З іншого боку вже чекав керівник президентської охорони, який вийшов його зустріти. Ван Цінлі дружив із Каєвим батьком, і вони не раз перетиналися вдома в Чан Дзяньдзюня. Цінлі належав до старої гвардії консерваторів, але вигляд мав елегантніший — найімовірніше, бо проводив багато часу з президентом. Охайний, із зачесаним назад волоссям і акуратним проділом, у темно-синьому костюмі європейського крою, він був страшенно схожий на чоловіка, якого охороняв. Привітав Кая усмішкою і, потиснувши руку, провів сходами. Запитав про Тін і сказав, що його дружина не пропускає жодної серії «Кохання в палаці». Таке Кай чув від сотень чоловіків, але не надто переймався: він радів успіхові Тін.
Приміщення було умебльоване так, як полюбляв Кай. Традиційні китайські серванти й екрани напрочуд гармонійно поєднувалися зі зручними сучасними кріслами. Цей стиль різко контрастував із тим, що панував в інших будівлях — із меблями з розчепіреними ніжками й синтетичними тканинами — писк моди минулого, який сьогодні мав незграбний і недолугий вигляд.
У приймальні президента Кай побачив міністра закордонних справ Ву Бая, що сидів на диванчику зі склянкою газованки. У чорному костюмі з візерунком-ялинкою, лискучій білій сорочці й темно-сірій краватці з тьмяно-червоною смужкою він мав бездоганний вигляд.
— Радий, що ви нарешті з’явилися, — саркастично промовив він. — Ще кілька хвилин — і довелося б казати президентові Ченю, що й сам не знаю, якого біса я тут.
Ву був його босом, тому раніше мусив би прибути Кай, а не навпаки.
— Я щойно з Яньдзі, — сказав Кай. — Перепрошую, що змусив вас чекати.
— Ліпше розкажіть, що ви, хай йому грець, задумали.
Кай сів і пояснив усе, а коли скінчив, настрій Ву змінився.
— Треба діяти негайно, — мовив він. — Президент має подзвонити в Пхеньян і застерегти Верховного керівника. Сподіваюся, ще не запізно.
Вийшов помічник і запросив їх до кабінету президента.
Дорогою Ву сказав:
— Першим говоритиму я. — Такий був протокол: галова розвідки підзвітний міністрові. — Скажу, що готується переворот, а ви дасте йому подробиці.
— Чудово, — відповів Кай.
Старших важливо слухатися. Будь-що інше образить Ву та Ченя.
Увійшли в кабінет президента — широкий і довгий, із великим вікном, що виходило на озеро. У реальному житті Чень був не зовсім таким, як на офіційних портретах, що висіли в державних установах, — низенький і з невеликим пузцем, якого на знімках не помітно. Утім, і враження справляв більш дружнє, аніж показував на публіку.
— Міністре Ву! — бадьоро привітався він. — Радий вас бачити. Як ваша дружина? Чув, вона перенесла нескладну операцію.
— Усе добре, вона відновилася. Дякую за вашу увагу, товаришу президенте.
— Чан Каю, я бачив вас ще зовсім маленьким, а зараз так і кортить сказати, як ви виросли.
Кай засміявся, хоч на минулій зустрічі Чень пожартував так само. Президент намагався бути привітним з усіма. Така була його політика: друг для всіх. Кай подумав, що тому варто почитати Макіавеллі, який учив, що ліпше вселяти в людей острах, аніж любов.
— Прошу, сідайте, Лей наллє вам чаю.
Кай тільки зараз помітив жінку середнього віку, що виринула наче нізвідкіля і стала наливати чай у невеличкі чашечки.
— То що, — повів далі Чень, — кажіть, у чому річ.
Як і домовлялися, Ву коротко змалював проблему, а Кай додав подробиці. Мовчки слухаючи, Чень двічі щось занотував перовою ручкою. Коли Кай завершив, Чень спитав:
— Ваша інформація з надійного джерела?
— Генерал Корейської народної армії, який уже багато років надає нам правдиві розвіддані.
Чень кивнув.
— Оскільки це таємна змова, отримати її підтвердження неможливо, але необхідно, бо від цього залежатиме наша відповідь. Вашому контакту відомо, які сили мають заколотники за межами Йонджодону?
— Ні. Але можна припустити, змовники щонайменше переконані, що мають потужну підтримку. Інакше вони не наважаться діяти.
— Згоден. — Чень на хвильку замислився. — Здається, у Північній Кореї вісімнадцять військових баз. Це так?
Глянувши на Ву, який, очевидно, не мав такої інформації, Кай відповів за нього:
— Так, товаришу президенте, все правильно.
— Дванадцять із них ракетні, й серед них дві з ядерною зброєю.
— Так.
— Насамперед нас цікавлять ракетні бази, а ядерні — найважливіші. «Чень вловив суть справи напрочуд швидко», — подумав Кай.
Подивившись на Ву, який згідно кивнув, президент запитав:
— Які ваші рекомендації?
Ву відповів:
— Необхідно будь-що припинити дестабілізацію Північної Кореї. Гадаю, ми повинні негайно повідомити Пхеньян. Якщо зробити це зараз, вони встигнуть придушити повстання ще до його початку.
Чень кивнув.
— Скільки б клопоту не завдавав нам Верховний керівник Кан, все ж ліпше хай буде він, аніж хаос. Як то кажуть, із двох гнилих яблук бери ціліше. Це і є наш Кан.
