Довелося шукати роботу.
— Розумію.
— Це було складно. Я маю освіту, знаю англійську, французьку й арабську, але в Чаді неохоче беруть на роботу розлученою їх вважають пропащими жінками, від яких самі неприємності. Я мало не втратила надії. Однак чоловік мій був американцем і дав мені дещо, чого не відняти: громадянство США. Так я знайшла роботу в посольстві — досить непогану, з американською зарплатнею, якої вистачає на освіту дітям.
— Складна життєва історія, — промовила Тамара.
Лаян усміхнулася:
— Зі щасливим кінцем.
* * *
Наступного дня в Абеше завирувала потужна піщана буря. Нерідко такі буревії тривали лише кілька хвилин, однак ця затягнулася. Аеропорт закрили, престур табором перенесли.
Через день у Тамари була призначена зустріч із Карімом, але вона запропонувала побачитися не в «Ламі», щоб ніхто не зауважив, як часто вони бувають там разом. Карім казав, що в «Кафе де Кайро» їх навряд чи помітять і дав адресу. Заклад розташовувався далеко від центру міста.
Це була чиста, але простенька кав’ярня, куди ходили лише місцеві. Стільці пластмасові, столи накриті цератою. На стінах — фотографії з єгипетськими краєвидами: Ніл, піраміди, мечеть Алі Мухаммеда, Некрополь. Тамару радісно привітав офіціант у бездоганно чистому фартусі й провів до столика в кутку, за яким на неї вже чекав Карім. Він, як завжди, був у бездоганному діловому костюмі й дорогій краватці.
— Дуже незвично бачити вас у цьому місці, друже мій, — усміхнулася Тамара, сідаючи.
— Заклад належить мені, — відповів Карім.
— Це все пояснює.
Її зовсім не здивувало, що власником кафе виявився Карім. Уся чадська політична верхівка мала гроші, які інвестувала.
— Генерал виступив із цікавою промовою, — перейшла відразу до справи. — Сподіваюся, ви готові до відповіді Судану.
— Нас не здивуєш нічим, — самовдоволено мовив Карім.
Щось у його тоні насторожило Тамару. Вона сказала:
— Суданська армія може навіть завдати удару по прикордонних районах, прикриваючись тим, що полює на заколотників.
— Дозвольте запевнити вас, — сказав Карім, і вираз його обличчя зробився хижим, — якщо вони сюди поткнуться, на них чекає несподіванка.
Тамара не виказала тривоги. Щоб відповідати його настрою, посміхнулася, сподіваючись, що вийшло не так фальшиво, як їй здається.
— Несподіванка? — запитала. — Вони зустрінуть сильніший опір, аніж очікують?
— І не зовсім той, на який розраховують.
Хотілося дізнатися більше, тому Тамара й далі вдавала наївне здивування.
— Рада, що Генерал передбачив можливу атаку й армія Чаду готова її відбити.
Пощастило, що Карім був у доброму гуморі. Він обожнював розкидатися прозорими натяками.
— Переважними силами, — сказав він.
— Це дуже... стратегічно.
— Саме так.
Вирішила копнути ще.
— Генерал приготував засідку.
— Ну... — не зовсім погодився Карім, — скажімо так, він вжив застережних заходів.
У голові Тамарі заснували гарячкові думки. Це вже скидалося на початок серйозного конфлікту. А там досі був Таб. І Декстер.
Намагаючись потамувати тремкий страх у голосі, сказала:
— Як щось таки закрутиться, було б добре знати коли.
Здогадавшись, що вихваляннями видав більше інформації, ніж хотів, Карім стенув плечима.
— Скоро. Можливо, навіть сьогодні. Або через тиждень. Усе залежить від готовності суданців — і наскільки вони розсердяться.
Було ясно, що більше він їй нічого не розповість. Тамара мала повернутися в посольство й повідомити останні новини. Підвелася.
— Каріме, як завжди, була рада поговорити.
— Я теж.
— Хай таланить вашій армії, як щось таки почнеться!
— Повірте, вони обійдуться і без талану.
З кафе до машини намагалася йти без поспіху.
Щойно авто рушило, почала міркувати, кому слід передати інформацію. Вочевидь найперше слід поставити до відома ЦРУ. Але й військових теж. Якщо буде бій, можливо, американській армії доведеться втрутитися.
Повернувшись у посольство, піддалася імпульсу й попрямувала до кабінету полковниці Маркус. Сюзан була на місці. Тамара сіла й сказала:
— Карім Азіз розповів мені дуже тривожні новини. У відповідь на промову Генерала місцевий уряд очікує наступу суданців на табір біженців, а національна армія готує їм засідку на кордоні.
— Ого, — здивувалася Сюзан. — А Карімові можна довіряти?
— Просто так він словами не розкидатиметься. Авжеж, планів Хар-тума не знає ніхто, але якщо вони вирішать наступати, сутички не уникнути. А як це станеться сьогодні, під вогонь потрапить група журналістів і дипломатів.
— Можливо, нам доведеться втрутитися.
— Думаю, так і буде, надто враховуючи, що один із дипломатів — голова тутешньої резидентури ЦРУ.
— Декстер?
— Так.
Сюзан підхопилася з місця й підійшла до мапи на стіні.
Показала на скупчення червоних крапок між Абеше й суданським кордоном:
— Усе це — табори біженців.
— Вони розкидані на досить великій площі, — зауважила Тамара. — Скільки там, під триста квадратних кілометрів?
