Висловившись про боротьбу з неписьменністю, вона перейшла до дипломатів. На цьому демонстративно згорнула аркуш і відклала вбік, аби показати публіці, що відходить від сценарію. Спершись руками на кафедру, подалася вперед і заговорила змовницьким тоном, від чого в залі запала цілковита тиша.
— Хочу поділитися з вами дуже важливою новиною про угоду, яка врятує безліч життів. Сьогодні нам вдалося укласти її зусиллями вашингтонського дипломатичного корпусу, деякі представники якого перебувають у цій залі. Ви, безперечно, чули про напругу на чадсько-суданському кордоні, знаєте про перші жертви та розумієте, що в разі загострення у конфлікт буде втягнуто армії інших держав. Проте сьогодні наші французькі та єгипетські друзі, не без допомоги й стимулу Саудівської Аравії та Білого дому, узгодили створення двадцятикілометрової демілітаризованої зони вздовж усього державного кордону. Це стане першим кроком до послаблення напруги й зменшення ризику подальших загострень. — Витримавши паузу, щоб слухачі осягнули почуте, вона повела далі: — Ось як ми працюємо заради миру в усьому світі. — Спробувала пожартувати: —Дипломати займаються цим тихо. — Залою прокотився легенький смішок. — Наша зброя — ретельний прорахунок і чесність. А наостанок, окрім висловити пошанування нашим доброчинним фондам, хочу попросити вас подякувати вашингтонським дипломатам. Їхня праця непомітна, але рятує життя. Будь ласка, ваші оплески!
Зала радісно загула.
Полін заплескала в долоні, й присутні її підтримали. Вона обвела усіх поглядом, вишукуючи серед публіки послів.
Схвально кивнула Латіфу, Жізель та Фейсалові. Відтак під звуки оплесків зійшла зі сцени й, проштовхуючись крізь юрбу в супроводі охорони, покинула залу.
Ґас вийшов одразу за нею.
— Це було неперевершено, — радісно сказав він. — Якщо ви не проти, я зателефоную Сандіпові й перекажу основні моменти, щоб він негайно випустив пресреліз.
— Чудово. Буду вдячна.
— Мені час повертатися, — скрушно промовив він. — Не скуштувати лосося в чилі — це привілей для обраних. Але пізніше заскочу в Овальний кабінет, згода?
— Звичайно.
Полін сіла в машину, де на неї вже чекав Джеррі.
— Молодець, — похвалив він. — Блискуча промова.
— Новина про демілітаризовану зону завтра буде на перших шпальтах.
— Щоб усі бачили: поки Мур патякає, ти розв’язуєш проблеми.
Вона стомлено усміхнулася.
— Тільки б не марно все це.
Повернувшись у Білий дім, вони попрямували одразу в Резиденцію, де за столом уже сиділа Піппа. Глянувши на їхнє вбрання, сказала:
— Не варто було вдягатися аж так офіційно заради мене однієї, але я вдячна за цей широкий жест.
Полін радісно засміялася. Це була її улюблена Піппа: дотепна й швидка на язик, а не похмура розумниця. За веселою розмовою повечеряли стейком із руколою. Потому Піппа пішла робити домашнє завдання, Джеррі — дивитися гольф по телевізору, а Полін попросила принести їй каву в улюблений закапелок біля Овального кабінету.
Там вона мала більше приватності, бо ніхто не міг зайти в кімнату без дозволу. Наступні дві години її ніхто не турбував, і Полін спокійно розібрала пачку звітів та меморандумів. О пів на одинадцяту, нарешті вшившись із балу, прийшов Ґас. Він устиг перевдягнутися і в темно-синьому кашеміровому светрі й джинсах мав невимушений, ба навіть привабливий вигляд. Зрадівши, що нарешті має з ким обговорити події дня, Полін полегшено відклала папери.
— Як бал?
— Аукціон провели на славу, — відповів Ґас. — Якась щедра душа виклала двадцять п’ять тисяч за пляшку вина.
Вона усміхнулася:
— Хто ж тепер його питиме?
— Ваша промова всім дуже сподобалася. Її обговорювали цілий вечір.
— Це добре.
Полін раділа, проте й виступала вона перед однодумцями. Мало хто з присутніх на балі дипломатів голосуватиме за Джеймса Мура. Його прихильники належали до іншої верстви американського суспільства.
— Подивімося, як на це відреагували таблоїди, — сказала вона, вмикаючи телевізор. — Скоро на новинних каналах буде огляд ранкової преси.
Поки йшли спортивні новини, вимкнула звук. Ґас запитав:
— А як ваш вечір?
— Непогано. Піппа була в доброму гуморі, а після вечері вдалося трохи почитати. Стільки інформації потрібно запхати в голову — хотіла б я мати більший мозок.
Ґас засміявся.
— Знайоме відчуття. Мені взагалі, як комп’ютеру, треба оперативки додати.
Почався огляд преси, і Полін увімкнула звук.
Її серце завмерло, коли на екрані з’явилася передовиця «Нью-Йорк Мейл» із заголовком:
ПРЕЗИДЕНТСЬКА ДОНЬКА ПІД КАЙФОМ
Полін прохопилася:
— О ні! Тільки не це!
Ведучий повів:
— Чотирнадцятирічна донька президентки опинилася в центрі скандалу: Піппа Ґрін курила марихуану на святкуванні дня народження однокласниці, з якою навчається в елітній приватній школі.
Полін як заціпило. Вона дивилася, вражено роззявивши рота й притуливши руки до щік, неспроможна повірити, що все це відбувається насправді.
На екрані зринула перша сторінка газети зі знімком її та Піппи: сердита Полін і Піппа в старій сорочці та з брудним волоссям. Два різні знімки змонтували в один, щоб здавалося, ніби Полін сварить доньку-наркоманку. Однак такої сцени ніколи не було насправді.
Перший шок минув, поступившись місцем люті. Полін зірвалася на ноги й закричала в екран:
— Виродки! Вона ж іще дитина!
Відчинилися двері, й усередину зазирнув стурбований агент Секретної служби. Ґас жестом наказав йому вийти.
Тим часом ведучий перейшов до огляду інших газет, утім передовиця чи не кожної була присвячена Піппі.
Полін була здатна пережити будь-який випад у свій бік і посміятися з нього, але приниження Піппи витримати не могла. Це так її розгнівало, що хотілося всіх повбивати: журналіста, редактора, власника газети й тих безмозких ідіотів, що читають цей непотріб. Їй на очі навернулися сльози безсилої люті. Полін охопив первісний інстинкт захистити свою дитину, але вдіяти вона нічого не могла, і від цього хотілося дерти на собі волосся.
— Це несправедливо! — закричала вона. — Ми приховуємо особистості дітей, що коять убивства, але мою доньку розпинають за один, бляха, косяк!
Серйозніша преса зазвичай мала дещо інші пріоритети, проте Піппа однаково була на кожній передовиці. Ведучий і словом не згадав про конфлікт у Чаді й заслугу президентки у впровадженні демілітаризованої зони. Полін сказала:
— Аж не віриться.
Скінчивши з оглядом преси, ведучий перейшов до кінорубрики. Полін вимкнула телевізор і повернулася до Ґаса.
— Що тепер робити? — спитала.
Ґас тихо відповів:
— Гадаю, за цим стоїть Джеймс Мур. Він зробив це навмисне, щоби прибрати з перших шпальт новину про демілітаризовану зону.
— Мені байдуже, хто злив інформацію, — промовила Полін, відчуваючи, як голос її надломлюється. — Найголовніше зараз — як бути з Піппою. Таке може підштовхнути підлітку до самогубства.
Знову потекли сльози, цього разу — гіркі.
— Знаю, — мовив Ґас. — Ще якихось десять років тому мої доньки були цього віку й могли тиждень депресувати, якщо комусь не сподобався їхній лак для нігтів. Але ви здатні допомогти їй впоратися з ударом.
Полін глянула на годинник.
— Уже майже північ, вона спить і новин поки що не бачила. Побалакаю з нею рано-вранці. Ось тільки що сказати?
— Скажіть, що це, на жаль, сталося, але ви її любите і разом усе подолаєте. Справа неприємна, але, з іншого боку, ніхто не загинув, не підчепив смертельного вірусу і не сів у в’язницю. Та найголовніше — скажіть їй, що це не її провина.
Полін задивилася на нього. Трішки заспокоївшись, уже звичайним тоном запитала:
— Ґасе, звідки у вас стільки мудрості?
Він затнувся, а тоді промовив тихо:
— Здебільшого від вас. Мудрішої людини я ще не зустрічав.
Від несподіваної сили, з якою він промовив ці слова, їй зробилося аж лячно. Розрядити атмосферу вирішила дотепом:
— Коли ми з вами настільки мудрі, як сталося, що вскочили в таку халепу?
Він сприйняв запитання серйозно.
— Усі, хто роблять добро, наживають собі ворогів. Пригадайте, як ненавиділи Мартіна Лютера Кінґа. Але в мене інше запитання, хоча, підозрюю, відповідь на нього відома й так. Хто розповів Джеймсові Муру про те, що Піппа курила марихуану?
— Ви підозрюєте Мілта.
— Він дихає на вас вогнем, що й продемонстрував сьогодні ввечері. Не знаю, звідки він почув про той випадок, але це було неважко: весь час тут крутився.
Полін замислилася.
— Здається, я знаю, коли і як він довідався. — Пригадала момент: — Це було десь із три тижні тому. Ми з ним і Чессом обговорювали Північну Корею. Коли зайшов Джеррі, Мілт та Чесс пішли, і Джеррі розповів мені про марихуану. Поки ми розмовляли, Мілт повернувся забрати якусь річ, яку забув у кабінеті.
Згадала, як, налякавшись, що з ними хтось є, вона підвела голову й побачила Мілта, а той саме забирав шалика.
— Тоді я ще замислилася, скільки він міг почути. Тепер знаю. Хай там як, Мілт зібрав достатньо інформації, щоб у «Мейл» вийшла ціла стаття.
— Переконаний, ви цього не зробите, але мушу сказати: якщо вирішите покарати Мілта, маєте всі засоби.
— Ви про таємний роман? Ваша правда: я цього не робитиму.
— Я й не сумнівався. Це не у вашому стилі.
— Крім того, не забуваймо, що в усе це вплутана ще одна бідна дитина: Ріта Кросс.
— Ваша правда.
Задзвонив її телефон. Це був Сандіп. Без усякого вступу перейшов одразу до справи:
— Пані президентко, можна запропонувати вам план відповіді на статтю в завтрашньому номері «Нью-Йорк Мейл»?
— Але мусимо бути лаконічними. Я не хочу обговорювати свою доньку з тими шакалами.
— Звісно. Тому пропоную таке: «Це приватна справа, якої Білий дім не коментуватиме». Що скажете?
— Ідеально, — відповіла вона. — Дякую, Сандіпе.
Вона бачила, що Ґас закипає. На відміну від неї, він не вибухнув гнівом, а стримував його всередині. Тепер же було помітно, що полум’я ось-ось спалахне.