Можливо, не варто було виходити за нього.
Чому вона не поділяла Джерріного бажання проводити більше часу разом?
Деякі пари, навіть коли по вуха у справах, присвячують вечір для регулярних побачень, розчиняючись одне в одному: влаштовують романтичні вечері, ходять у кіно чи просто сидять разом на дивані, слухаючи музику.
Ця думка її гнітила.
Дивлячись, як Джеррі погоджується з батьком щодо профспілок, вона зрозуміла, в чому його біда: він нудьгар.
Хай вона трохи й перебільшує, але це правда. Джеррі був нудний. Вона не вважала його сексуальним, а він не надто її підтримував.
То що ж у залишку?
Полін звикла дивитися правді у вічі.
Невже це означає, що вона більше його не кохає?
Було страшно визнати, але це правда.
* * *
Наступного ранку Полін поснідала з татом — як у ті часи, коли він ще працював, а вона навчалася в Чиказькому університеті. Обоє жайворонки, вони вставали рано. Полін їла мюслі з молоком, тато пив каву з грінками. Розмовляли небагато, час од часу він заглиблювався в бізнесову секцію газети. Однак це була товариська тиша. Врешті вона неохоче полишила його, а сама попрямувала в Західне крило.
Мілт зголосився зустрітися рано-вранці, тому міг зайти в Білий дім дорогою до церкви. Полін прийме його в Овальному кабінеті, офіційна атмосфера якого найкраще пасувала для звільнення людини з посади.
Явився Мілт, одягнений у твідовий костюм і жилетку, в яких нагадував провінційного джентльмена.
— Що такого вже накоїв Джеймс Мур, що ми зустрічаємося із самого ранку у святу неділю?
— Це не через Джеймса Мура, — мовила Полін. — Сідайте.
— А через що тоді?
— Нашу проблему звуть Ріта Кросс.
Мілт виструнчився, задер підборіддя, набундючився.
— Про що ви?
Слухати маячню Полін не хотіла: життя й без того занадто коротке. Сказала:
— Тільки, заради бога, не вдавайте, ніби нічого не знаєте.
— Це суто моя особиста справа.
— Коли віцепрезидент трахає шістнадцятирічну, це справа всієї країни. Мілте, припиніть удавати із себе дурника.
— А хто каже, що це більш ніж дружба?
— Тільки не починайте.
Полін сердилася. Вона ж бо вважала, що в такому питанні Мілт поводитиметься розсудливо, по-дорослому: визнає, що порушив правила й піде з гідністю. Та де там...
— Це вік згоди, — сказав Мілт тоном картяра, що викладає туз.
— Розкажете це журналістам, коли вони наберуть вас розпитати про стосунки з Рітою Кросс. Думаєте, вони скажуть: «А, добре, тоді це не скандал», чи що?
Мілт впав у розпач.
— Ми можемо тримати це в таємниці.
— Ні, не можемо. Про це відомо вашій охороні, яка доповіла Жаклін, а вона — мені та Сандіпу. Знадобилась одна доба. А як щодо Ріти? Думаєте, у неї немає таких самих шістнадцятирічних друзів? Що, на їхню думку, вона поробляє із шістдесятидворічним дідом, який подарував їй велосипед за десять тисяч, — либонь, у слова грає?
— Добре, пані президентко, ваша правда.
Мілт нахилився ближче й заговорив тихо, по-змовницьки:
— Прошу, залиште це мені. Обіцяю все виправити.
Така пропозиція була обурлива, і він сам прекрасно це усвідомлював.
— Дідька лисого, Мілте. Нічого я вам не залишу. Цей скандал нашкодить кожному з нас, хто поклав стільки зусиль на те, щоб зробити Америку кращою. Єдине, що я можу зробити, це мінімізувати шкоду, особисто проконтролювавши, коли й за яких обставин спливе ця новина.
На обличчі Мілта відбився вираз розуміння, що надії для нього нема. Протягнув благально:
— А мені що робити?
— Сходіть у церкву, посповідайтесь у своїх гріхах і пообіцяйте Богові, що більше так не робитимете. Тоді йдіть додому, подзвоніть Ріті й скажіть, що між вами все скінчено. Після того напишете заяву на звільнення, посилаючись на особисті обставини. І не вигадуйте проблем зі здоров’ям чи подібної маячні. Заява мусить бути в мене на столі завтра до дев’ятої ранку.
Мілт підвівся.
— Щоб ви розуміли, в мене щодо неї серйозні наміри, — тихо промовив він. — Вона — кохання мого життя.
Полін йому повірила. Це був абсурд, та мимоволі вона йому навіть співчувала. Сказала:
— Якщо ви її справді кохаєте, то порвете з нею й дасте повернутися до нормального життя підлітки. А зараз ідіть і вчиніть правильно.
Він похнюпився.
— Полін, ви дуже жорстока.
— Так, — погодилася вона. — Але й робота в мене немилосердна.
Розділ чотирнадцятий
У понеділок уранці в Тамари з’явилися підозри, що Генерал щось задумав. Дрібниця, напевно, але її охопило недобре передчуття.
Після Марракеша вона була занадто схвильована, щоб іти відразу на робоче місце, тому, занісши сумку додому, навідалася в їдальню, де замовила велику чашку слабенької чорної кави з грінкою та взяла свіжий випуск державної франкомовної газети «Ле Прогрес».
