Це усвідомлення поділило її життя на «до» і «після», і вона почала міркувати про наслідки цього рішення. Розуміла, що Табові почуття до неї взаємні. Попри невдалий досвід попередніх шлюбів із чоловіками, які їй були не до пари, відчувала, що цього разу не помилилася. Куди поїдуть? Як житимуть? Чи хоче Таб дітей? Про таке вони ще навіть не розмовляли. А сама вона дітей хоче? І про це Тамара ще ніколи серйозно не думала. «Хочу, — збагнула вона. — 3 іншими не хотіла, а з ним хочу».
У її голові роїлося стільки думок, що решта польоту минула непомітно, і вона аж здивувалася, коли приземлилися в Абеше. Відстань, яку вони здолали, наближалася до максимальної дальності польоту гелікоптера, тому перед початком операції мали заправитися.
У минулому Абеше було великим містом, перевальним пунктом на шляху через Сахару, яким століттями користувалися арабські работоргівці. Тамара уявила собі верблюжі каравани, що невпинно тягнуться неозорою пустелею, величні мечеті із сотнями вірян, багаті палаци з гаремами, повними знудьгованих красунь, і виснажених нещасливців на людних рабовласницьких базарах. Потому як Чад колонізували французи, майже все населення Абеше викосила моровиця. Нині Абеше перетворилося на невеличке містечко з ринком худоби та кількома фабриками з виробництва ковдр із верблюжої шерсті. «Імперії постають і падають», — подумала Тамара.
При місцевому аеропорту розташовувалася американська військова база, гарнізон якої становив лише одну роту, що змінювалася кожні шість тижнів. На злітній смузі на гелікоптер уже чекала вантажівка з пальним, тож за кілька хвилин він знову здійнявся в повітря.
Далі полетіли на схід, у напрямку останнього відомого місцеперебування журналістів.
Нарешті Тамара опинилася близько до Таба й уже скоро дізнається, чи не спіткала його біда і чи потрібна йому допомога.
За чверть години їм відкрився похмурий краєвид табору: вервечки нашвидкуруч збитих халуп, сумні, похнюплені біженці й брудні дітлахи, що гралися камінцями на курних стежках. Пілот тричі облетів над тим місцем уздовж і впоперек, проте жодних ознак групи не виявив.
Сюзан глянула на карту, визначила місце наступного табору й передала координати штурманові. Машина швидко набрала висоту й полетіла на північний схід.
За кілька хвилин натрапили на велику військову колону, що рухалася на схід.
— Це підрозділи чадської армії, — сказала в передавач Сюзан. — П’ять-шість тисяч осіб. Тамаро, ви не помилилися. Вони переважають чисельність суданців удвічі.
Почувши це, солдати з повагою подивилися на Тамару. Точні розвіддані здатні рятувати життя, і вони високо цінували тих, хто їх надавав.
Наступний табір був такий самий, як і перший, тільки стояв у низині поміж узвиш зі сходу й заходу. Тамара видивлялася ознак людей із міста: західний одяг, непокриті голови, темні окуляри, сонячні зайчики від лінз камер. Нарешті побачила два запилюжені автобуси в центрі. Біля одного з них помітила бузкову блузку, блакитну сорочку, далі — бейсболку. Сказала:
— Думаю, це вони.
Сюзан відповіла:
— Еге ж.
Зненацька над табором піднявся невеликий гелікоптер, якого Тамара спершу не помітила. Нахилившись уперед, він швидко полетів на захід від «Сікорського». Тамара промовила:
— Господи, що це?
— Я його впізнала, — відповіла Сюзан. — Це особистий вертоліт Генерала.
«Недобре це», — подумала Тамара й сказала:
— Цікаво, чого б то він летів звідси?
Сюзан звернулася до пілота:
— Тримайтеся на такій висоті, щоб видно було місцевість.
Гелікоптер піднявся вище.
День стояв ясний, і на сході вони помітили колону, над якою здіймався стовп пилу. Суданське військо. Сюзан лайнулася:
— Холера.
Тамара запитала:
— Скільки їм ще лишилося, кілометри два?
— Менше.
— А як далеко сили чадців?
— За п’ять кілометрів. Пустельною дорогою вони їдуть щонайбільше п’ятнадцять кілометрів на годину, тож сюди прибудуть аж за двадцять хвилин.
— Отже, саме стільки часу ми маємо, щоб урятувати своїх і відвести біженців далі від зіткнення.
— Так.
— Я сподівалася, вдасться зробити все, допоки прийдуть суданці.
— Так спочатку й задумувалося. Але зараз потрібен новий план. — Наказавши пілоту сідати біля автобусів, Сюзан заговорила до своїх бійців: — Загони перший і другий, зайняти позиції зі східного краю. Відкривайте вогонь, щойно ворог буде в радіусі досяжності. Створіть враження, ніби вас удесятеро більше, ніж насправді. Третій загін, обійдіть табір і накажіть журналістам збиратися біля автобусів, а біженцям — тікати в пустелю. Стривайте... — Запитала в Тамари, як арабською буде «Суданці йдуть, біжіть!», і Тамара оголосила це в рацію, щоби чули всі. Відтак Сюзан продовжила: — Ми залишимося в повітрі, щоб усе бачити. Я скажу, коли відступати й де перегрупуватися.
Вертоліт сів, задній відсік опустився.
Сюзан загукала:
— Уперед, уперед!
Солдати збігли. Як було наказано, більшість попрямувала на східний підйом і залягла біля краю. Решта розосередилися табором. Тамара вирушила на пошуки Таба.
