инча далі, безгучно поглинаючи залишки їжі на землі й вилизуючи брудні тарілки. За три-чотири хвилини зайди зникли так само нечутно, як і з’явилися.
Незабаром розвиднилося — і зморені мігранти почали прокидатися. Сьогодні починався четвертий тиждень у дорозі, кожну ніч якої їм доводилося проводити в дискомфорті. Люди вилазили з-під ковдр, пили воду і їли сухарі. Помитися не було де. Хоч ніхто з подорожніх, окрім Абдула, не зростав у будинку з душем, люди однаково звикли регулярно митися, тому всім було неприємно почуватися брудними.
Хай там як, Абдул збадьорився, коли автобус від’їхав від заправки. «Напевно, тубу заробляють непогані гроші за безпечний супровід наркотиків та мігрантів», — подумав він. Платні цілком вистачало, щоб заохотити їх дотриматися слова та сподіватися на нову партію, замість того, щоб грабувати й убивати подорожніх.
На світанку вони, залишивши гори позаду, виїхали на неозору рівнину. За годину Абдул помітив, що сонце опинилося позаду автобуса. Він підвівся й підійшов до водійського місця.
— Чому ми їдемо на захід? — спитав він у Хакіма.
— Бо це дорога на Триполі, — відказав той.
— Але ж Триполі має бути на півночі.
— Це правильний шлях! — сердито повторив Хакім.
— Добре, — буркнув Абдул і повернувся на своє місце.
Кія запитала:
— Що таке?
— Нічого, — мовив Абдул.
Звісно, добутися до Триполі — головна його місія. Він мусив супроводжувати автобус, хай куди той візьме курс. Його завдання — знайти тих, хто відповідає за контрабанду, дізнатися про їхні сховки й передати інформацію ЦРУ.
Тому Абдул прийняв Хакімову відповідь і сумирно сів, чекаючи, що ж буде далі.
Розділ дев’ятнадцятий
Інцидент у Південнокитайському морі може перерости в кризу, якщо не підійти до нього обережно, вважав Чан Кай.
Супутникові знімки на столі Кая показували невідоме судно неподалік островів Сіша, які на Заході називали Парасельськими. Аеророзвідка виявила, що це в’єтнамський нафтопошуковий корабель «Ву Чонґ Фунґ». То був динаміт, ґніт якого не варто запалювати.
Як і будь-який інший китайський посадовець, Кай чудово усвідомлював контекст ситуації. Уже не перше століття китайці ловили рибу в тих водах. Нині ж його країна засипала мільйонами тонн ґрунту купку голих каменюк та рифів і збудувала на них військові бази. Кай вважав, що будь-якій притомній людині буде зрозуміло, що це робить острови китайською територією.
І нікому вони й не здалися б, якби на шельфі неподалік не відкрили родовище нафти, якої захотілося всім. Китайці вважали її своєю та не бажали ділитися. Через це, власне, місія «Ву Чонґ Фунґа» й була проблемою.
Кай вирішив особисто поінформувати міністра закордонних справ. Його бос, міністр державної безпеки Фу Чую, поїхав в Урумчі, столицю Сіньдзяну, де мільйони мусульман уперто дотримувалися приписів своєї віри, попри невтомні спроби комуністичного уряду заборонити її. Відсутність Фу давала Каєві нагоду тихо обговорити питання «Ву Чонґ Фунґа» з міністром закордонних справ Ву Баєм і погодити дипломатичні шляхи розв’язання інциденту, які потім порадять президентові Ченю. Одначе, прибувши в міністерство, на Чаоянмень Наньдадзє, Кай дещо засмутився, адже застав там генерала Хвана.
Низенький, кремезний, ще й одягнений у форму з квадратними плечима, Хван Лін трохи скидався на ящик. Він був гордим членом старої гвардії Компартії, як його друг Фу Чую, і так само повсякчас курив.
Членство в Комісії з нацбезпеки додавало йому неабиякого впливу. Наче горила на учті, він міг сидіти, де заманеться, і заходити у будь-які кабінети в міністерстві. Але хто розповів йому про цю зустріч? Можливо, у Хвана є своя людина у відомстві — хтось наближений до By. «Це треба запам’ятати», — відзначив Кай.
Попри роздратованість, він привітався із Хваном з повагою, яку належить висловлювати старшим.
— Можливість спиратися на ваші знання та досвід — великий привілей, — сказав Кай із напускною щирістю.
Правда ж полягала в тому, що вони із Хваном перебували по різні боки в жорстокій, нескінченній боротьбі між старою гвардією та молодими реформаторами.
Не встигли сісти, як Хван узявся до наскоків.
— В’єтнамці нас провокують! — вигукнув він. — Знають же, що не мають права на наші території.
Хван прийшов з асистентом, біля By теж сидів помічник. Насправді потреби в них на цій зустрічі не було, та Хван вважав себе надто великим цабе, щоб ходити без почету, а By, ймовірно, потребував підтримки. Тож Кай почувався незатишно, з’явившись на перемови без супроводу. «Яка ж дурня», — подумав він.
Утім, правдою було те, що в’єтнамці вже двічі бралися шукати нафту на морському шельфі.
— Я згоден із генералом Хваном, — сказав Кай. — Необхідно подати ханойському уряду ноту протесту.
— Протесту? — пирхнув Хван. — Ми це вже робили!
Кай терпляче повів далі:
— І щоразу вони припиняли пошуки й забирали свої судна.
— А чому ви вирішили, що так буде й зараз?
Кай заледве стримався, щоб не зітхнути. Ні для кого не секрет, чому в’єтнамці не полишають своїх розвідок. Їх влаштовувало забратися геть після погрози, бо ж вони усвідомлювали небезпеку. Але цілком покинувши спроби, в’єтнамці визнають, що таки не мають права на ту нафту, чого їм аж ніяк не хотілося б.
