— Що ви робите?
Тицьнувши ще раз, він вимкнув телефон і поклав його в кишеню.
— Надсилаю знімки другові з Нджамени — якщо мене вб’ють, він знатиме, хто це скоїв.
Вона прошепотіла:
— Ви не боїтеся, що Хакім та охоронці можуть довідатися?
— Навпаки, це буде їм застереження.
Кія відчула, що він каже правду — тільки не всю. Сьогодні дізналася про нього дещо нове: з усіх пасажирів Абдул єдиний не боявся Гамзи й Тарека. А їх слухався навіть Хакім. У неї не лишилося сумнівів, що в сусіда є таємниці, та які — цього вона навіть уявити не могла.
Незабаром на обрії показалася Фая. Кія спитала в Абдула, скільки там населення — бо той часто знав такі речі — й він, як завжди, дав відповідь:
— Близько дванадцяти тисяч. Це головне місто півночі країни.
Щоправда, воно нагадувало радше селище. Кія побачила багато дерев, зрошені поля. Для утримання такого господарства там, либонь, були великі підземні джерела. Проминули аеродром, одначе літаків чи якогось пожвавлення видно не було.
Абдул сказав:
— За сімнадцять днів ми проїхали близько тисячі кілометрів, тобто по п’ятдесят кілометрів на день. Це навіть повільніше, ніж я очікував.
Автобус зупинився біля великого будинку в центрі міста. Пасажирів провели на просторе подвір’я та сказали, що тут вони повечеряють і заночують. Сонце котилося до заходу, затінку було вдосталь. Вийшло кілька молодих дівчат із холодною водою.
Хакім разом з охоронцями поїхав купити новий пас і ще один про всяк, сподівалася Кія. З попередніх зупинок вона знала, що чоловіки поставлять бус у якомусь безпечному місці й Тарек або Хамза проведуть у ньому всю ніч. «Кому потрібна ця таратайка?» — дивувалася вона, проте вони берегли автобус як велику цінність. Утім, їй було байдуже, головне, щоб машина поверталася зранку й везла її далі.
Абдул теж кудись подався. До бару або кафе, здогадалася Кія, а ще, можливо, простежити за Хакімом та охороною.
У кутку двору стояв душ із ручною помпою, схований за ширмою, де дозволили помитися чоловікам. Підійшовши до однієї зі служниць, Кія запитала, чи можна жінкам і Наджі зробити те саме в домі. Дівчина зайшла в будинок, а тоді виринула на вході, ствердно хитнувши головою. Кія покликала кивком Есму та Бушру, єдиних жінок, що, крім неї, були в автобусі, й вони гуртом пішли всередину.
Підземна вода була страшенно холодна, але Кія почувалася вдячною й за це — як і за мило та рушники від невидимого господаря дому, чи то пак, здогадалася вона, його старшої дружини. Випрала свою білизну й одяг Наджі. Освіжившись, повернулася на подвір’я.
Коли стемніло, запалили смолоскипи, й служниці винесли тушковану баранину з кус-кусом. Найімовірніше, на ранок за все це Хакім візьме додаткову платню, але Кія не дозволила цій думці зіпсувати собі настрій. Дала Наджі кус-кусу в солоному соусі з тушкованими овочами, і він смачно поїв. Вона — теж.
Абдул повернувся, аж коли загасили вогні. Сів, спершись спиною об стіну, за кілька метрів від Кії. Вона лягла з Наджі, й малий миттю заснув. «Ще один день, — подумала, — ще трішки ближче до Франції, й ми всі живі».
Із цією думкою заснула.
Розділ сімнадцятий
Полін спитала:
— Я єдина, кого непокоять події в Чаді? — Авжеж, ніхто не відповів. — Наявні всі ознаки ескалації, — провадила вона. — Судан звернувся до свого союзника, Єгипту, із проханням надати військо для протидії чадській агресії.
Це було офіційне засідання Ради національної безпеки. О сьомій ранку Полін скликала радника з нацбезпеки, державного секретаря, голову президентської адміністрації та інших можновладців, а також їхніх помічників. Зібралися в Кабінеті — довгому приміщенні з високою стелею та чотирма великими заокругленими вікнами, що виходили на Західну колонаду. Посередині, на пурпурному килимі із золотистими зірками стояв овальний конференц-стіл із червоного дерева, оточений шкіряними кріслами. Під довгими стінами — стільці для асистентів. У дальньому кінці кімнати був камін, яким ніколи не користувалися. Відчинили вікно, і Полін почула шум із П’ятнадцятої вулиці: тихенько шурхотіли машини, ніби вітер у далеких деревах.
Честер Джексон, державний секретар, відповів:
— Єгиптяни поки що не дали згоди. Вони злі на суданців, бо ті не допомогли їм із будівництвом греблі.
— Але зрештою погодяться, — мовила Полін. — Суперечка через дамбу — то дрібниці. Судан заявляє про вторгнення на його територію, а свою поразку пояснює тим, що ворог завдав удару зненацька, перетнувши кордон. Це неправда, та байдуже.
Ґас Блейк, радник з національної безпеки, промовив:
— Президентка має рацію, Чессе. Учора в Хартумі істеричні націоналісти провели марш проти Чаду.
— Організував його, найпевніше, уряд.
— Звісно, але навіть так видно, до чого все йде.
— Гаразд, — погодився Чесс. — Ваша правда.
