Абдул зиркнув на Наджі. Кія навіть не засоромилася, що він бачить її голі груди. Після більш як двох тижнів у дорозі, де Абдул і Кія сиділи впритул одне до одного, вони певною мірою стали близькими.
Він заговорив до Наджі:
— Колись давно жив собі чоловік на ім’я Самсон, і не було на світі більшого силача.
Наджі припинив рюмсати й затих.
— Якось Самсон ішов пустелею, аж раптом почув, як зовсім близько біля нього реве лев.
Наджі запхав великого пальчика в рот і притулився до Кії, не зводячи з Абдула круглих оченят.
Кія помітила, що Абдул ладнає з усіма пасажирами. Його любили, бо він часто смішив людей. Кію це зовсім не дивувало, бо вперше вона познайомилася з ним, коли він продавав сигарети в її селі, жартуючи з чоловіками й залицяючись до жінок. А ще люди казали, пригадала вона, що ліванці — вправні торгівці. У першому місті, де вони зупинилися на ночівлю, Абдул пішов у бар просто неба. І Кія попрямувала туди разом із Есмою та її свекрами, щоби якось розвіятися. Там вона спостерігала, як Абдул ріжеться в карти й ніколи не виграє чи програє занадто багато. У руці він тримав пляшку пива, якої, схоже, так і не подужав, натомість бесідував з людьми про всілякі дрібниці. Пізніше ж вона довідалася, що Абдул тепер знає, скільки дружин у його співрозмовників, хто з тамтешніх крамарів дурить народ і кого в місті найбільше бояться. І те саме повторювалося на кожній наступній стоянці.
Одначе вона розуміла, що все це гра. Коли не гомонів ні з ким, Абдул сидів похмурий, відсторонений, навіть пригнічений — як людина, що має власні турботи й тягар минулого. Тому спершу думала, він її недолюблює. Пізніше виникла підозра, що в нього дві личини. А ось тепер зринула ще й третя, котра вирішила заспокоїти Наджі казкою, та ще й зрозумілою та цікавою дворічній дитині.
Автобус їхав шляхами, майже ніяк не позначеними й переважно невидимими Кії. Здебільшого пустеля була з рівного, твердого каменю, вкритого тонким шаром піску — поверхня саме для невеликої швидкості. Час од часу бляшанка з-під «Кока-коли» чи стара шина вказували, що вони ідуть дорогою, а не заблукали в глушині.
Усі селища стояли в оазах: без води прожити неможливо. Під кожним залягало по підземному озеру, яке часто виходило на поверхню невеличкою криничкою. Іноді такі водойми теж висихали, зовсім як озеро Чад, і тоді люди вирушали на пошуки нового житла — як Кія.
Одного вечора не встигли доїхати до стоянки, тому ночували просто в кріслах в автобусі, аж допоки їх розбудило сонце.
На початку подорожі дехто із чоловіків чіплявся до Кії. Траплялося це завжди вечорами, затемна, коли всі пасажири вже лежали покотом на підлозі якогось дому, а щасливці — на матрацах у дворі. Якось один заліз на неї. Вона мовчки почала його скидати, знаючи, що коли закричить або облає, його друзяки помстяться й прозвуть шльондрою. Набагато сильніший, він таки стягнув із неї ковдру, аж раптом кудись подівся. Вона збагнула, що його стягнув хтось дужчий. При світлі зірок побачила Абдула, що притиснув чоловіка до землі, вхопивши за горлянку, не даючи крикнути чи бодай дихнути.
Почула шепіт:
— Не лізь до неї, бо вб’ю. Чув? Зачепиш її — тобі кінець.
На тому Абдул зник. Ґвалтівник полежав ще хвилинку, віддихуючись, а тоді порачкував геть. Вона навіть не знала, хто це.
