ий на Френка Сінатру.
— Щодо Каріма Азіза, — сказав він. — Мені здається, ти його переоцінила.
Вона не розуміла, про що він.
— Як саме?
— Він не настільки важливий, як ти вважаєш, і не має таких зв’язків.
— Але...
Готова розпочати суперечку, Тамара вчасно схаменулася. Поки що незрозуміло, куди веде розмова. Нехай спершу висловиться, щоб вона мала більше відомостей, перш ніж відповідати.
— Продовжуйте, — мовила.
— Він не писав Генералові ніякої важливої промови.
Отже, Карім не дав Декстерові чернетки, яку обіцяв показати Тамарі. Цікаво чому?
Декстер вів далі:
— Промови теж не планувалося.
Генерал міг і відмовитися від неї, щоправда, цілком імовірно, він просто чекає слушної нагоди. Утім, Тамара змовчала.
Декстер сказав:
— Передаю його назад тобі.
Тамара насупилася. Навіщо він це робить? Помітивши її спантеличений вираз, Декстер пояснив:
— Карім не вартий уваги старшого офіцера. Як я вже й казав, ти його переоцінила.
«Зате він працює в президентському палаці, — подумала Тамара. — У нього майже напевно є доступ до важливої інформації. Навіть прибиральник може знайти там державні таємниці, просто витрушуючи сміттєві кошики».
— Добре, — сказала вголос. — Я його наберу.
Декстер кивнув:
— Зроби це.
На тому він опустив голову до паперів на столі. Сприйнявши це за знак завершення розмови, Тамара вийшла.
Узялася до рутинної роботи, але тривожилася за Абдула. Сподівалася, що він незабаром вийде на зв’язок. Уже одинадцять днів від нього жодної звістки. Не те щоб це було щось надзвичайне, просто вона переживала. На американських автострадах півтори тисячі кілометрів — то дводенна подорож із Чикаго до Бостона. Якось Тамара здолала таку відстань, сама сидячи за кермом, коли поїхала навідати хлопця у Гарвард; а іншого разу обрала автобус: тридцять шість годин, сто дев’ять доларів і безкоштовний вайфай. Абдулова ж експедиція буде геть інша. Жодних обмежень швидкості, бо там вони й не потрібні: кам’янистими пустельними стежками більш як до тридцяти кілометрів не розженешся. А ще висока ймовірність пробити колесо чи поламатися, тому, якщо водієві не вдасться полагодити автобус самотужки, чекати на допомогу можна хоч і кілька днів.
Утім, на Абдула чигали й гірші небезпеки, аніж просто пробите колесо. Він хоч і вдавав зневіреного мігранта, та все ж мав розмовляти з людьми, наглядати за Хакімом, визначити його контакти й де вони перебувають. Якщо на нього впаде підозра... Перед очима Тамарі знову постало тіло Абдулового попередника, Омара. Вона пригадала, як немовби в нічному жахітті піднімала з піску відрізані руки й ноги.
Одначе вдіяти вона не могла нічого, крім як чекати на дзвінок від Абдула.
Через кілька хвилин після полудня замовила машину в готель «Ламі».
Карім стояв за стійкою в білому костюмі, цмулячи на позір безалкогольний коктейль і розмовляючи з чоловіком, якого Тамара знала як працівника німецького посольства. Сама вона замовила «Кампарі» з льодом і газованкою — напій такий слабенький, що його можна випити хоч відро і не сп’яніти. Карім покинув свого німецького знайомого і підійшов побалакати з нею.
Вона хотіла знати, чому Генерал роздає кросівки й чи не почав, бува, падати його рейтинг, проте пряме запитання сполохає Каріма, і він заперечуватиме все, тому підійти до цього слід обережно.
— Ви ж знаєте, що США підтримують Генерала як гаранта стабільності в державі?
— Аякже.
— Нас дещо непокоять чутки про падіння його рейтингів.
Звісно, нічого такого вона не чула.
— Не слухайте чуток, — запевнив її Карім, але Тамара відзначила, що він не став заперечувати. — То все дурниці, — додав він, чим тільки підтвердив її підозри. — Ми дамо цьому раду.
Тамара відзначила собі його слова. Карім щойно озвучив саме те, про що вона й думала. Сказала:
— Ми не розуміємо, чому це почалося саме зараз. Не те щоб щось було не так...
Вона навмисне не договорила.
— Річ у тому інциденті на мосту Нґуелі, до якого причетні й ви.
То ось воно що.
Він вів далі:
— Дехто стверджує, ніби Генерал мусив дати швидку й рішучу відповідь.
Тамару це заінтригувало: щось новеньке. Однак, наморщивши чоло, неначе безсторонньо пригадуючи ті події, вона промовила:
— Це було аж два тижні тому...
— Народ не розуміє, наскільки все складно.
— Правда, — погодилася вона на цю банальність, щоб показати свою підтримку.
— Але рішуча відповідь не забариться.
— Рада це чути. Ви якось згадували промову...
— Так. Ваш друг Декстер дуже нею цікавився, — промовив Карім ображеним тоном. — Він чомусь вирішив, ніби має право схвалювати чернетку.
— Вибачте за Декстера. Але ж ми з вами завжди допомагаємо одне одному? У цьому особливість нашої дружби.
— Саме так!
— Декстер цього не розуміє.
— У цьому, напевно, й проблема, — дещо пом’якшився Карім.
— Як гадаєте, скоро Генерал виступить із промовою?
— Дуже скоро.
— Добре. Це має покласти край спекуляціям.
— Так і буде, ось побачите.