— Десь так. — Сюзан повернулася за стіл і заклацала по клавіатурі. — Погляньмо на останні супутникові знімки, — сказала вона.
Тамара повернула голову до великого екрана на стіні.
Сюзан пробурмотіла:
— Єдиний день, коли над Східною Сахарою хмари — і якраз сьогодні... а ні, хвала богу.
Покладала ще трохи, і на знімку з’явилося місто з довгою рівною злітною смугою на північній околиці.
— Абеше, — сказала вона й змінила фото на зображення пустирища. — Усі світлини зроблено за останню добу.
Тамара й раніше працювала із супутниковими знімками, тож побачене її засмутило.
— На такій площі можна заховати цілу армію, — промовила вона.
Сюзан продовжувала змінювати картинки, показуючи різні відрізки пустельного ландшафту.
— Тільки якщо вона стоїть на місці. Усю техніку й споруди миттю накриє пил. Коли ж їхатимуть — побачити їх буде легше.
Тамара сподівалася, що ознак суданської армії вони не виявлять. У такому разі Таб безпечно повернеться в Абеше й уже завтра вранці прилетить у Нджамену.
Сюзан гмикнула.
Тамара помітила щось схоже на колону мурах серед піску. Видовище нагадало їй кадри з телепередачі про комах, яку вона колись бачила. Примружила очі.
— Що це таке?
Сюзан відповіла:
— Господи Ісусе, вони вже там.
Тамара пригадала тривожне передчуття, що вечір вівторка може стати останнім, який вони з Табом провели разом. «Ні, — відігнала думку, — тільки не це».
Сюзан переписала координати з екрана.
— Група дві-три тисячі осіб, плюс техніка. Усі в пустельному камуфляжі, — промовила вона. — Бездоріжжям просуватимуться повільно.
— Наші чи їхні?
— Точно не скажу, але вони на схід від таборів, ближче до кордону, тому це, напевно, суданці.
— Ви їх виявили!
— З вашої підказки.
— А де чадська армія?
— Це можна швидко дізнатися. — Сюзан підняла слухавку: — З’єднайте мене з генералом Туре, будь ласка.
— Мушу повідомити ЦРУ, — сказала Тамара. — Дайте перепишу координати.
Взяла олівець і видерла аркуш із записника Сюзан.
Полковниця заговорила французькою, розмовляючи, імовірно, з генералом Туре, бо замість «vous»[6] використовувала неформальне «tu»[7]. Продиктувавши йому координати суданської армії, зупинилася, щоб він устиг записати. Потому додала, звертаючись до нього на ім’я:
— А зараз, Цезарю, головне: де ваша армія?
Записуючи координати, Сюзан уголос повторювала цифри, тож Тамара занотувала їх і собі. Полковниця спитала:
— А журналісти де?
Отримавши всі координати, Тамара взяла пачку наліпок зі столу Сюзан, підійшла до карти й наклеїла їх на позиції двох армій та групи журналістів. Відійшла й оглянула мапу.
— Журналісти просто між двох вогнів, — промовила. — От халепа.
Таб—у смертельній небезпеці. Тепер це вже не гра її бурхливої уяви, а підтверджений факт.
Сюзан подякувала чадському генералові й поклала слухавку. Звернулася до Тамари:
— Ви правильно зробили, що одразу прийшли до нас.
— Треба рятувати цивільних, — сказала Тамара, думаючи головно про Таба.
— Це ми зробимо, — запевнила Сюзан. — Щоправда, мені потрібне добро від Пентагону, але отримати його — не проблема.
— Я з вами.
Це було цілком логічно: вона ж бо надала головні відомості. Сюзан кивнула.
— Добре.
— Скажете, коли висуваєтеся і де можна до вас приєднатися.
— Обов’язково.
Тамара пішла до дверей. Сюзан гукнула її:
— І, Тамаро...
— Так?
— Прихопіть зброю.
Розділ п’ятнадцятий
Тамара наділа бронежилет і попросила дев’ятиміліметровий «Ґлок», що врятував їй життя на мосту. За відсутності Декстера резиденту-рою керував Майкл Олсон, котрий не став вигадувати причин, щоб втримати її, як обов’язково вчинив би Декстер. Відтак, разом із Сюзан Тамара поїхала на військову базу біля нджаменського аеропорту, де на них уже чекав загін із п’ятдесяти солдатів, і сіла у величезний гелікоптер «Сікорський», у який, окрім людей, вмістилася й уся техніка. Тамарі видали навушники з мікрофоном, щоб шум мотора не заважав розмовляти із Сюзан.
Вертоліт був повний.
— Як ми впхаємо сюди ще сорок цивільних? — запитала Тамара. — Доведеться летіти стоячи, — відповіла Сюзан.
— А таку вагу він підійме?
Сюзан усміхнулася.
— Не хвилюйтеся, це важкий гелікоптер, його розробили для підняття затоплених вертольотів у В’єтнамі. Може потягнути таку саму машину, як сам.
Подорож через Сахару тривала чотири години. За себе Тамара не боялася, але її гризла думка, що сьогодні вона може втратити Таба. Коли уявляла собі це, робилося млосно, і в якусь мить вона навіть злякалася, що зараз її знудить перед пів сотнею солдатів. Гелікоптер летів на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину, проте над одноманітним краєвидом із піску та каміння створювалося враження, ніби він висить на місці. Перед самим прибуттям Тамара раптом зрозуміла, що хоче прожити з Табом усе життя і щоб їх більше ніколи й нічого ось так не розлучало.