— Така моя рада, — мовив By.
Чень підняв слухавку.
— Наберіть Пхеньян, — розпорядився він. — Мені потрібно поговорити з Каном до вечора. Скажіть, що це надзвичайно важливо. — Скінчивши розмову, підвівся: — Дякую вам, товариші. Ви виконали першокласну роботу.
Кай і By потиснули йому руку й вийшли.
— Молодець, — похвалив By Кая на сходах.
— Тепер сподіваймося, що ми не спізнилися, — відповів той.
* * *
Телефон Кая задзвонив, поки він голився. Ім’я абонента було написане корейською. Кай не знав тієї мови, але одразу здогадався, хто це, й напружився.
— Так швидко? — зронив він уголос і взяв слухавку.
— Почалося, — промовив генерал Хам, якого Кай миттю впізнав.
— Що сталося? — Кай поклав електробритву й узяв олівець.
Хам говорив тихо, боячись, що його можуть підслухати.
— Перед світанком на Йонджодон прислали загін Сил спеціальних операцій, — відповів Хам. Йшлося про елітний підрозділ Корейської народної армії. Відтак продовжив: — Гадаю, це відповідь Верховного керівника на інформацію з Пекіна.
— Добре, — мовив Кай. Отже, Кан часу не гаяв. — І що було далі?
— Вони спробували взяти під контроль базу й арештувати старших офіцерів.
Каєві не сподобалося, як він це сказав.
— Що означає «спробували»?
— Почалася перестрілка. — Хам подавав відомості коротко й стримано, як його вчили. — Заколотники були на домашній базі й мали доступ до її ресурсів. Штурмова група прибула на гелікоптерах і не знала території. А ще думаю, вони виявилися не готові до такої кількості й рівня підготовки повстанців. Хай там як, а їхню атаку відбили, і база тепер під повним контролем бунтівників.
— Це погано, — мовив Кай. — Ми запізнилися.
Хам продовжив:
— Більшість штурмовиків убиті або в полоні. Втекти вдалося небагатьом. Я дзвоню з телефона вбитого. Усіх офіцерів, що не підтримали перевороту, заарештували.
— Кепсько. Що ще?
— Групи змовників є ще на двох найближчих до нас ракетних базах. Їм наказали починати діяти й відрядили підкріплення. В інших регіонах країни в них можуть бути прихильники, але поки що мені це невідомо. Найбільше ватажків цікавить одна з ядерних баз, Саннамні, хоча звідти ще нічого не чутно.
— Подзвоніть мені, якщо дізнаєтеся більше.
— Візьму телефон іншого вбитого.
Завершивши розмову, Кай визирнув у вікно. Розвиднилося годину тому, а вже все йшло не за планом. Схоже, день буде довгим.
Кай залишив короткі повідомлення президентові Ченю та міністрові Ву, коротко змалювавши ситуацію й пообіцявши надати подробиці згодом. Потому зателефонував на роботу.
Слухавку взяв керівник нічної зміни Фань Їму.
— У Північній Кореї переворот, — сказав Кай. — До чого це призведе — наразі невідомо. Негайно скликайте всіх. Буду на місці менш ніж за годину.
Вихідний скасовується: його підлеглим доведеться помити машину й попрати іншим разом.
Кай поспіхом доголився.
Позіхаючи, у ванну зайшла оголена Тін і промовила англійською:
— We got a situation[10].
Кай усміхнувся. Це вона, мабуть, у якомусь фільмі почула.
— Снідати не буду, — промовив він китайською.
Вона відповіла ще одним американізмом:
— Knock yourself out[11].
Кай зареготав. Вона мала добрий слух на такі штуки.
— Навіть у страшну кризу ти вмієш насмішити, — сказав він.
— You bet your ass[12], — відповіла вона і, крутячи перед ним задком, зайшла в душ.
Кай швидко вдягнувся. Поки зібрався, Тін уже витирала волосся рушником. Поцілував її на прощання.
— Я кохаю тебе, — сказав китайською. — Подзвони мені.
На тому пішов. Повітря надворі було загазоване. Навіть так рано на дорогах скупчилося вже ціле море автівок. У роті йому стояв присмак вихлопів.
У машині подумав про прийдешній день. Це була найбільша криза, відколи він очолив міжнародну розвідку як заступник міністра. Його шукатимуть усі й питатимуть, що сталося.
Через пів години вагань, усе ще в заторах, він знову набрав управління. Пен Явень уже встигла прийти на роботу.
— Три моменти, — сказав він. — По-перше, перевірте радіоперехоплення з Пхеньяна.
Ґвоаньбу давно врізалася в північнокорейську систему шифрованого зв’язку, побудовану на китайському обладнанні. Звісно, до всього доступу не мали, але навіть те, що могли прослухати, було корисне.
— По-друге, призначте когось відстежувати новини на південнокорейському радіо. Нерідко вони першими дізнаються про події на Півночі.
— Чін Чінхва вже працює над цим.
— Добре. По-третє, організуйте віддалений доступ до нашого засідання працівникам китайського посольства в Пхеньяні.
— Буде зроблено.
Нарешті доїхав до Ґвоаньбу. Зайшовши в ліфт, зняв плащ.
У приймальні на нього вже чекав Чін Чінхва — китаєць корейського походження, молодий, енергійний чоловік, а головне — носій корейської мови.