Після того вона стала краще розуміти Абдула. Здогадалася, що він не хоче, аби інші бачили їхню близькість, тому на очах у людей ставилася до нього як до незнайомця: не розмовляла і навіть не усміхалася. Не просила допомоги, коли намагалася щось робити з непосидючим дворічним малям на руках. Однак сидячи біля нього в дорозі, Кія розмовляла з ним. Тихо, спокійно розповідала йому про своє дитинство, братів у Судані, життя на березі всохлого озера й загибель Саліма. Навіть поділилася пригодою з нічним клубом. Він же про себе мовчав, а вона не допитувалася, відчуваючи, що йому буде незручно. Та він нерідко коментував її історії, й вона відчувала чимраз більшу симпатію до нього.
Тепер же слухала його заспокійливий низький голос, що промовляв із ліванським акцентом:
— І ось вона обережно взяла пасмо його волосся, щоб він часом не прокинувся, й обрізала ножицями, а він знай собі спав. Потому відчикала ще пасмо. Чик, чик, чик — чикали ножиці, а Самсон усе хропів безпробудно.
Подумки вона повернулася в школу, до черниць, де вперше й сама почула біблійні історії про Йону в китовому череві, Давида та Голіафа, Ноїв ковчег. Там вона навчилася читати, писати, множити, ділити й розмовляти французькою. Частину знань перейняла від інших дівчат, котрі більше за неї тямили в житті дорослих, зокрема в сексі. То були щасливі часи. Насправді вона завжди жила щасливо, аж до того триклятого дня, коли додому принесли холодне Салімове тіло. Відтоді Кія не знала нічого, крім горя й розчарувань. Чи скінчиться це колись? Чи повернуться радісні дні? Чи дістанеться вона до Франції?
Раптом автобус пригальмував. Визирнувши наперед, Кія побачила, що з-під капота валує дим.
— Що цього разу? — буркнула.
Абдул вів далі:
— І ось прокинувся він уранці й побачив, що голова його майже голомоза, а чудове довге волосся лишилося на подушці. А що було далі — те ми дізнаємося завтра.
— Ні, зараз! — вигукнув Наджі, але Абдул йому не відповів.
Хакім зупинив автобус і вимкнув двигун.
— Радіатор скипів, — оголосив він.
Кія злякалася. Автобус ламався вже двічі, тож мандрівка розтягнулась на довше, ніж передбачали, проте втретє було не менш страшно. Навколо них — жодної живої душі, телефони не працювали, а інші машини проїздили цим шляхом вряди-годи. Якщо не вдасться полагодити бус, доведеться йти пішки, а там — або шукати оазу, або лягати та вмирати.
Хакім узяв інструменти й вийшов з автобуса. Відкрив капот і глянув на двигун. Більшість пасажирів повиходила й собі розім’яти ноги. Наджі взявся бігати, скидаючи надлишок енергії. Цього він навчився нещодавно і страх як пишався власною швидкістю.
Кія та Абдул, разом з кількома іншими пасажирами, зазирнули через Хакімове плече на задимлений двигун. Ремонт старих автівок і мотоциклів був важливим умінням у бідних районах Чаду й, хоч вважався чоловічою справою, Кія теж трохи розумілася на цьому.
Жодних ознак протікання не було.
Хакім показав схожий на змію шмат гуми, що звисав зі шківа.
— Вентиляторний пас лопнув, — сказав він, обережно сягаючи в гаряче нутро машини й дістаючи порваний шмат.
Той був чорний, з брунатними плямами, потрісканий у кількох місцях. Кія бачила, що замінити його мали б уже давно.
Хакім повернувся в салон і вийняв з-під сидіння велику бляшану коробку, яку діставав і під час інших катавасій у дорозі. Поставив її на пісок, зняв кришку й узявся порпатися в запчастинах: свічках, запобіжниках, ущільнювачах для циліндрів та ізоляційній стрічці. Набурмосившись, перебрав іще раз. Нарешті сказав:
— Запасного паса немає.
