Піппа скривилася.
— Не хвилюйся, трави не курю.
— Рада це чути, але я мала на увазі навчання.
— Щодня те саме гівно.
Полін подумала: «Невже я на таке заслужила?» Уголос же промовила:
— Лишилося всього три роки до вступу. Уже думала, де й на кого хочеш навчатися?
— Не знаю, чи потрібен мені коледж. Не бачу сенсу.
Полін обурилася, але швидко опанувала себе.
— Окрім того, що освіта — це завжди корисно, вона дає тобі більше варіантів для кар’єри. Навіть не знаю, де ти можеш працювати у вісімнадцять років із самим лише шкільним атестатом.
— Писатиму поезію. Люблю вірші.
— Поезію можна вивчати в коледжі.
— Ага, тільки, крім неї, там дають ще «загальну освіту», тобто доводиться вчити хімію, географію та іншу дурню.
— А яких поетів ти любиш?
— Сучасних, тих, що експериментують. Рима й розмір мені не цікаві.
Полін подумала: «І чому я не дивуюся?»
Хотілося спитати в доньки, чим зароблятиме на життя вісімнадцятирічна поетка-експериментаторка, але Полін знову стрималася. Це було аж надто очевидне запитання, тож хай Піппа сама дійде потрібного висновку.
Принесли омлет, що дало Полін вагому причину припинити цю розмову, і вона з полегшенням узялася за виделку. Доївши пластівці, Піппа схопила наплічник і, попрощавшись, пішла.
Полін чекала, коли Джеррі якось прокоментує настрій Піппи, але він мовчав, заглиблений у читання новин бізнесу. Раніше вони з Полін поспівчували б одне одному, проте останнім часом це траплялося дедалі рідше.
Колись вони нерідко розмовляли про другу дитину. Джеррі хотів цього, та після народження Піппи ентузіазм згаснув. На той час Полін уже засідала в Конгресі, й Джеррі не надто подобалося ділити обов’язки з догляду за малою. Та попри те, вони спробували, хоч Полін і було майже сорок. Вона завагітніла, але стався викидень, після чого Джеррі не волів ризикувати. Казав, буцімто турбується про здоров’я Полін, одначе їй здавалося, що він насправді просто не хоче більше сваритися через те, чия черга вести дитя до лікаря. Його рішення вона сприйняла болісно, але не стала сперечатися, бо приводити у світ дитину, якої не хоче хтось із батьків — помилка.
Помітивши, що він у шлейках і вихідній сорочці, запитала:
— Маєш якісь плани на сьогодні?
— Засідання ради директорів. Нічого такого. А ти?
— Мушу зробити все, щоб у Північній Африці не спалахнула війна. Нічого такого.
Він засміявся, і на мить вона знову відчула близькість із ним. Поклавши газету, Джеррі підвівся.
— Піду краватку зав’яжу.
— Вдалого засідання.
Він поцілував її в лоба.
— Щасти з Північною Африкою.
Вийшов.
Полін повернулася в Західне крило, але, замість Овального кабінету, попрямувала в пресофіс. Там за комп’ютерами, читаючи й пишучи щось, сиділо з десяток людей — переважно молодь. Телевізори на стінах транслювали випуски новин різних каналів. На столах лежали ранкові газети.
Стіл Сандіпа Чакраборті стояв посередині приміщення, тут він проводив більше часу, ніж у своєму окремому кабінеті, воліючи перебувати в гущавині подій. Побачивши Полін, підвівся. Як завжди, одягнений був у костюм і кросівки.
— Інцидент у Чаді, — звернулася вона до нього. — Його вже згадували в пресі?
— Поки що ні, пані президентко, але кілька хвилин тому Джеймс Мур дав коментар NBC. Каже, не варто відряджати туди американське військо.
— У нас там і без того є контингент — кілька тисяч військових для протидії тероризму.
— Таких подробиць він не знає.
— Як оцінюєте ситуацію за шкалою від одного до десяти?
— Щойно напруга піднялася з одиниці до двійки.
Полін кивнула.
— Будь ласка, поговоріть з Честером Джексоном. Узгодьте коротку заяву, де буде сказано, що наші збройні сили вже давно перебувають у Чаді та інших північноафриканських країнах, де ведуть боротьбу з Ісламською Державою Великої Сахари.
— Може, натякнути на необізнаність Мура? Щось на кшталт: «Містерові Муру невідомі всі подробиці, але...»?
Полін на хвильку замислилася. Такі наскоки в політиці вона не надто схвалювала.
— Ні, не хочу виставляти Чесса чваньком. Краще оберіть тон терплячого пояснення очевидного.
— Ясно.
— Дякую, Сандіпе.
— Дякую вам, пані президентко.
Вона вирушила в Овальний кабінет.
Провела зустріч із міністром фінансів, годину приймала норвезького прем’єра, а тоді розмовляла з делегацією фермерів. Пообідала у своєму Кабінеті холодним вареним лососем із салатом. Тим часом ознайомилася зі звітом про скорочення запасів питної води в Каліфорнії.
Далі за графіком мала телефонну розмову з президентом Франції. В Овальний кабінет до неї прийшов Чесс і сів поруч послухати їх у навушниках. Ґас та кілька інших посадовців під’єдналися віддалено. На кожному кінці дроту були, про всяк випадок, перекладачі, хоча Полін і президент Пельтьє зазвичай давали собі раду без їхньої допомоги.
