Коли солдати дісталися до гелікоптера, Сюзан віддала наказ:
— Перший загін, відступайте й повертайтеся на облавок. Покваптеся!
Вони миттєво кинулися виконувати наказ.
Тамара з Табом добігли до вертольота й заскочили перед першим загоном. Усі решта були вже на борту. У пасажирському відсіку зібралася сотня людей, дехто лежав на ношах.
Тамара визирнула з вікна гелікоптера й спостерегла, що суданці вже заходять у низину. Вони вважали, що перемогли, тому дисципліна серед них упала. Стріляли, не цілячись і витрачаючи набої на халупи, що відділяли їх від змушених відступати американців.
Зачинилися двері, підлога під ногами Тамари почала швидко підійматися. Вона знову визирнула у вікно й побачила, що суданці тепер цілилися по вертольоту.
Її охопив жах. Кулі не здатні пробити фюзеляж гелікоптера, та якщо поцілити з міномета або ракетниці, можна пошкодити двигун чи й навіть лопаті. Пригадала стару приказку пілотів: вертоліт — це наче фортепіано з пропелером. Вона затремтіла, коли машина почала підійматися, а разом із нею, за її траєкторією, піднялися дула автоматів. Попри шум мотора й лопатей, їй здалося, ніби вона почула дзенькіт куль по броні. Уявила, як величезна машина із сотнею людей на облавку падає на землю, розбивається й займається.
Аж раптом суданці перемкнулися на щось інше. Забувши про вертоліт, вони повернули голови в іншому напрямку. Вона теж глянула туди — на західний схил, яким спускалася чадська армія. Це був не так впорядкований наступ, як божевільний кидок на ворога, під час якого солдати бігли й водночас стріляли. Суданці спробували відповідати, але швидко зрозуміли, що вони в меншості, й кинулися тікати.
Пасажири гелікоптера радісно загукали й заплескали в долоні.
Пілот узяв курс на північ, далі від двох армій, і вже за кілька секунд вертоліт був поза зоною досяжності пострілів.
— Гадаю, ми нарешті в безпеці, — сказав Таб.
— Так, — Тамара взяла його за руку й міцно стисла.
* * *
Робота в нджаменському штабі ЦРУ кипіла від самого ранку. За ніч директор Управління з Вашингтона засипав їх купою запитань: чому почався бій? Які втрати? Чи є серед убитих американці? Хто переміг?
Що трапилося з Декстером? Де, в біса, те Абеше? І найважливіше: які потенційні наслідки? Без відповідей на ці запитання він не міг проводити консультацію з президенткою.
Прийшовши раніше, ніж зазвичай, Тамара відразу сіла писати звіт. Почала з учорашньої зустрічі з Карімом, котрого описала просто як «джерело, близьке до Генерала». Якщо попросять, назве його, одначе, якщо можна обійтися без того, воліла не розкривати імені в письмовому звіті.
Усі, хто приходив на роботу, запитували в неї, що сталося з Декстером.
— Не знаю, — щоразу відповідала вона. — Я знайшла його непритомним, але що могло його вирубити — невідомо. Можливо, зомлів од страху.
Разом з іншими пораненими Декстера забрали в абешську лікарню, коли вертоліт сів дозаправитися. Тамара попросила Майка Олсона відрядити наступним літаком в Абеше когось із молодших офіцерів, як-от Діна Джонса, щоб той навідався в лікарню й дізнався діагноз у лікарів. Олсон охоче погодився.
Коли за головного був Олсон, на роботі панувала дружня атмосфера і працювалося так само приємно, коли не краще.
У ранкових новинах показали Генерала, що каркав, як та ворона:
— Ми їх провчили! Тепер їм доведеться добряче подумати, перш ніж засилати терористів на Нґуелі.
Журналіст зауважив:
— Пане президенте, дехто стверджує, що ви затягнули з відповіддю на той інцидент.
Генерал був вочевидь готовий до цього:
— Є одна гарна китайська приказка: помста смакує холодною, — сказав він.
Тамара знала, що це аж ніяк не китайська приказка, а цитата із французького роману, однак суть афоризму зрозуміла, хоч на кого посилайся. Генерал усе ретельно спланував і терпляче вичекав зручного моменту, щоб завдати удару, ані миті не сумніваючись у власному таланті стратега.
Виклавши все у звіті, Тамара замислилася, як підсумувати значення бою. Розмова з Карімом підтвердила заяву Генерала, що це була пастка, влаштована для відплати за перестрілку на мосту Нґуелі. Його тезу, мовляв, буде суданцям наука, засвідчив звіт генерала Туре, який Тамара отримала від Сюзан і де йшлося, що суданське військо впевнено розбили.
Хартумський уряд розсердиться й подасть власну версію подій, за якою їхня армія не видаватиметься нікчемною. Попри те, весь світ — та й вони самі — знатиме правду. А принижені суданці прагнутимуть помсти.
«Часом міжнародна політика — як сицилійська вендета, — подумала Тамара. — Люди мстяться іншим за скоєне, наче не розуміють, що ворог відплатить тим самим. І поки триватиме ця ворожнеча, ескалації не уникнути — і тільки зростатимуть лють, бажання поквитатися й насилля».
У цьому вся слабкість диктаторів. Звиклі, щоб усе було по-їхньому, вони не розуміють, що решта світу може з ними не погоджуватися. Генерал заварив щось, чого, ймовірно, не здатен контролювати.
І тут своє слово скаже президентка Ґрін. Вона прагнула стабільності в Чаді. Америка підтримувала Генерала як лідера, здатного тримати порядок, однак тепер він став загрозою стабільності в регіоні.