— Цим вони дають нам сигнал, — сказав Кай, спрощуючи.
— Отже, дамо їм потужніший сигнал!
Хван нахилився вперед і збив попіл із сигарети в порцелянову мисочку на столі By. Червона й прикрашена візерунками у вигляді квіток лотоса, вона коштувала всі десять мільйонів доларів.
By обережно взяв коштовну стародавню мисочку, висипав попіл на підлогу й мовчки поставив на стіл так, щоб до неї не дотягнувся Хван. Відтак спитав:
— Генерале, які ваші пропозиції?
Хван відповів не вагаючись:
— Потопімо «Ву Чонґ Фунґ» — буде в’єтнамцям наука.
Хван, як завжди, хотів підкинути жару до вогню.
Ву сказав:
— Це занадто радикальний крок, який, утім, може й справді покласти край порушенням наших кордонів.
Кай відповів:
— Але є одна проблема. За моїми даними, в’єтнамська нафтова промисловість користується послугами американських геологів. Тому на облавку може бути громадянин США, і навіть не один.
Хван запитав:
— То й що?
— Я до того, чи справді ми готові вбивати американців?
— Затоплення корабля з американцями призведе до ескалації, у цьому немає сумніву, — мовив Ву.
Хвана це розсердило.
— Насеру твоїй матері! Скільки ще ми дозволятимемо довбаним америкосам вирішувати, що робити в наших територіальних водах?! — зірвався він.
Це було надзвичайно грубо. Таких висловів в обговоренні питань міжнародної політики не вживають.
— З іншого боку, — спокійно зауважив Кай, — якщо ми таки вирішимо уколошкати американців, окрім нафти на дні моря, перед нами постане ще одна проблема. Треба буде спрогнозувати їхню потенційну відповідь на вбивство й підготуватися до неї.
— Вбивство? — перепитав Хван з неприхованим роздратуванням.
— Саме так це розцінить президентка Ґрін. — Розваживши, що час поступитися, Кай швидко додав, щоб заспокоїти Хвана: — Я не заперечую можливості знищення корабля. Залишмо це питання відкритим. Проте в такому разі необхідно показати, що вибору в нас не лишилося. Для цього слід почати з ноти протесту Ханою...
Хван зневажливо пирхнув.
— .. .після того — попередження, а далі вже перейдемо до прямої погрози.
— Згоден, так і треба, — погодився Ву. — Поступово.
— У такому разі, якщо справді потопимо корабель, усі побачать: ми зробили все заради мирного врегулювання конфлікту.
Хванові це не подобалося, але він розумів, що його переграли. Аби хоч якось підтвердити свій авторитет, сказав:
— Принаймні виведімо туди есмінець із наказом щомиті бути готовим до атаки.
— Чудова пропозиція, — мовив Ву та підвівся, показуючи, що зустріч завершено. — Я передам усе це президенту Ченю.
Разом із мовчазним Хваном Кай спустився ліфтом. Надворі на генерала та його асистента чекав блискучий чорний лімузин «Хонці», Кай же сів у сріблясто-сірий сімейний седан «Джилі», за кермом якого був Монах.
Замислився, чи варто ліпше дбати про атрибути статусу. Демонстрація багатства й престижу більше значила в комуністичних країнах, ніж на загнивущому Заході, де кожен хлопчина в потертій куртці міг виявитися мільярдером. Одначе Кай, як і американські студенти, з якими він навчався в Принстоні, вважав то марнославством. Сьогодні він це довів, позаяк міністр дослухався до нього, а не Хвана. То, може, асистенти й лімузин зрештою нічого не важать?
Монах виїхав на дорогу й попрямував на студію. Сьогодні там влаштовували вечірку на честь сотого епізоду «Кохання в палаці». Серіал виявився напрочуд успішним. Глядачів не бракувало, і виконавці головних ролей стали суперзірками. Тін заробляла набагато більше за Кая, що його, однак, зовсім не бентежило.
Кай зняв краватку, щоб не вирізнятися з гурту акторів. Коли приїхав, вечірка саме набирала обертів у павільйоні звукозапису. Великі й малі, всі приміщення навколо були в декораціях, оформлені в розкішному стилі пізньої династії Цін.
Актори зняли густий макіяж і костюми: залу заполонило людське море, яке шумувало розмаїттям барв. У світі Кая чоловіки носили піджаки й краватки, щоб мати солідніший вигляд, і навіть деякі жінки вдягали сірі й темно-сині костюми, адже хотіли здаватися схожими на чоловіків. Але тут усе було інакше. В акторському середовищі полюбляли модне і якнайстрокатіше вбрання.
Кай побачив Тін у кутку зали. Чарівна, у чорних джинсах і сірій кофтинці, вона саме кокетувала з продюсером. Кай наказав собі не ревнувати. Така поведінка була частиною її роботи, до того ж половина чоловіків, з якими вона фліртувала, однаково геї.
Кай узяв пляшку пива «Яньдзін». Помітив, що техніки й актори масовки хлебчуть випивку як не в себе, а ось провідні виконавці поміркованіші. Напарник Тін, Вень Дзінь, який грав імператора, вів серйозну розмову з директором студії, набиваючи собі ціну. Високий красень, Дзінь мав владну манеру спілкування, тоді як директор дещо запобігав перед ним. Актор говорив так, ніби й у реальному житті був тим самим імператором, якого зображав на екрані. Інші поводилися більш невимушено — розмовляли й сміялися, однак усі актори загравали з продюсерами й режисерами, які могли дати їм роль. Як і всі вечірки, для більшості присутніх ця також була роботою.