Жорж Пельтьє був товариським і приязним чоловіком, однак завжди й без найменших сумнівів чинив так, як буде краще для Франції, тому Полін не могла гарантувати, що зможе переконати його. Почала з привітання:
— Bonjour, Monsieur le President. Comment ςα να, mon am?[9]
Той відповів бездоганною розмовною англійською:
— Пані президентко, дуже люб’язно з вашого боку почати розмову французькою. Самі знаєте, ми високо цінуємо це, але, гадаю, буде простіше, якщо ми обоє говоритимемо англійською.
Полін засміялася. Пельтьє умів наполягти, не втрачаючи шарму. Вона сказала:
— З вами приємно поговорити будь-якою мовою.
— Мені теж.
Вона уявила його собі в Єлисейському палаці: в елегантному кашеміровому костюмі за широким столом у Золотій кімнаті, у якій він наче народився. Повела далі:
— У Вашингтоні зараз перша пополудні, тож у Парижі має бути сьома вечора. Напевно, ви вже п’єте шампанське.
— Перший келих за день.
— У такому разі, за здоров’я!
— За здоров’я!
— Я телефоную з приводу Чаду.
— Я здогадався.
Полін не мала переповідати, що трапилося: Жорж завжди був добре поінформований про всі події. Натомість сказала:
— Наші армії в Чаді пліч-о-пліч борються з ІДВС, та не думаю, що нам обом хотілося б вступати в конфлікт із Суданом.
— Так і є.
— Але небезпека полягає в тому, що коли по обидва боки кордону вишикуються армії, рано чи пізно якийсь бовдур зробить перший постріл, і ми зав’язнемо в конфлікті, якого не хотіли.
— Це правда.
— Пропоную запровадити двадцятикілометрову демілітаризовану зону вздовж кордону.
— Блискуча ідея.
— Гадаю, єгиптяни та суданці згодяться тримати свої війська за десять кілометрів від межі, якщо ми з вами зробимо те саме.
Запала мовчанка. Жорж був не з тих, ким можна легко керувати, і вона знала, що він проводить холодний розрахунок.
— На перший погляд, ідея непогана, — промовив урешті.
Полін чекала, коли він скаже «але».
Та цього не сталося. Натомість вона почула:
— Дозвольте обговорити це з військовими.
— Переконана, вони схвалять, — сказала Полін. — Необов’язкова війна їм ні до чого.
— Напевно, що так.
— І ще одне, — додала Полін.
— Так?
— Перший крок має бути за нами.
— Тобто ми запровадимо обмеження до того, як єгиптяни погодяться на те саме?
— Як на мене, вони, найімовірніше, погодяться, але не братимуть на себе зобов’язань, доки не побачать відповідних дій з нашого боку.
— Це проблема.
— Але ж ваші сили далеко від кордону, тому вам лишається тільки заявити, що ви маєте намір дотримуватися обмежень демілітаризованої зони та сподіваєтеся, що інша сторона поведеться так само. Це покаже вас мудрим миротворцем, ким ви, власне, і є. А далі буде видно. Якщо з того боку не почують, зможете в будь-який час підвести військо.
— Люба Полін, ви вмієте переконати.
— Не хочу вас квапити, Жорже, та чи не могли б ви негайно поговорити з військовими? Можливо, навіть до вечері?
Це було занадто сміливе прохання, але відкладати не випадало, бо година швидко розтягнеться на день або й на тиждень, і блискуча ідея задихнеться від нестачі кисню.
— Якби ви дали мені підтвердження до того, як підете спати, я б змогла продовжити перемови з єгиптянами, і на ранок ви прокинетеся в безпечнішому світі.
Він засміявся.
— Полін, я вас обожнюю. У вас є те, що євреї називають «хуцпа» — неперевершене поєднання спритності й зухвалості.
— Сприйму це за комплімент.
— Це ж він і є. Наберу вас пізніше.
— Дуже вдячна, Жорже.
— Прошу.
Обоє поклали слухавки.
Чесс промовив:
— Пані президентко, дозвольте сказати, що ви добре впоралися. Напрочуд добре.
— Подивимося, що з того вийде.
* * *
Подібну розмову вона провела і з президентом Єгипту. Поспілкувалися хоч і не так приязно, але результат був той самий: ствердна відповідь без чіткої згоди.
Увечері Полін мала виступити з промовою на щорічному балі для дипломатів: його організовував комітет послів, щоб зібрати кошти на боротьбу з неписьменністю. Бажаючи отримати доступ до високо-посадових дипломатів, місця за столиками купували великі міжнародні компанії.
Дрескод на вечір був не надто суворий — black tie. Працівники Резиденції підготували для Полін вбрання, яке вона схвалила заздалегідь: салатову сукню з темно-зеленою шаллю.
Поки Джеррі чіпляв шпоньки, додала смарагдовий кулон і сережки до нього.
Переважно розмови мали бути неформальними, однак серед гостей очікували кількох впливових людей, і Полін збиралася поділитися з ними своїми планами щодо Чаду й Судану. З досвіду знала, що реальні рішення на таких вечорах ухвалюють так само часто, як і під час офіційних засідань за довгим столом. Невимушена атмосфера, алкоголь, сексуальне вбрання й смачне частування розслабляють людей, налаштовуючи на зговірливість.
Перед вечерею Полін обійде залу, де гості пригощатимуться коктейлями, і перекинеться слівцем з якомога більшою кількістю людей; тоді виступить із промовою та піде, вірна своєму принципу: не гаяти часу на трапезу з незнайомцями.