Скінчивши зі звітом, надіслала його Олсону. За кілька хвилин він прийшов до неї з роздруківкою.
— Дякую за роботу. Захопливе читво.
— Аж занадто, — відповіла вона.
— І там є все, що хочуть знати в Ленґлі, тому я переслав його без змін.
— Дякую.
«А Декстер усе переписав би й надіслав від свого імені», — подумала Тамара.
Майк сказав:
— Якщо хотіла закінчити сьогодні раніше, думаю, ти заслужила.
— Так і зроблю.
— Відпочивай.
Тамара повернулася до себе й зателефонувала Табові. Він так само провів увесь ранок на роботі, пишучи звіт для ГДЗБ, та вже майже скінчив і міг бути вільним до кінця дня. Домовилися зустрітися в нього й, можливо, вийти кудись на обід.
Вона замовила машину й прибула на місце раніше за нього.
Відімкнула квартиру власним ключем. Це вперше вона була тут сама. Обійшла оселю, насолоджуючись його особистим простором. Усе в помешканні було їй знайоме. Він сам дозволив їй ходити скрізь, бо не мав від коханої секретів, проте зараз вона могла роздивлятися що завгодно, не боячись почути: «Що такого цікавого на поличці у ванній?»
Відчинила шафу й оглянула його гардероб. Таб мав дванадцять блакитних сорочок. Помітила декілька пар черевиків, яких раніше не бачила на ньому. У шафі пахло сандалом, і врешті вона зрозуміла, що вішаки для одягу й колодки для взуття просоталися цим ароматом.
У невеличкій шафці він тримав аптечку: парацетамол, пластирі, засоби від застуди, пігулки для шлунку. На книжковій полиці стояла шеститомна збірка п’єс Мольєра, видання вісімнадцятого століття — звісно, французькою. Розгорнула одну з книжок, і звідти випала картка з написом: «Joyeux anniversaire, Tab — ta maman faime»[8]. «Як зворушливо», — подумала Тамара.
У шухляді лежала тека з документами: його свідоцтво про народження, дипломи про обидві освіти й старий лист від бабусі, виведений охайним почерком людини, що пише нечасто. Надісланий, коли Таб іще був дитиною, лист вітав його з успішно складеними іспитами. Мимохіть на очі Тамарі навернулися сльози, хоч вона й сама не розуміла чому.
Таб прийшов за кілька хвилин. Сидячи на його ліжку, вона дивилася, як він зняв костюм, умився й перевдягнувся в хатнє. Зовсім не схоже, щоб він поспішав кудись іти. Присів на край ліжка й обдарував довгим поглядом. Тамару зовсім не знітило, що він її обдивляється, а навпаки — дуже сподобалося.
Нарешті заговорив:
— Коли почалася стрілянина...
— Ти вхопив ту малу.
Він усміхнувся.
— А яка ж проворна. Покусала мене. — Подивився на руку. — Не до крові, але ти тільки поглянь на цей синець!
Вона взяла його за руку й поцілувала синець.
— Бідолашний.
— Дрібниця. Але тоді я справді подумав, що можу загинути, і пошкодував, що не проводив із тобою більше часу.
Вона поглянула на нього.
— Це була твоя начебто передсмертна думка?
— Ага.
— Ми летіли туди дуже довго, і в гелікоптері я думала про нас. Зрозуміла, що більше ніколи не хочу бути без тебе.
— Отже, ми обоє відчуваємо те саме.
— Я в цьому не сумнівалася.
— І що ж нам із цим робити?
— Складне питання.
— Я багато про це міркував. Ти гориш роботою в ЦРУ, а я не відчуваю того самого в ГДЗБ. Мені подобається працювати в розвідці, і я справді здобув неабиякий досвід, та не маю амбіцій досягнути кар’єрних вершин. Я вірою і правдою служив батьківщині десять років, але тепер хочу повернутися до сімейної справи й, можливо, керувати бізнесом, коли мати вирішить піти на спочинок. Люблю моду й гарні прикраси, та й ми, французи, знаємося на цьому. Проте тоді доведеться оселитися в Парижі.
— Розумію.
— Якщо отримаєш добро на переведення, поїдеш зі мною в Париж?
— Так, — відповіла Тамара, — не вагаючись.
Розділ шістнадцятий
Поки автобус повільно котився пустельною дорогою, спека зробилася нещадною. Раніше Кія не усвідомлювала, що її колишня домівка, селище на березі озера Чад, — насправді одна з найпрохолодні-ших місцин у країні. Їй завжди здавалося, що скрізь у Чаді однаково, тому дізнатися, що на малонаселеній півночі набагато спекотніше, було неприємним сюрпризом. На початку подорожі Кію непокоїла відсутність скла на вікнах, які пропускали всередину неприємний вітер із пилюкою. Тепер же, сидячи в незручному салоні з Наджі на руках, вона раділа, що туди сягає хоч якийсь вітерець, хай навіть із піском.
Наджі весь час совався й не міг всидіти на місці.
— Хочу лебен, — знай повторював він, проте в Кії не було ані рису, ані вершків, як, власне, і місця, щоб щось приготувати.
Замість того вона прикладала його до грудей, але цього вистачало ненадовго. Запідозрила, що поменшало молока, бо сама, вважай, голодувала. Харчування, яке обіцяв Хакім, найчастіше було водою із черствим хлібом, та й того ледь-ледь. «Додаткові зручності», за які він брав окрему платню, означали ковдру, мило та ще трішки харчів понад хліб або кашу. Хіба буває щось гірше для матері, аніж усвідомлення, що вона не спроможна нагодувати голодне дитя?