— Іди з моїх очей, Абдуле, — вичавив він із себе й відвернувся.
Абдул відчув, що схилив охоронців на свій бік. Такі люди, як Гамза й Тарек, поважають силу. Їхня вірність Хакімові похитнулася після його провалу. Саме час повторити:
— Богу належимо, до нього й вернемося.
Гамза й Тарек, бійці-джихадисти з Ісламської держави Великої Сахари, либонь, не раз повторювали ці слова над тілами полеглих товаришів.
Можливо, навіть почали вважати Абдула одним зі своїх. Принаймні, якщо доведеться обирати між ним і Хакімом, хоча б подумають двічі.
Більше нічого не кажучи, Абдул повернувся в селище й ліг на землю. Перед сном пригадав події дня. Він досі живий, збирає безцінні розвіддані для боротьби з ІДВС і не дав Хакімові доймати себе розпитуваннями. Водночас його позиції слабшали. Мандрівку він починав незнайомцем, про якого нічого не знали та яким не переймалися надто. Одначе не втримався в ролі — та й розумів, що це неможливо, коли стільки часу проводити поруч з людьми. Тепер інші пасажири бачили в ньому особистість — так, чужоземця й самітника, але водночас — захисника слабких жінок, який не боявся нікого.
Він зробив другом Кію та ворогом — Хакіма. Як для агента під прикриттям — це аж дві помилки.
* * *
Провідник-тубу прибув зранку. Зайшов у село до спеки, поки пасажири снідали хлібом і слабеньким чаєм. Це був високий темношкірий чоловік у білому халаті й головному уборі. Через відсторонений погляд він нагадав Абдулові гордого американського індіанця. На боку з-під його одягу щось випиналося, імовірно, револьвер із довгою цівкою — напевно, «Маґнум» у саморобній кобурі.
Хакім вийшов до нього на середину обійстя й оголосив:
— Слухайте уважно! Це Ісса, наш провідник. Робити треба так, як скаже він.
Говорив Ісса недовго. Арабська була вочевидь не його рідною мовою, й Абдул пригадав, що тубу мають власну — теда.
— Робити нічого не треба, — промовив Ісса, ретельно добираючи слова. — Я про все подбаю. — У його голосі не було ані краплі тепла: він лише холодно проводив інструктаж. — Якщо питатимуть, кажіть, що прямуєте на золоті копальні на заході Лівії. Але я не думаю, що це знадобиться.
Хакім сказав:
— Так, вам усе пояснили, а тепер швидко вантажтеся в автобус.
Кія тихенько мовила до Абдула:
— Ісса хоча б на вигляд надійний. Хай там як, йому я довіряю більше, ніж Хакімові.
Абдул же був не такий упевнений.
— Він справляє враження тямущого, але хтозна, що в нього на думці, — сказав він.
Кія замислилася.
Ісса зайшов в автобус останнім, і Абдул із цікавістю дивився, як він оглянув салон і виявив, що вільних сидінь не залишилося. Тарек і Гамза обидва займали по два місця. Неначе вирішивши щось, провідник підійшов до Тарека. Стояв мовчки, з байдужим виразом обличчя, одначе дивився на чоловіка не кліпаючи.
Тарек у відповідь глянув так, ніби очікував, що той щось скаже.
Хакім завів двигун.
Не обертаючись, Ісса спокійно промовив:
— Глуши мотор.
Хакім вирячився на нього.
Не відриваючи погляду від Тарека, Ісса повторив:
— Глуши.
Хакім повернув ключ, і двигун замовк.
Тарек сів рівніше, забрав із другого крісла наплічник і посунувся сам, звільняючи місце.
Ісса мовчки показав на інші два сидіння, які займав Гамза.
Тарек устав, з автоматом і наплічником у руках перейшов на інший бік і сів біля Гамзи. Обидва охоронці поставили рюкзаки собі на коліна.
Ісса глянув на Хакіма й сказав:
— Поїхали.
Хакім знову завів машину.
Незабаром Абдулові стало ясно, що це змагання характерів Ісса влаштував не для того, щоб показати, хто тут альфа-самець. Йому справді були потрібні обидва передні крісла. Він зосереджено стежив за дорогою, часто підсуваючись до вікна, щоб глянути вбік, а тоді повертався на крісло біля проходу та вдивлявся вперед крізь переднє скло. Що кілька хвилин, переважно жестами, Ісса підказував Хакімові, куди їхати далі й де шукати шлях, коли його ставало зовсім не видно; де краще зманеврувати або пригальмувати, коли під піском ховалися камінці; і чи можна розігнатися, коли було вільно.
Якось навіть скерував його геть із дороги, щоб об’їхати джип «Тойота», який, підірваний, сторчма лежав на узбіччі. Лівійсько-чадська війна давно минула, однак міни досі лишалися в землі, й там, де причаїлася одна, могли виявитися й інші.
Кожні дві-три години робили зупинку. Пасажири виходили до вітру, а коли поверталися — Хакім роздавав усім сухарі й воду в пляшках, їхали в денну спеку, сховатися було ніде, а якщо рухатися, ставало не так важко.
З наближенням вечора та лівійського кордону, Абдул дедалі більше думав про те, що вперше збирається вчинити правопорушення. Досі нічого з того, що він робив для ЦРУ та й взагалі у житті, не було протизаконним. Навіть коли видавав себе за торгівця контрабандними сигаретами, весь його товар насправді був придбаний за повну ціну. Одначе зараз він збирався потрапити в країну як нелегальний мігрант, у супроводі охорони з контрабандною зброєю, в автобусі, що перевозив кокаїну на кілька мільйонів доларів. Як щось піде не так, опиниться в лівійській в’язниці.
Подумав, скільки часу знадобиться ЦРУ, щоб витягнути його.
Коли сонце скотилося до обрію, Абдул визирнув наперед і побачив саморобне накриття, як у попередньому селищі: стіни з палиць і старий килим замість даху. Поблизу стояла невелика вантажівка із цистерною, в якій, найімовірніше, була вода. При дорозі помітив кількадесят цистерн для пального. Напевно, стихійна заправка.
Хакім пригальмував.
На дорогу вийшло троє озброєних автоматами молодиків у білих та жовтих халатах і, вишикувавшись, перекрили шлях. Стояли з кам’яними загрозливими обличчями. Ісса вийшов з автобуса, і атмосфера нараз змінилася. Чоловіки привітали його як свого, обіймаючи, розціловуючи в обидві щоки, енергійно тиснучи йому руку і не припиняючи говорити щось незнайомою мовою, найпевніше, теда.
Хакім теж вийшов. Після пояснення Ісси його теж привітали, хоч і не так палко, оскільки він був лише діловим партнером, а не членом племені.
За ним із салону виступили Тарек і Гамза.
Цистерна з водою означала, що оази тут немає. Навіщо тоді влаштовувати заправку — та й узагалі розгортати будь-яку діяльність — тут, посеред пустелі?
Абдул шепнув Кії:
— Думаю, ми вже на кордоні.
Повиходили пасажири. Настав вечір, і всі зрозуміли, що ніч проведуть тут. На стоянці була тільки одна будівля — якщо ту халабуду можна так назвати.
Котрийсь тубу почав заправляти автобус із бочки.
Пасажири увійшли під накриття і влаштувалися хто де. Абдул не міг розслабитися. Його оточували озброєні злочинці. Статися могло що завгодно: викрадення, зґвалтування, вбивство. Закони тут не діяли. Ніхто не був у безпеці. Та й чи обходитиме когось, якщо пасажирів уб’ють? Мігранти ж теж порушники, мовляв, так їм і треба.
Незабаром двоє підлітків принесли печеню з хлібом, і Абдул подумав, що вони її, либонь, і приготували. Здогадався, що жорстке м’ясо — верблюже, хоча питати й не став. Після вечері хлопці сяк-так поприбирали, залишивши недоїдки на землі. Без жінки чоловік ніколи не житиме в чистоті, подумав Абдул.
Коли споночіло, перевірив пристрій для відстеження, захований у підошві черевика. Робив це принаймні раз на добу: мав переконатися, що кокаїн не вивантажили з автобуса й не переховали. Як і завжди, цього вечора прилад показав, що все на місці.
Коли мігранти повкладалися спати, загорнувшись у ковдри, Абдул сів. Із широко розплющеними очима дивився перед собою. На кілька годин поринув у спогади: згадував своє дитинство в Бейруті, школу в Нью-Джерсі, професійну кар’єру в змішаних єдиноборствах, якими захоплювався в студентські роки, і нещасливий роман з Аннабелль. Та найбільше думав про смерть Нури, молодшої сестри. Зрештою вирішив, що вона — головна причина, чому він зараз тут, у Сахарі, не спить цілу ніч, пильнуючи, щоб його не вбили.
Такі люди, як ці, що його зараз оточують, забрали життя Нури. Армії цивілізованого світу намагалися знищити злочинців, і він був рушійною силою цієї боротьби. Якщо виживе, допоможе війську США та союзників завдати нищівного удару по силах зла.
Перед досвітком помітив, що один із тубу вийшов до вітру. Повернувшись, зупинився й кинув задумливий погляд на сплячу Кію. Абдул не зводив з нього очей, аж поки чоловік відчув це й зиркнув у відповідь. Довжелезну мить вони зміряли один одного поглядами. Абдул міг легко уявити собі думки, що вирували в голові лиходія. Той знав, що Кію подужає легко, а як пощастить — вона навіть не кричатиме, бо винними завжди вважали жінок. Тож і ця розумітиме: всі навколо вважатимуть або хоча б удаватимуть, ніби вона сама його звабила. Проте чолов’яга бачив, що Абдул відводити очей не збирається. Звісно, він міг би напасти на нього, але не був упевнений, що здолає такого супротивника. Ще легше було б узяти автомат і застрелити Абдула, однак так він розбудить усіх.
Зрештою тубу відвернувся й посунув до своєї ковдри.
За якийсь час краєм ока Абдул уловив рух тіні. Обернувся подивитися. Було тихо, тому визначити напрямок вдалося не відразу. Місяць не світив, зате, як завше в пустелі, ясно сяяли зорі. Абдул побачив істоту в сріблястій шубці, що рухалася так граційно, аж здавалося, ніби вона пливе над землею, від чого на хвильку його пройняв забобонний страх, а тоді він збагнув, що в табір просто зайшла схожа на собаку тварина зі світлим хутром, чорними лапами й хвостом. Вона обачно просувалася між сплячих мандрівників, загорнутих у ковдри. Ступала обережно, але впевнено, немов була тут не вперше та час від часу робила наскоки в табір посеред глушини. Напевно, лис. Побачивши дитинча, яке йшло позаду, Абдул зрозумів, що це самиця, і зараз він спостерігає дещо особливе, рідкісне. Один із пасажирів гучно хропнув уві сні, й тварина насторожилася. Повернувши голову на звук, нашорошила вуха — прямі й великі, майже як заячі. Зачаровано роздивляючись звіра, Абдул нарешті добрав, що знає цю тварину, але вперше бачить наживо. Це була вухата лисиця. Побачивши, що людина не прокинулася, лисиця заспокоїлась і повела дит