Нарешті помітивши Кая, Тін підійшла до нього і пристрасно поцілувала в губи — либонь, хотіла показати, що це її коханий чоловік. Кая це неабияк потішило.
Утім, він бачив, що за веселою усмішкою ховається інша емоція, а знаючи дружину дуже добре, розумів: її щось непокоїть.
— Що трапилося? — запитав.
Вбраний у чорний костюм директор студії став на стілець виголосити промову, і всі затихли. Тін прошепотіла:
— Розкажу за хвилинку.
— Вітаю, найталановитіші люди, з якими мені доводилося працювати! — почав директор, і присутні радісно загули. — Ми зняли сто епізодів «Кохання в палаці», і серіал стає тільки кращим!
Кай знав, що такі перебільшення — звичне явище в шоубізнесі. Напевно, схожі промови виголошували й у Голлівуді, хоч у Лос-Анджелесі він не бував.
— Хочу поділитися з вами чудовою новиною, — провадив далі директор. — Ми продали серіал «Нетфліксу»!
Це була справді чудова новина, і зала вибухнула оплесками.
У всьому світі жило п’ятдесят мільйонів китайців, і багато з них полюбляли фільми, зняті на батьківщині. Найкращі китайські серіали показували в оригіналі із субтитрами місцевими мовами, і вони приносили продюсерам чималий прибуток. Працювало це й у зворотному напрямку. Деякі іноземні серіали йшли на китайському телебаченні, щоб люди вивчали англійську. Однак найчастіше китайські студії безсоромно перезнімали власні версії хітових американських шоу, не сплачуючи виробникам оригіналу за авторські права. У Голлівуді страшенно на це нарікали. Каєві, як і більшості китайців, з того було просто смішно. Сотні років Захід нещадно експлуатував Китай, тому тамтешні звинувачення в піратстві викликали лише посмішку.
Щойно директор спустився, Тін тихо заговорила до Кая.
— Я розмовляла з одним зі сценаристів, — почала вона.
— І в чому річ?
— Моя героїня занедужає.
— На що?
— На невідому, але дуже серйозну хворобу.
Кай не одразу побачив проблему.
— Велика драма. Твої вороги зловтішатимуться, друзі ридатимуть, а коханці не відходитимуть від ложа. Це додасть трагічності твоїй героїні.
— Ти вже багато знаєш про сценарне мистецтво, але нічого не тямиш у політиці студії, — з легеньким роздратуванням сказала вона. — Так роблять, коли персонажа планують вивести із серіалу.
— Тобто ти вважаєш, що твоя героїня помре?
— Питала в сценариста, але він ухилився від прямої відповіді.
Каєві закралася егоїстична думка. Якщо Тін піде із серіалу, то зможе взяти паузу й народити дитину. Але він миттю прогнав такі фантазії. Вона обожнювала життя головної зірки, і він зробить усе можливе, щоб кохана зберегла роботу, а якщо й покине зніматися — то лише за власним бажанням. Сказав:
— Але ж ти номер один у серіалі.
— Так. Коли місяць тому звели наклеп, ніби я критикувала партію, мені здавалося, це зробив Вень Дзінь через заздрощі. Проте викинути мене із серіалу — на таке він не здатен. Щось відбувається, але я не розумію що.
— Здається, я знаю, — відповів Кай. — Найпевніше, з тобою це ніяк не пов’язано. Це робиться, щоб нашкодити мені. Недруги хочуть знищити мене через тебе.
— Які недруги?
— Звичайні: мій керівник Фу Чую, генерал Хван, із яким ми сьогодні не могли порозумітися, та й усі дідугани в страшних костюмах і з дурними зачісками. Я переговорю з Ван Бовенем.
Кай був знайомий із Ваном, партійним чиновником, приставленим до студії. Огледівшись, помітив його лисину в покоях головної дружини імператора.
— Побачимо, що можна вдіяти, — промовив він.
Тін стиснула йому лікоть.
— Дякую.
Кай посунув крізь натовп. У світі Тін усі конфлікти несправжні, міркував він. Насправді помре не вона, а лише її героїня. Можливо, саме це й подобалося йому найбільше в шоубізнесі. А ось у світі політики дискусії щодо «Ву Чонґ Фунґа» стосувалися життів реальних людей.
Підійшов до Ван Бовеня. Той був у пом’ятій сорочці, а ріденьке волосся давно просилося до перукаря. Каєві так і кортіло сказати: «Ти представляєш найбільшу комуністичну партію світу. Тобі не здається, що мусив би мати охайніший вигляд?» Проте він тут не для цього. Привітавшись із чиновником, сказав:
— Певен, вам відомо, що за сценарієм героїня Тін повинна захворіти.
— Так, авжеж, — обережно відповів Ван.
Це все підтверджувало. Кай провадив:
— Імовірно, хвороба виявиться смертельною.
— Знаю, — мовив Ван.
Отже, підозри Тін небезпідставні.
Кай спитав:
— Гадаю, ви усвідомлюєте політичні проблеми, які може викликати це рішення?
Ван спантеличився і трохи налякався.
— Не впевнений, що розумію вас.
— Медицина у вісімнадцятому сторіччі була примітивна.
— Так, звісно, — погодився Ван. — Навіть варварська.
— Безумовно, вона може несподівано зцілитися, — витиснув із себе усмішку Кай. — В ідол-драмах трапляються дива.
— Так.
— Але тут треба бути дуже обережними.
— Як завжди, — відповів Ван, досі не розуміючи, куди хилить співрозмовник. — Але що ви маєте на увазі?
— Що існує небезпека інтерпретації цього сюжетного ходу як сатири на сучасну китайську медицину.
— О ні! — не на жарт перелякався Ван. — Як таке можливо?
Кай навіть уловив тремтіння в його голосі.
Таких, як Ван, налякати зовсім просто. Адже вони боялися втратити прихильність партійної верхівки. Кай сказав:
— Є лише дві розв’язки історії. Або героїня помре через недолугість лікарів, або ж дивом зцілиться — всупереч їхнім старанням. Хай там як, а медики постануть некомпетентними.
— Але ж у вісімнадцятому столітті лікарі справді нічого не тямили.
— Думаю, партії не сподобається, що в популярному телесеріалі порушують тему лікарської некомпетентності. — Лише десять відсотків медиків у провінційних лікарнях мали офіційну освіту. — Гадаю, ви розумієте, про що я.
— Так, звісно, розумію. — Опинившись на знайомій території, Ван швидко все схопив: — А тоді хтось напише в соцмережах, що йому трапився нетямущий лікар, хтось прокоментує, буцімто теж стикався з тим самим. Не встигнемо спам’ятатися, як усю країну охоплять скарги на невігластво вітчизняних медиків, а люди розповідатимуть в інтернеті про власний досвід.
Кай відповів:
— А ви, Ван Бовеню, дуже кмітливий і відразу побачили небезпеку.
— Так, авжеж.
— Творчий колектив у цих питаннях довіряє вашій компетенції, тож хто, як не ви, здатні допомогти? Як добре, що Партія може на вас покластися.
— Як завжди, було дуже приємно поспілкуватися з вами, Чан Каю. Дякую за підказку.
Гордість не постраждала. Ван не втратив обличчя. Кай повернувся до Тін.
— Тепер цю сюжетну лінію приберуть, — мовив він. — Ван зрозумів, що вона потягне за собою небажані політичні наслідки.
— Ой, дякую, коханий, — сказала Тін. — А як вигадають щось інше?
— Сподіваюся, мої вороги зрозуміють, що легше напасти відкрито, ніж через тебе.
Щоправда, великих надій він не плекав. Погрози рідним — надійний спосіб загнуздати людину й стандартна практика комуністичної партії. Саме так китайський уряд контролював своїх громадян за кордоном, бо прямі погрози діяли не так ефективно.
— Народ потроху розходиться, — мовила Тін. — Час уже й нам додому.
Вони вийшли надвір, сіли в машину, і Монах рушив. Тін сказала:
— Купімо щось смачненьке й проведімо тихий вечір удвох.
— Чудовий план.
— Можна взяти навіть смажені кролячі вуха. Я знаю, ти їх любиш.
— Моя улюблена страва.
Каїв телефон дзенькнув — прийшло есемес. Глянув на екран, але абонент був прихований. Насупився. Небагато людей мали цей номер, ще менше могли зв’язуватися з ним анонімно. Відкрив повідомлення. Побачив одне-єдине слово: «ТЕРМІНОВО».
Відразу здогадався, що повідомлення від генерала Хама з Північної Кореї. Це означало, що він просить невідкладної зустрічі.
Від Хама не було нічого чутно три тижні. Напевно, сталося дещо надзвичайно важливе. Про економічну кризу в його країні вже й забули, отже, це щось нове.
Агенти нерідко перебільшували значущість інформації, яку мали, щоб додати собі ваги, але Хам був не з таких. Можливо, Верховний керівник Кан Уджун зібрався провести випробування ядерної боєголовки, щоби подражнити американців. Або планує заворушення в демілітаризованій зоні між Північною та Південною Кореєю. Він мав багато варіантів, як ускладнити життя китайському уряду.
З Пекіна до Яньдзі було лише три регулярні рейси, але для термінових відряджень Кай міг скористатися військовим літаком. Подзвонив на роботу. Його старша секретарка Пен Явень ще не пішла. Запитав:
— О котрій найперший рейс у Яньдзі завтра?
— Рано... — Кай почув, як вона клацає по клавіатурі. — За чверть сьома. Прямий.
— Забронюйте мені квиток, будь ласка. О котрій прибуття?
— За десять дев’ята. Замовити машину, щоб зустріла вас в аеропорту?
— Ні. — Кай хотів пересуватися непомітно. — Візьму таксі.
— На ніч залишатиметеся?
— Навряд. Тому забронюйте мені зворотний квиток наступним рейсом. Раптом що, його можна буде здати.
— Гаразд.
Кай завершив розмову й підрахував. Якщо не домовлялися про інше, зустрічі з Хамом відбувалися в недобудованому будинку генерала. Тож на місці Кай буде близько дев’ятої тридцять.
Надіслав Хамові таку саму стислу відповідь: «9:30».
* * *
Уранці на аеропорт Яньдзі періщив холодний дощ. Літаку Кая довелося п’ятнадцять хвилин намотувати кола в повітрі, чекаючи, поки сяде військовий облавок. Цивільні та військові термінали летовища користувалися спільною смугою, але пріоритет мали армійці — як завжди в Китаї.
Був ще тільки жовтень, та, вийшовши надвір і ставши в чергу до таксі, Кай зрадів, що вдягнув зимове пальто. Як завжди, дав адресу супермаркету «Вумарт». Радіо у водія було налаштоване на корейсько-мовну станцію, а там грали Gangnam Style — відому класику кей-попу. Сидячи на задньому сидінні, Кай залюбки слухав пісню.
Від супермаркету пішки дійшов до будинку Хама. Болото на будівельному майданчику розпливлося річкою, тож роботи майже зупинились.