Кія тихенько промовила до Абдула:
— Ми в біді.
— Не зовсім, — прошепотів він у відповідь. — Принаймні поки що.
Хакім сказав:
— Доведеться імпровізувати.
Оглянувши пасажирів, зупинив погляд на Абдулові.
— Дай-но сюди свій пасок, — гарикнув він, показуючи на полотняний пояс, яким був підперезаний Абдул.
— Ні, — відповів той.
— Я почеплю його замість паса.
— Не вийде, — сказав Абдул. — Треба те, що прилягатиме щільніше.
— Шків дасть достатньо тиску.
— Матерія однаково зісковзне.
— Це наказ!
Утрутився один з охоронців. Чоловіків звали Хамза і Тарек, і саме другий, вищий, заговорив. Він звернувся до Абдула тоном, яким чітко показав, що суперечок не потерпить:
— Роби, як він каже.
Кія, як і більшість пасажирів, не на жарт перелякалася, однак Абдул пропустив Тарекові слова повз вуха й відповів прямо Хакімові:
— Твій пояс підійде ліпше. — Хакімові джинси були підперезані старим ременем із коричневої шкіри. Абдул додав: — І довжини точно вистачить.
Усі зареготали, бо Хакім був гладкий. Сердитий Тарек підвищив на Абдула голос:
— Роби, як сказано!
Кію неабияк вразило, що Абдул не має ані найменшого страху перед людиною з автоматом на плечі.
— Хакімів пояс підійде краще, — гнув своєї Абдул.
На мить здалося, що Тарек зараз зніме автомата й застрелить Абдула, але він, схоже, передумав. Повернувшись до Хакіма, сказав:
— Чіпляй свій пояс.
Хакім стягнув пасок.
Кія замислилася, чому Абдул так прив’язаний до свого простого полотняного пояса.
Хакім накинув пас на вали, затягнув і застебнув його. Відтак узяв із салону п’ятилітрову баклагу води й полив радіатор, який спершу зашипів, забулькав, але швидко вгамувався. Водій повернувся в автобус, завів двигун і знову вийшов глянути під капот. Кії було видно, що пасок вдало виконував свою роботу, крутячи охолоджувальний механізм.
Хакім різко захряснув капот. Він був не в гуморі.
Притримуючи джинси рукою, повернувся в салон, сів за кермо. Пасажири поквапилися на свої місця. Хакім нетерпляче заревів мотором. Коли Вахед, свекор Есми, завагався перед тим, як ступити всередину, той різко сіпнув машиною та прикрикнув:
— Ну ж бо, скоріше!
Кія вже сиділа на своєму місці біля Абдула, з Наджі на руках.
— Хакім казиться, бо ви наполягли на своєму, — сказала вона.
— Але я нажив собі ворога, — невесело бовкнув Абдул.
— Він однаково свиня.
Автобус рушив далі. Кія почула низьке дзижчання. Зі здивованим виразом обличчя Абдул дістав телефон.
— Є зв’язок! — сказав він. — Мабуть, до Фаї зовсім близько. Не знав, що там ловить сигнал.
Вигляд він мав напрочуд радісний. Телефон був більший, ніж пам’ятала Кія, і це наштовхнуло її на думку, що в нього два апарати.
— Тепер можете дзвонити своїм подружкам, — кинула вона жартівливо.
Зиркнувши на неї серйозно, він відповів:
— У мене немає подружок.
Він поринув у листування, надсилаючи повідомлення, які набрав і зберіг раніше. Після того, повагавшись трошки, вирішив щось і перейшов до фотографій. Кія усвідомила, що він потайки сфотографував Хакіма, Тарека, Гамзу та ще кількох чоловіків, що траплялися їм дорогою. Краєм ока спостерігала, як він хвилину-дві бігав пальцями по екрану, стежачи, щоб ніхто, крім Кії, нічого не помітив. Вона спитала: