ення нелегальних мігрантів та наркотиків — легша й вигідніша справа, ніж скотарство. Влада була не здатна контролювати кочовий народ, тим паче той жив у пустелі за сотні кілометрів від найближчої адміністративної будівлі.
Утім, провідника ніде не було.
— Він скоро прийде, — сказав Хакім.
Посеред села стояла криниця із чистою холодною водою, і всі пішли напитися.
Тим часом Хакім завів розмову з місцевим літнім чоловіком, на вигляд вельми кмітливим — либонь, сільським старостою. Абдул не чув, що вони обговорювали.
Мандрівників провели на подвір’я з дерев’яними халупами по периметру. Дух стояв такий, що Абдул здогадався — це кошара, у якій овець ховали від полуденного сонця. Настав вечір, і стало зрозуміло, що ночуватимуть тут.
Хакім попросив усіх вислухати його.
— Фуад повідомив мені важливу новину, — сказав він, і Абдул зметикував, що Фуад — це староста села. — Наш провідник подвоїв ціну й не прийде, поки не заплатимо решти. Це коштуватиме двадцять доларів з людини.
Почулися обурені заперечення. Пасажири скаржилися, що не можуть собі цього дозволити, а Хакім заявив, що за них не платитиме. Далі повторилася одна із запеклих сварок, що кілька разів ставалися дорогою, коли Хакім намагався стягнути додаткову платню. Проте зрештою потрусити капшуком довелося всім.
Абдул підвівся й вирушив у село.
Роззираючись довкола, він виснував, що ніхто з тутешніх не причетний до контрабанди наркотиків та мігрантів: занадто бідні. Під час попередніх зупинок йому вдавалося визначати місцевих бандитів, котрі мали гроші й зброю і справляли враження людей, що жили на межі й були готові щомиті втекти. Ретельно занотувавши всі імена, додавши описи та взаємозв’язки з іншими, Абдул надіслав Тамарі довгий звіт із Фаї. Однак у цьому вбогому селищі нікого такого не знайшов. А ось згадка про тубу пояснила йому все: в цьому регіоні контрабанда — їхнє ремесло.
Він сів на землю біля криниці, спершись спиною на акацію, що давала затінок. Звідтіля бачив майже все село, водночас залишаючись непомітним за густим кущем тамариску для тих, хто підходив набрати води. Йому хотілося спостерігати, а не спілкуватися. Абдул замислився, де може бути провідник, якщо він не в селі. На багато кілометрів навкруги жодного поселення. Невже таємниче плем’я тубу ховається в наметі за горою, чекаючи звістки, що мігранти знайшли додаткові гроші? А може, провідник і не просив ніякої доплати. Тоді це чергова хитрість Хакіма, а той тубу сидить собі зараз в одній із хат, вечеряє козлятиною з кус-кусом і відпочиває перед завтрашньою дорогою.
Абдул побачив Хакіма, який сердито виступив із кошари. Слідом за ним ішов Вахед, свекор Есми. Хакім різко спинився, і чоловіки засперечалися. Вахед про щось просив, контрабандист відмовлявся. Хоч і не чув слів, Абдул здогадався, що мова про доплату провідникові. Відмахнувшись од старого, Хакім пішов геть, але Вахед не відставав од нього, благально простягаючи руки. Хакім знову зупинився, крутнувся, злісно кинув кілька слів і посунув далі. Абдул невдоволено насупився: один поводився по-хамськи, другий принижувався, через що було ніяково спостерігати цю сцену.
Хакім вийшов на курну стежку до криниці, з кошари вибігла Есма й швидкими кроками наздогнала його.
Вони стали поговорити, як робили вже тисячі років. Абдулу їх не було видно, зате він чітко чув слова — вловлював швидку бесіду розмовною арабською.
Есма сказала:
— Батько дуже засмутився.
Хакім відповів:
— А мені яке діло?
— Ми не можемо заплатити більше. У нас є сума, яку ми віддамо вам у Лівії, але це все.
Удаючи байдужість, Хакім гаркнув:
— Ну то лишайтеся тут!
— Але це безглуздо, — відповіла вона.
«Авжеж, безглуздо, — подумав Абдул. — Цікаво, що замислив бандит?»
Есма вела далі:
— За декілька днів ми заплатимо вам дві з половиною тисячі доларів. Невже ви відмовитеся від них заради зайвих двадцяти?
— Не двадцяти, а шістдесяти, — виправив Хакім. — По двадцять за тебе, свекруху й старого.
«Он як крутить», — зауважив Абдул.
Есма промовила:
— У нас немає цих грошей, але ми зможемо дістати їх у Триполі. Попрошу чоловіка надіслати переказ із Ніцци, обіцяю.
— Не треба мені твоїх обіцянок. Тубу їх не приймають.
— Тоді вибору нема, — роздратовано сказала вона. — Ми залишимося тут і дочекаємося когось, хто відвезе нас назад до озера. Хай навіть змарнуємо гроші, які мій чоловік заробив, муруючи паркани французьким багатіям.
У її голосі бриніла непідробна гіркота. Хакім мовив:
— То, може, розплатишся якось інакше, красунечко?
— Що ви робите? Не чіпайте мене!
Абдул напружився. Інстинкт наказував утрутитися, та він потаму-вав його. Хакім сказав:
— Як собі знаєш. Я ж хочу допомогти, тож поводься чемненько.
«Увесь час він натякав на це, — здогадався Абдул. — І чому я не здивований?»
Есма запитала:
— Тобто замість грошей ви приймете секс?
— Не треба так грубо.
«Напускна сором’язливість ґвалтівника, що не хоче чути, як називається те, до чого він змушує жертву», — подумав Абдул. Сумна іронія.
Хакім спитав:
— То як?
Мовчанка тривала довго.
Від самого початку Хакім хотів тільки одного, зрозумів Абдул. Ті шістдесят доларів йому ні до чого, він вимагає їх лише, щоб отримати від Есми альтернативну оплату. Замислився, скільки інших жінок уже поставало перед цим вибором.
Есма сказала:
— Чоловік вас уб’є.
Хакім розсміявся:
— Е ні, вб’є він хіба що тебе.
Урешті Есма промовила:
— Добре. Але тільки рукою.
— Це ми ще побачимо.
— Ні! — наполягла вона. — Більше нічого.
— Згода.
— І не зараз. Хай стемніє.
— Приходь до мене, коли я вийду після вечері.
З ноткою відчаю в голосі Есма сказала:
— Коли будемо в Триполі, я заплачу вдвічі більше.
— Обіцянки-цяцянки.
Абдул почув кроки Есми, що попрямувала назад. Сам сидів тихо. Перегодом забрався й Хакім.
Ще кілька годин Абдул спостерігав за селом, але нічого не відбувалося, хіба що люди зрідка підходили до криниці, а тоді йшли геть.
Коли споночіло, він повернувся в селище. Селяни готували вечерю під наглядом Фуада, і в повітрі витали приємні пахощі кмину. Сів на землю неподалік од Кії, що бавила Наджі. Як завжди уважна до дрібниць, вона сказала:
— Бачила, Есма розмовляла з Хакімом.
Абдул відповів:
— Так.
— Ви їх чули?
— Так.
— Про що вони говорили?
— Він казав, що як у неї нема грошей, можна розплатитись інакше. — Я так і знала. Свиня.
Абдул непомітно сягнув за пазуху й розв’язав сховок у поясі. Готівку мав різними валютами, які тримав кожну окремо, щоб діставати непомітно. Точнісінько як і в Америці, в Африці грішми краще не світити.
Обережно вийняв три двадцятидоларові купюри. Ховаючи їх у руці, перевірив номінали та, згорнувши, передав Кії. Сказав:
— Це Есмі.
Кія сховала гроші в халаті.
— Благослови вас Господь, — прошепотіла вона.
Трохи пізніше, у черзі по вечерю, Абдул помітив, як Кія нишком тицьнула згорток Есмі в руку. Наступної миті та обійняла і вдячно розцілувала подругу.
Давали коржик і овочевий суп, загущений пшоняним борошном. Якщо в ньому й було м’ясо, Абдулові воно не дісталося.
Перед сном він вийшов за село вмитися з криниці. Дорогою назад проходив повз автобус, де стояли Хакім з Тареком і Гамзою.
— Ти ж не тут народився?! — гукнув Хакім викличним тоном.
Він очікував, що Есма йому помастурбує, та був змушений вдовольнитися шістдесятьма баксами, зважив Абдул. Мабуть, побачив, як вона обіймала й цілувала Кію, що дала їй гроші. Звісно, в Кії міг бути й власний сховок, але якщо гроші в неї від когось іншого, Хакім подумав на Абдула як найімовірніше джерело. Шахраї нерідко бувають досить кмітливі.
Абдул відповів:
— Чи не байдуже, звідки я?
— Нігерія? — припустив Хакім. — Ні, говориш ти не як нігерієць. Звідки цей акцент?
— Я не з Нігерії.
Гамза вийняв пачку сигарет і вставив одну до рота. Нервує, подумав Абдул, інстинктивно дістав червону запальничку, якою прикурював покупцям, і запалив сигарету Гамзі. Запальничка була йому більше не потрібна, та він однаково носив її із собою, відчуваючи, що може придатися. У відповідь Гамза запропонував сигарету. Абдул відмовився.
Хакім знову напосівся:
— Звідки твій батько?
Це випробування на витримку. Хакім наїжджав на Абдула перед Гам-зою і Тареком.
— Бейрут, — мовив Абдул. — Мій батько був ліванцем, пекарем. Готував чудові булочки із сиром. — На Хакімовому лиці відбилася зневага. Абдул продовжив: — Він загинув. Богу належимо, до нього й вернемося.
Це був мусульманський аналог вислову спочивай з миром. Абдул помітив, як Гамза й Тарек згідно закивали. Повагом повів далі:
— І пильнуй, що кажеш про чужого батька, Хакіме.
Гамза випустив дим, схвально кивнув головою.
— Казатиму, що схочу! — гарикнув Хакім, глянувши на охоронців.
Хакім покладався на їхній захист, але бачив, що Абдул навертає обох на свій бік, розмовляючи насправді з ними й ігноруючи його.
— В армії я був шофером, — провадив собі Абдул.
Хакім спитав:
— То й що?
Абдул демонстративно не звертав на нього уваги:
— Спершу водив броньовики, потім танковози. Пустельними дорогами їздити тяжко.
Усе це були вигадки. Він ніколи не сідав за кермо танковоза і не служив ані в чадській, ані в будь-якій іншій армії.
— Базувалися ми на сході, біля суданського кордону.
Хакім нічого не розумів.
— Навіщо ти це розповідаєш? — сторожко запитав він. — До чого воно тут?
Абдул грубо показав великим пальцем на Хакіма, звертаючись до охоронців:
— Якщо з ним щось станеться, я зможу кермувати автобусом.
Це була майже відкрита погроза Хакімові. Чи зреагують якось Гамза й Тарек?
Обидва охоронці промовчали.
Пригадавши, схоже, що робота охоронців — берегти кокаїн, а не його, Хакім зрозумів, що втратив обличчя.