Тамарі кортіло проглянути текст, але просити вона не наважилася — тільки не після того, як Декстер своєю наполегливістю викликав непорозуміння. Може, варто хоча б натякнути? Запитала:
— А що могло затримати промову?
— Ще триває підготовка.
— Підготовка?
— Так.
— Яка підготовка? — Тамара нічого не зрозуміла.
— А-а, — кинув Карім, загадково всміхнувшись.
Тамара співчутливо сказала:
— Можу тільки уявити, скільки всього вам слід підготувати, якщо промова затрималася на більш ніж два тижні.
— Не можу нічого прокоментувати, — відповів Карім. — Це державна таємниця.
— Атож-атож, — погодилася Тамара. — Боже збав.
* * *
Того вечора перед зустріччю з Табом Тамара зателефонувала своєму колишньому чоловікові Джонатану. Мудрий і щирий, він досі залишався її найкращим другом. Настав час розповісти йому про Таба.
Різниця в часі між Сан-Франциско і Нджаменою становить дев’ять годин, тож він, напевно, саме снідає. Відповів одразу.
— Тамаро, золотко, як я радий тебе чути! Де ти? Досі в Африці?
— Поки ще в Чаді. А ти як? Можеш розмовляти?
— За кілька хвилин маю виходити на роботу, але на тебе я завжди знайду час. Що трапилося? Закохалася?
Гостра ж у нього інтуїція.
— Так, закохалася.
— Мої вітання! Розкажи про нього. Або неї. Але я добре тебе знаю, тож це напевно він.
— Знаєш.
Відтак Тамара в яскравих барвах змалювала Таба й розповіла про поїздку в Марракеш.
— Пощастило тобі, — мовив Джонатан. — 3 голосу чую, ти від нього шаленієш.
— Але навіть місяць ще не минув. Та й сам розумієш, колись я вже западала на типів, зовсім мені не підходящих.
— Як і я, дорогенька, як і я. Але життя триває.
— Я не знаю, що робити далі.
— Зате я знаю. Якщо він справді такий, як ти про нього говориш, замкни його в підвалі й використовуй як секс-раба. На твоєму місці я б учинив саме так, — сказав Джонатан.
Вона засміялася.
— А якщо серйозно?
— Серйозно?
— Так.
— Ну гаразд, скажу серйозно.
— Слухаю.
— Виходь за нього, дурненька.
* * *
За годину Таб сказав:
— Як ти дивишся на те, щоб познайомитися з моїм батьком?
— Охоче, — не вагаючись, відповіла Тамара.
Вони сиділи в тихому арабському ресторані під назвою «Аль-Кудс», що означає «Єрусалим».
Віднедавна навідувалися туди частенько, адже тут не хвилювалися, що їх помітять: у закладі не подавали алкоголю, тому європейці й американці туди не ходили.
— Батько іноді буває в Чаді у справах. «Тоталь» — найбільший клієнт цієї країни.
— І коли він приїздить?
— За кілька тижнів.
Глянувши на своє відображення у вікні, торкнулася скроні:
— Треба підстригтися.
Таб розсміявся.
— Не переживай, ти сподобаєшся татові.
Замислилася, чи не знайомив він, бува, батьків з усіма своїми подругами. Не подумавши як слід, випалила:
— А з Леоні твій батько теж знайомий?
Таб пересмикнувся.
— Вибач, це було грубувато, — одразу додала Тамара, ніяковіючи.
— Все нормально. Така вже ти є: прямолінійна. Ні, з Леоні тато не знайомий.
Тамара поквапилася змінити тему:
— А який він?
Їй було справді цікаво.
Франкоалжирець, Табів батько був сином простого крамаря, але піднявся до впливового бізнесмена.
— Я його обожнюю. Гадаю, ти теж полюбиш, — відповів Таб. — Він дотепний, цікавий і добрий.
— Зовсім як ти.
— Не зовсім. Сама побачиш.
— Він зупиниться в тебе?
— Ні. Йому зручніше в готелі. Поживе в «Ламі».
— Хотілося б йому сподобатись.
— А хіба може бути інакше? Ти справляєш приголомшливе перше враження: вродлива, ще й одягаєшся просто й зі смаком — усе, як обожнюють французи.
Таб показав рукою на її вбрання: світло-сіру сукню із червоним поясом. Тамара й сама знала, що має справді елегантний вигляд.
— До всього він оцінить твою французьку. Звісно, він знає англійську, але французи не дуже люблять розмовляти нею постійно.
— А які в нього політичні погляди?
— У соціальних питаннях він ліберал, у фінансових — консерватор. Нізащо не проголосує за французьку Соціалістичну партію, та якби жив в Америці, був би демократом.
Тамара все зрозуміла. Європейський політичний центризм був дещо лівіший від свого американського еквівалента. Ніщо в Табовому батькові не мало б її бентежити. Та попри те, вона сказала:
— Я хвилююся.
— Не варто. Він буде в захваті від тебе.
— Звідки така впевненість?
Таб знизав плечима дуже по-французькому.
— Бо те саме сталося зі мною.
* * *
План Генерала розкрили наступного дня в пресрелізі, розісланому всім посольствам і ЗМІ. Він збирався виступити з великою промовою в таборі для біженців.
На сході Чаду таких таборів налічувалося з десяток, і населяли їх переважно суданці. Одні були не згодні з тамтешньою владою, інші ж просто тікали від беззаконня. Ці табори розгнівали суданський уряд, що засідав у Хартумі. Він звинувачував Чад у покриванні злочинців і використовував це як привід відряджати до кордону військо для переслідування втікачів.