам їхні спіднички...
Втрутилася мати:
— Кіте!
Піппа гигикнула, але Кіт вів своєї:
— ...і вважають землю святою, бо на ній у повню збираються духи їхніх пращурів.
Піппа сказала:
— А інша чудова риса авторитарних урядів — вони можуть знищити шість мільйонів євреїв, і ніхто не здатен нічого їм зробити.
Полін замислилася, чи варто приструнчити Піппу, і вирішила, що батько того хотів би.
Але її зауваження зовсім не зачепило Кіта:
— Пригадую, Піппо, твоя мама в чотирнадцять теж мала розумні відповіді на все.
Крістін сказала:
— Не слухай діда, Піппо. За наступні три-чотири роки ти накоїш чимало дурниць, через які тобі буде соромно, та на старість іще шкодуватимеш, що не наробила їх удвічі більше.
Полін радісно засміялася. Оце була та мама, яку вона колись знала: дотепна й швидка на язик.
Кіт пробубнів у відповідь:
— Премудрощі від пенсійного фонду.
Градус розмови зростав. Полін підвелася.
— Час вечеряти, — оголосила вона, і всі рушили Центральним холом до їдальні.
Полін уже давно не сприймала батьків як опору в житті. Сталося це поступово. Світогляд їхній звузився, вони втратили зв’язок із сучасним світом, більше неспроможні адекватно його оцінювати. «Настане день, і Піппа те саме думатиме про мене, — міркувала Полін, сідаючи до столу. — Скільки ще років маю? Десять, двадцять?» Думка про те, що Піппа сама вирішуватиме, як їй чинити, а Полін не зможе нічого вдіяти й лише спостерігатиме збоку, непокоїла її.
Батько завів із Джеррі розмову про бізнес, і жінки не втручалися. У минулому Джеррі був найближчою їй людиною. Коли все змінилося? Вона й сама не знала. Просто так сталося, але чому? Через Піппу? Зі спостереження за власними батьками Полін знала, що розбіжності в поглядах на виховання дитини здатні серйозно розладнати стосунки, бо тут ідеться про глибокі переконання стосовно моралі, релігії та життєвих цінностей. Саме ці відмінності по-справжньому визначають сумісність пари.
Полін вважала, що молодь повинна ставити під сумнів усталені погляди. Сама вона належала до консерваторів, бо розуміла, що зміни слід впроваджувати обережно, розсудливо, однак і близько не входила до когорти тих, хто вважає, ніби новації не потрібні взагалі. Так само Полін не ностальгувала за золотими часами, коли все було краще — не прагнула повернутися в минуле.
Джеррі ж думав інакше. Він казав, що тільки досягнувши зрілості й набравшись розуму, можна змінювати світ.
Одначе Полін знала: це до снаги аж ніяк не тим, хто вичікує слушного моменту.
Як-от Джеррі.
Ой.
Та й що їй робити? Джеррі хотів, щоб вона проводила більше часу з родиною — себто з ним, — але вона не могла. Президент має все, чого душа забажає, окрім вільного часу.
Навряд це стало новиною для нього, адже Полін була віддана державній службі ще задовго до шлюбу. Та й Джеррі всіляко заохочував її балотуватися. Сам казав, не приховуючи, що незалежно від результату це буде корисно для його кар’єри. У разі її перемоги муситиме відійти від справ на чотири, а може, й усі вісім років, та після того стане зірковим юристом. Одначе щойно Полін обрали, почав нарікати, що вона приділяє йому замало часу. Напевно, вважав, що буде більше залучений у її роботу й дружина-президентка консультуватиметься з ним, ухвалюючи рішення. Можливо, не варто було йому покидати служби. Можливо...