Тривожний дзвіночок відчула, коли розгорнула третю сторінку. Там розмістили знімок Генерала, лисого й усміхненого, вбраного у спортивні штани й олімпійку, неначе для тренування. Стояв він на тлі Атрону — північно-східної проблемної околиці Нджамени. Новини з Атрону переважно стосувалися затримок планів із розширення міської мережі водогону й каналізації. Утім, сьогодні історія була позитивна. Генерал, оточений посеред нетрів веселими дітлахами й підлітками, роздавав безкоштовні кросівки «Найк».
Вона перетравлювала статтю, линучи думками до Таба.
Їхня подорож була таємною. Таб замовив машини із французького посольства, які відвезли їх в аеропорт; там у терміналі для приватних облавків сіли на корпоративний літак Траверсів. Тамара написала обов’язкове повідомлення, що їде з країни, не вказавши, втім, що буде з Табом. Однаково Декстер тих звітів ніколи не читав.
Вихідні були чудові. Цілі дві доби вони не розлучалися, не набридаючи й не дошкуляючи одне одному. Тамара знала, що побут може призводити до скандалів. Чоловіки завжди не такі охайні, як очікуєш, і люблять звинувачувати жінок у надмірній метушливості. Усі люди мають власні усталені звички, яких не хочуть змінювати. «Приберемо вранці», — часто можна було почути від чоловіка, чого, однак, ніколи не ставалося. Проте Таб був не такий, як усі.
Тамара постійно нагадувала собі, як погано думала про чоловіків раніше, особливо — про тих двох, з якими була в шлюбі: незрілого Стівена й гея Джонатана. Та навіть так вона здобула певний досвід. Джонатан був кращий за Стівена, а Таб — узагалі найкращий. Можливо, він і є тим єдиним. Подумала: «Можливо? Чорт забирай, він єдиний. Я це знаю».
Дорогою назад у понеділок зранку Таб сказав:
— Тепер знову доведеться вдавати, ніби ми не закохані до нестями.
Вона усміхнулася. Отже, він закоханий у неї до нестями. Раніше такого не казав. Це потішило.
Одначе тепер виникла проблема. Їхні країни були союзницями, та все одно зберігали таємниці одна від одної. Теоретично, ЦРУ не мало правил, які забороняли б його співробітникам мати стосунки з представниками ГДЗБ, і навпаки. Та на практиці це, найпевніше, поставить хрест на її кар’єрі — і його також. Хіба хтось із них змінить роботу...
Піднявши голову від газети, вона побачила Лаян, секретарку посла, з тацею.
— Сідайте до мене, — запросила Тамара. — Нечасто у вас буває час для сніданку.
— Нік поїхав на сніданок у британське посольство, — відповіла Лаян.
— А з ними він що планує?
— Ми вважаємо, що Чад таємно торгує з Північною Кореєю, продаючи їй нафту в обхід санкцій. — Лаян змастила рибу йогуртом. — Нік хоче, щоби британці та інші натиснули на Генерала, примусивши його знайти інший ринок збуту.
— Напевно, Пхеньян більше платить.
— Певно, що так.
Тамара показала Лаян газету:
— А про це що думаєте?
Лаян пробігла сторінку очима.
— Непогано, — виснувала вона. — За ціною кількох сотень пар кросівок Генерал примусив усю країну вважати його Санта-Клаусом. Дешевий спосіб підвищити популярність.
— Я згодна, але навіщо? Популярність йому ні до чого: у нього є таємна поліція.
— Якоюсь мірою це так. Але краще вже бути улюбленим диктатором, аніж ненависним.
— Можливо... — невпевнено відказала Тамара. — Мені час на роботу. — Підвелася.
— Е-е-е... —Лаян хотіла щось сказати. Тамара зачекала, стоячи біля її стільця. — Тамаро, зайдете якось до мене на вечерю спробувати справжню чадську кухню?
Запрошення здивувало, але водночас і потішило Тамару.
— Залюбки, — відповіла вона. Це вперше її запрошували в чадську домівку в Нджамені. — Вважатиму за честь.
— Не кажіть так. Я буду тільки рада. Може, в середу?
— Прекрасно.
«А після того — відразу до Таба», — додала вона подумки.
— Ви ж знаєте, що ми їмо не за столом, а сидимо на килимі?
— Так, без проблем.
— Тоді чекатиму.
— І я, з нетерпінням!
Тамара вийшла з їдальні й попрямувала в корпус ЦРУ.
Не могла не думати про Генерала. Чого б то він ні сіло ні впало взявся за свій імідж?
Двоє наймолодших агентів мали обов’язок перечитувати всі нджа-менські газети й переглядати телевізійні новини французькою та арабською. Франкомовним фахівцем був Дін Джонс — кмітливий блондин із Бостона. За контент арабською відповідала Лейла Моркос — нью-йоркська інтелектуалка із зібраним у вузол волоссям. Вони сиділи одне навпроти одного, на столі між ними лежали газети. Тамара звернулася до обох.
— Ви не помічали критики Генерала у ЗМІ?
Дін похитав головою, Лейла відповіла:
— Ні.
— Навіть натяків? Щось на кшталт «проблему можна було б владнати ефективніше» або «шкода, що цього не передбачили»? Навіть поміж рядків такого не було?
Обоє замислилися, а тоді повторили заперечні відповіді. Лейла додала:
— Тепер, коли ви розповіли нам про це, ми уважніше шукатимемо такі натяки.
— Дякую. Просто мені здається, що Генерала щось тривожить.
Тамара сіла за свій стіл. Отримавши за кілька хвилин виклик від Декстера, пішла до нього в кабінет. Він послабив краватку й розщібнув комір сорочки, хоч кондиціонер добре холодив приміщення. Напевно, вважав, що так більше схож