Полін повела далі:
— Чад попросив Францію подвоїти свою військову присутність. І не кажіть, що французи їм не допоможуть. Вони зобов’язалися захищати територіальну цілісність Чаду та інших союзників у Сахелі, а під чадськими пісками лежить мільярд барелів нафти, що належить французькій нафтовій корпорації «Тоталь». Французи не бажають сваритися з Єгиптом і, можливо, вагатимуться, чи варто посилати військо в Чад, але я думаю, зрештою це зроблять.
Чесс мовив:
— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі під ескалацією.
— Не встигнемо спам’ятатися, як французькі та єгипетські армії зійдуться на чадсько-суданському кордоні, кожна провокуючи іншу зробити перший постріл.
— Схоже на те.
— Або трапиться й дещо гірше. Судан та Єгипет можуть попросити підкріплення в Китаю, і цілком імовірно, Пекін погодиться. Китайці мають твердий намір закріпитися в Африці. Після того Франція та Чад звернуться по допомогу до нас. Франція — наш союзник у НАТО, та й американські солдати є в Чаді, тому від бою не відкрутитися.
— Нівроку далекосяжний аналіз, — зауважив Чесс.
— Але хіба я не правду кажу?
— Чисту правду.
— Так виникне загроза війни між наддержавами.
У приміщенні запала тиша.
Нараз Полін накрив спогад про Край Жувачів. Це ніби нічне жахіття, що не вивітрюється навіть після пробудження. Перед очима постали ряди ліжок у сховищі, бак на двадцять тисяч літрів води, ситуаційна кімната з телефонами й екранами. Її лякала думка про те, що колись їй, можливо, доведеться жити в тому підземному укритті й бути єдиною, кому до снаги врятувати людство. А якщо апокаліпсис таки станеться — то лише з її провини. Бо вона — найвпливовіша людина на планеті, й винуватити більше нікого.
Тож необхідно зробити все, щоб Джеймс Мур не став тим, на кого ляже цей страшний обов’язок. Він завжди поводився агресивно, і це подобалося його прихильникам. Він удавав, ніби ніхто не насмілиться виступити проти Америки — забуваючи при цьому про В’єтнам, Кубу та Нікарагуа. І він не втомлювався говорити те, від чого його прихильники розпалювалися ще більше. Проте, як на шкільному подвір’ї, так і в дорослому житті, агресивні балачки нерідко призводять до агресивної відповіді. Зазвичай, дурень — просто дурень, але потрапивши в Білий дім, він стає найнебезпечнішою людиною на Землі.
Вона сказала:
— Подивімося, чи вдасться владнати ситуацію, поки вона не вийшла з-під контролю. — Звернулася до голови адміністрації: — Жаклін, узгодьте дзвінок із президентом Франції, щойно в нього з’явиться час, але в кожному разі — до вечора.
— Так, мем.
— Я також планую поговорити з президентом Єгипту, але для цього спершу потрібно створити передумови. Чессе, зв’яжіться із Саудівським послом — як там його? — принцом Фейсалом.
— Одного з кількох тутешніх саудитів звуть Фейсал, так.
— Попросіть його вмовити єгиптян вислухати мою пропозицію. Саудівська Аравія та Єгипет — союзники, тому його слова матимуть вагу.
— Так, мем.
— Можливо, вдасться зупинити все, поки воно не зайшло надто далеко. — Полін підвелася, й усі присутні теж устали. Сказала Гасові: — Ходімо зі мною в Резиденцію.
Він вийшов за нею.
Прямуючи Західною колонадою, зауважив:
— Ви ж розумієте, що ви єдина усвідомлюєте весь масштаб загрози? Усі решта сприймають це як дрібний місцевий конфлікт.
Полін кивнула. Він казав правду. Саме тому вона й була на чолі держави. Відповіла:
— Дякую вам за звіт з місця події. Читати його було дуже цікаво.
— Я знав, що вам сподобається.
— Я навіть знаю жінку, яка його написала. Це Тамара Левіт із Чикаго. Вона працювала в моєму штабі під час виборів у Конгрес. — Пригадала подробиці: — Така брюнетка, завжди гарно вдягнена й дуже приваблива. Усі хлопці за нею упадали. І дуже тямуща. Ми зробили її організаторкою.
— А зараз вона служить у резидентурі ЦРУ в Нджамені.
— І яка ж хоробра! Наскільки я зрозуміла, вона винесла з поля бою свого непритомного керівника, поки навколо вибухали снаряди.
— Вона могла б згодитися нам в Афганістані.
— Пізніше я їй зателефоную.
Дійшли до Резиденції. Полін покинула Ґаса й збігла сходами в житловий блок. Джеррі сидів у їдальні, їв яєчню й читав «Вашингтон Пост». Полін сіла біля нього, розгорнула серветку й попрохала кухаря приготувати омлет.
Увійшла Піппа. Вона була заспана, але Полін нічого не сказала: нещодавно прочитала десь, що підлітки сплять більше, бо швидко ростуть, а не тому що ледачі. Дівчина вбралася в подерті джинси й фланелеву сорочку оверсайз. У школі Фоґґі-Боттом форми не носили, проте від учнів вимагали приходити в чистому й охайному одязі. Піппин зовнішній вигляд був на межі фолу, але Полін добре пам’ятала, як сама в її віці намагалася виряджатися так, щоб обурювати вчителів, водночас не порушуючи правил.
Піппа насипала собі пластівців і залила молоком. Полін хотіла запропонувати їй додати трішки ягід, тобто вітамінів, але вирішила, що й тут варто змовчати. Хоч раціон доньки не був ідеальним, та імунітет мала сильний. Тож Полін спитала лише:
— Як справи в школі, люба?