— Я ризикую життям, зустрічаючись із вами, — сказав Хам. — Однак, напевно, мене все одно вб’ють у наступні кілька днів.
Тривожна звістка. Кай спитав:
— Ви зараз серйозно?
Запитання було зайве. Хам був завжди серйозний. Сказав:
— Дощить — ходімо всередину.
Увійшли в недобудований дім. У кімнатах для онуків працювали маляр із помічником: тонували стіни в пастельні кольори. Приміщення сповнював характерний запах свіжої фарби — різкий і ядучий, який, разом з тим, приємно нагадував про новизну оселі.
Хам завів Кая в кухню. На столі стояли електрочайник, банка із чаєм і чашки. Хам увімкнув чайник і причинив двері, щоб їхньої розмови ніхто не почув. У будинку було холодно, тому обидва не знімали пальт. Стільців ще не завезли, тож довелося стояти, спершись на стіл. Кай спитав нетерпляче:
— То що таке? Чому такий поспіх?
— Теперішня економічна криза — найбільша із часів війни з Півднем. Кай це вже знав. Частково він і сам був до цього причетний.
— I?
— Верховний керівник урізав військовий бюджет. Генералітету це не сподобалося, але він усіх звільнив. — Хам затнувся. — То була помилка.
— І тепер армією керує нове, молодше покоління офіцерів і...
— Уже давно в армії є потужний ультранаціоналістичний реформістський рух. Ця група прагне незалежності від Китаю. Її представники кажуть: ми самі повинні вирішувати власну долю, а не бути на побігеньках у китайців. Сподіваюся, друже мій, я вас не образив такими словами.
— Аж ніяк.
— Для більшої незалежності вони воліють реформувати сільське господарство і промисловість, щоб послабити вплив на них Комуністичної партії.
— Як у Китаї за Ден Сяопіна.
— Раніше їм доводилося мовчати, бо відкрито критикуючи лідера, довго офіцерами вони не будуть. Про таке заведено розмовляти пошепки й лише з перевіреними людьми. Проте це означає, що Верховний керівник не завжди розуміє, хто ворог. Велика частина нової когорти командирів належить до ультранаціоналістичного крила. Вони вважають, що за Кан Уджуна нічого ніколи не зміниться.
Кай почав розуміти, до чого Хам хилить, і це його стурбувало.
— І що вони зібралися робити?
— Планують переворот.
— Халепа.
Кай не на жарт занепокоївся. Це набагато серйозніше, ніж в’єтнамський корабель біля островів та резолюція ООН про торгівлю зброєю. Стабільність у Північній Кореї була наріжним каменем безпеки Китаю. Будь-яка загроза Пхеньяну означала загрозу Пекіну.
Чайник закипів і вимкнувся. Жоден із чоловіків не потягнувся по окріп.
— Коли і як вони планують це зробити? — запитав Кай.
— Ватажки заколотників — мої колеги, офіцери на базі Йонджодон. Свій об’єкт вони вже точно зможуть захопити.
— Тобто здобудуть контроль над ядерною зброєю.
— Для них це пріоритет.
Усе ще гірше, ніж можна було уявити.
— У них велика підтримка?
— Не знаю. Зрозумійте, я не входжу в їхні кола. Вони просто вважають мене своїм прихильником — надійним, але далеко не головним. З мене, може, і був би чудовий союзник для них, але свій шлях я обрав багато років тому.
— Але якщо змовники налаштовані рішуче, то повинні мати чималу мережу.
— Думаю, вони підтримують зв’язок з офіцерами-однодумцями на інших базах, але це лише моє припущення.
— Тому вам важко сказати точно, коли вони зроблять перший крок?
— Скоро. В армії вичерпуються провізія й пальне. Можливо, у нас є тиждень. Або все розпочнеться вже завтра.
Кай мусив чимскоріше повідомити президента.
Вирішив передати інформацію в Пекін телефоном, але одразу відкинув цю ідею як панічне рішення. Звісно, дзвінок у Ґвоаньбу буде зашифрований, хоча незламуваних шифрів не існує. Та й узагалі, якщо переворот станеться сьогодні, уже однаково запізно, а якщо хоча б завтра — ще є час попередити. Треба негайно повертатися в Пекін і подати звіт.
— Мені потрібні імена, — сказав Кай.
Хам замовк, дивлячись собі під ноги на новонастелену підлогу. Зрештою промовив:
— Влада Північної Кореї брутальна й некомпетентна, але головна біда не в цьому. Найгірше — вони брешуть. Усе, що вони говорять, це пропаганда. Ані слова правди. Можна бути вірним поганому, але чесному керівництву. Я зрадив лідерів своєї країни, бо вони мене дурили.
Каєві не хотілося вислуховувати всього цього. Він поспішав, але розумів, що Хамові необхідно виговоритися, тож терпляче слухав.
— Багато років тому я вирішив подбати про себе й родину, — вів далі Хам тоном старого, що зважує рішення, які змінили його життя. — Переконав доньку переїхати сюди, в Китай. Далі я працював на вас і збирав гроші. Нарешті почав будувати власний дім. І жодного разу не зробив нічого такого, за що мені було б соромно. Але зараз...
Кай урвав його:
— Я все розумію, але зараз ви йдете за власною долею. Самі ж казали, що вибір зробили давно.
Хам його проігнорував.
— Зараз я збираюся зрадити своїх товаришів, які не хочуть нічого, крім більшої незалежності для своєї батьківщини. — Трохи помовчавши, сумно додав: — Які ніколи мені не брехали.
— Я розумію ваші почуття, — тихо промовив Кай. — Але переворот необхідно зупинити. Невідомо, чим він скінчиться. Не можна дозволити, щоби Північна Корея вийшла з-під контролю.
Хам усе одно вагався.
Кай додав:
— Навіщо тоді ви розказали мені про змову, коли не збираєтеся її зупиняти?
— Моїх товаришів стратять.
— А скільки, по-вашому, загине під час повстання?
— Безперечно, втрати неминучі.
— Авжеж. Тисячі людей. Це якщо ми з вами не зупинимо його сьогодні ж.
— Ваша правда. Коли вже пішов у військо — будь готовий воювати. Мабуть, старію. — Хам стрепенувся. — Ватажок заколотників — командир бази і мій безпосередній керівник, генерал Пак Чеджін.
Кай записав ім’я в блокнот на телефоні. А тоді ще шість імен, які назвав Хам. Скінчивши, спитав:
— Ви повернетеся на Йонджодон сьогодні?
— Так. І принаймні наступні кілька днів не зможу вибратися в Китай.
— А якщо вирішите передати мені відомості, нам доведеться говорити незахищеною телефонною лінією.
— Я щось придумаю.
— Що?
— Поцуплю чийсь телефон.
— А після дзвінка?
— Викину в річку.
— Добре, — Кай потиснув руку Хамові. — Бережіть себе, друже мій. Коли проблему буде розв’язано, кидайте все і повертайтеся сюди. — Оглянув блискучу новесеньку кухню. — Ви на це заслужили.
— Дякую.
Вийшовши з будинку, Кай попрямував до супермаркету. Дорогою викликав таксі. Мав у телефоні список усіх служб Яньдзі й ніколи не користувався однією двічі, щоб котрийсь водій часом не відстежив схеми його пересування.
Набрав Ґвоаньбу і сказав Пен Явень:
— Подзвоніть президентові.
— Буде зроблено, — коротко відповіла вона.
Її ніколи нічого не дивувало. Мабуть, і з Каєвою роботою вона впоралася б.
— Скажіть, що це терміново і конче треба поговорити з ним сьогодні. У мене є надважлива інформація, якої не можна передавати телефоном.
— Надважлива інформація, є.
Кай чітко уявляв, як вона записує все олівцем у нотатник.
— Після того наберіть ВПС і замовте терміновий рейс у Пекін. Я чекатиму на аеродромі за годину.
— Товаришу Чане, якщо ви не проти, я призначу зустріч із президентом пообіді або ввечері. Раніше ви не повернетеся.
— Слушно.
— Дякую вам.
— Щойно в президента вам підтвердять час для зустрічі, зв’яжіться з МЗС і перекажіть, що я хочу взяти із собою Ву Бая.
— Добре.
— І тримайте мене в курсі розвитку подій.
— Звісно.
Кай завершив розмову. За хвилину підійшов до «Вумарту», де на нього вже чекала машина. Водій дивився на телефоні південнокорейський серіал. Сівши на заднє сидіння, Кай сказав:
— До аеродрому Лондзін, будь ласка.
* * *
Резиденція китайського уряду розкинулася на шестистах гектарах у кварталі, відомому як Джоннаньхай. Джоннаньхай розміщувався в самому серці старого Пекіна, упритул до Забороненого міста. У минулому це був імператорський парк. Монах, водій Кая, заїхав туди через південні ворота — Браму Нового Китаю. Все, що лежало за ворітьми, від допитливих очей ховав велетенський транспарант із написом «Служимо народу», виведеним характерним почерком Мао Цзедуна — стильним курсивом, знайомим цілому мільярду людей.
Якийсь час, у дні вседозволеності Культурної революції, у Джоннаньхай пускали відвідувачів, проте зараз його охорона була посилена. Брамі Нового Китаю вистачить вогневої моці витримати облогу. Варта в шоломах і з автоматами загрозливо стояла позаду, поки охорона із дзеркалами оглядала днище машини. Кай уже бував у президента, проте його посвідку з Ґвоаньбу однаково ретельно перевірили, як і мету візиту. Коли законність його перебування тут підтвердили, зубці, що загороджували дорогу, втягнулися назад в асфальт — і машині дозволили в’їхати.
Більш ніж половину площі Джоннаньхаю займало два озера, у яких відбивалося блякло-сіре небо. Від самого погляду на воду Каєві робилося холодно. У морозну зиму ця гладінь застигала. Автівка об’їхала південне озеро за годинниковою стрілкою та підкотила до комплексу на південному заході, де містилася більша частина суходолу. Будівлі — традиційні китайські палаци й літні резиденції з легкими спадистими дашками — якнайвигідніше вписувалися в ансамбль саду, чим і було це місце в давнину.
Квартал вважався офіційною резиденцією членів постійного комітету політбюро, зокрема й президента. Вони не мали там жити, тому дехто залишився у своїх домівках у місті. Величні зали нині використовували для конференцій.
Монах зупинив машину біля палацу Ціньджен по той бік озера. Нову будівлю звели на місці колишнього імператорського палацу. Тут засідала адміністрація президента Китаю. Озброєної варти ніде не було, але Кай помітив кремезних чоловіків у дешевих костюмах з погано замаскованою зброєю.
У приймальні Кай став перед стійкою, і його обличчя порівняли зі знімком. Відтак ступив у будку, де візитерів сканували на приховану зброю.