На звістку від солдатів лише невелика частина біженців пішла з табору — до того ж зовсім не кваплячись: не вірили, що варто поспішати.
Переважно візитери, які були тут, ходили табором, брали інтерв’ю і теж без ентузіазму реагували на наказ. Решта стояла біля столу, за яким працівники президентського пресофісу роздавали охолоджені напої та закуски.
— У нас проблема! — загукала Тамара. — Розпочинаємо евакуацію! Перекажіть усім, кому зможете, готуватися до посадки он у той вертоліт.
Вона впізнала одного з журналістів, Башира Фахурі, що стояв із пляшкою пива в руці. Він запитав:
— Тамаро, що трапилося?
Часу пояснювати не було. Пропустивши запитання повз вуха, спитала:
— Ви бачили Табдара Садула?
— Стривайте, — не поступався Башир. — Не можна отак просто вдиратися й наказувати нам, що робити. Поясніть, що відбувається!
— Та пішли ви, Башире, — кинула Тамара й побігла далі.
З повітря вона бачила, що табір перетинають дві прямі стежки: з півночі на південь та із заходу на схід. Вирішила, що найкращий спосіб знайти Таба — перевірити обидві. Щоправда, оглядати будівлі не вийде: занадто довго, вона не встигне обійти всі, поки прийдуть суданці.
Біжучи на схід, до солдатів на схилі, почула постріл.
Запала непевна тиша, по якій затріскотіли автомати: американські вояки відкрили вогонь. Перегодом постріли вдалині підказали Тамарі, що заскочені зненацька суданці взялися відстрілюватись. Серце закалатало зі страху, але вона бігла далі.
Шум сполохав людей. Усі повиходили з наметів подивитися, що відбувається. Стрілянина подіяла набагато ефективніше за слова, й біженці кинулися навтьоки, хапаючи дітей і нажите добро: козу, казанець, рушницю, мішок борошна. Журналісти покинули інтерв’ю та побігли до автобусів, тягнучи за собою камери й дроти мікрофонів.
Тамара вдивлялася в обличчя, але ніде не бачила Таба.
А тоді вдарила артилерія.
Ліворуч від Тамари розірвався снаряд, який знищив будинок. Відразу за ним впало ще кілька мін. Суданці били по табору над головами американських військових.
Почулися зойки поранених. Медики із загону американців порозкладали ноші й намагалися рятувати постраждалих. Люди безладно побігли з табору, наштовхуючись одне на одного.
«Спокійно, — наказала собі Тамара. — Спокійно. Шукай Таба».
Знайшла Декстера.
Мало не пробігла повз нього. Він лежав у дверях однієї з будівель, і спершу їй здалося, що це лише купа ганчір’я, а тоді збагнула, чий то синій костюм у білу смужку.
Присіла поряд. Він дихав, хоч і слабко. Крім подряпин, жодних інших очевидних ушкоджень не помітила, проте якщо знепритомнів, отже, зачепило.
Піднявшись, погукала:
— Ноші сюди!
Але навкруги не було нікого з медиків, тому їй ніхто не відповів. Пробігла ближче до центру, та марно. Відтак повернулася до Декстера. Розуміла, що рухати пораненого ризиковано, однак залишати його на милість суданців ще небезпечніше. Вирішувати мала швидко, тож перекинула Декстера на живіт, насилу підняла, закинула собі на спину й устала, притримуючи його на правому плечі. Стоячки було вже легше, й вона пішла до гелікоптера та автобусів.
Здолала із сотню метрів, перш ніж помітила медиків.
— Гей! Огляньте його. Він з нашого посольства.
Вони перейняли в неї непритомного Декстера й поклали на ноші. Сама ж Тамара побігла далі.
Помітила, що дехто із журналістів й далі фільмував, і подумки відзначила їхню мужність.
У таборі майже не залишилося біженців, тільки бабця вела кульгавого чоловіка та підлітка тягнула двох наляканих немовлят. Решта вже покинула територію та чимдуж утікала вглиб пустелі, рятуючись від обстрілу.
Як довго зможе стримувати двохтисячне військо загін із тридцяти солдатів? Тамара усвідомлювала, що часу лишилося обмаль.
Вертоліт почав знижуватися. Сюзан готувалася забирати людей. Але де ж Таб?
Нарешті Тамара побачила його. Він мчав північною стежкою за групою біженців, тягнучи під лівою пахвою дитину. Тамара роздивилася, що це дівчинка приблизно дев’яти років. Мала істерично верещала, більше налякана, либонь, незнайомцем, що схопив і поніс її, аніж вибухами.
Гелікоптер сів. У навушниках Тамара почула голос Сюзан:
— Третій загін, ведіть цивільних.
Добувшись до краю табору, Таб порівнявся з рештою біженців і поставив дівчинку на землю. Вона одразу побігла геть. Таб розвернувся й помчав назад.
Тамара кинулася йому навперейми. Він обійняв її і всміхнувся.
— І чого б то я був такий упевнений, що ти причетна до евакуації?
Вона не могла не завважити неймовірного самовладання, з яким він жартував посеред поля бою. Сама вона почувалася не так спокійно.
— Уперед! — прокричала вона. — До гелікоптера!
Побігла, Таб — за нею. У вухах пролунав голос Сюзан:
— Другий загін, відступайте і повертайтеся на облавок.
Кинувши погляд на пагорб, Тамара побачила, що половина військовиків відповзла на безпечну відстань, зірвалася на ноги й побігла назад у табір. Один із бійців ніс на руках побратима, пораненого чи вбитого.