Сьогодні Чін був одягнений буденно, як дозволяли в робочі вихідні: чорні джинси й гуді з логотипом гурту «Iron Maiden». В одному вусі в нього стирчав навушник.
— Слухаю KBS1, — сказав він.
— Правильно.
Кай знав, що це головний новинний канал Корейської телерадіо-мовної корпорації із Сеула, столиці Південної Кореї.
Чін повів далі:
— Там говорять про «інцидент» на одній із військових баз Північної Кореї. Посилаються на непідтверджені дані, буцімто на світанку підрозділ Сил спеціальних операцій намагався заарештувати групу змовників, що планували переворот.
Кай відповів:
— Можете вивести північнокорейські новини на екран у конференц-залі?
— Їхнє телебачення починає мовлення аж в обід.
— Чорт забирай, геть забув.
— Але паралельно із KBS1 я моніторю радіостанцію «Пхеньян ФМ».
— Добре. Збори в конференц-залі за пів години. Перекажіть решті.
— Буде зроблено.
Кай пішов до себе й перевірив усю інформацію, яка встигла йому надійти. У соцмережах — тиша, бо громадяни Північної Кореї не мали доступу до інтернету. Радіорозвідка підтвердила лише те, що й було відомо або зрозуміло само собою. Посольство в Пхеньяні взагалі нічого не чуло.
Подзвонила Тін.
— Здається, я зробила дурницю, — сказала вона.
— Що таке?
— Ти знаєш, хто такий Ван Вей?
Сотні тисяч китайських чоловіків мали ім’я Ван Вей, але, трапляється ж таке, Кай не знав жодного Ван Вея.
— Ні, а що?
— Цього я й боялася. Вчила довгу промову, а він подзвонив і попросив покликати тебе. Я сказала, що ти на роботі: розгубилася й не подумала. А коли поклала слухавку, зрозуміла, що не мала нічого йому казати. Вибач, будь ласка.
— Не біда, — заспокоїв її він. — Більше так не роби, але й не переймайся дуже.
— Ой, так добре, що ти не сердишся.
— А загалом усе гаразд?
— Так, збираюся на базар. Подумала приготувати вечерю.
— Чудово. До зустрічі.
То дзвонив хтось із розвідників, американських або європейських. Свій домашній номер Кай тримав у таємниці, але на те вони й шпигуни, щоб вивідувати секрети. Чоловік дізнався важливу інформацію: від самого недільного ранку Кай на роботі — отже, трапилося щось серйозне.
Кай зайшов у конференц-залу. Там уже чекало п’ятеро його старших співробітників і фахівці з Північної Кореї, серед них і Чін Чінхва. Пхеньянський штаб Ґвоаньбу був на зв’язку. Кай ввів їх у курс справи, розповівши про події минулої доби, й кожен присутній поділився даними, які зумів роздобути за останню годину. Потому Кай промовив:
— Сьогодні й наступні кілька днів нам критично важливо отримувати інформацію про Північну Корею в реальному часі. Президент і весь дипломатичний корпус стежитимуть за подіями щохвилини, аналізуючи їх, щоб розуміти, чи необхідне наше втручання, і якщо так — то в якому вигляді. Ми повинні постачати їм достовірні відомості. Зараз нам знадобляться всі можливі джерела розвідданих. Супутникову розвідку варто зосередити на військових базах. Радіорозвідка відстежує всі доступні нам частоти. Будь-яка раптова активізація телефонних дзвінків та повідомлень може означати, що заколотники завдали удару. Штаб Ґвоаньбу при китайському посольстві в Пхеньяні переходить на цілодобовий режим роботи, консульство в Чхонджіні — так само. Частина інформації надходитиме від них. І не забувайте про діаспору. У Північній Кореї живе декілька тисяч громадян Китаю: бізнесмени, студенти й просто люди у стосунках із корейцями. Нам необхідні телефонні номери їх усіх. Це — їхній шанс довести відданість батьківщині. Зателефонуйте кожному.
Його урвав Чін:
— Пхеньян виступив із заявою. — Далі став перекладати синхронно: — Кажуть, сьогодні вранці на військовій базі затримали групу диверсантів і зрадників, якими керували зі США... На якій саме базі — не поточнили... Про кількість затриманих теж мовчать... Ані слова про бій... Це все. Кінець заяви.
— Дивно якось, — мовив Кай. — Зазвичай на всі події вони відповідають через кілька годин або й днів.
Чін сказав:
— Ця дуже зачепила пхеньянський уряд.
— Зачепила? — перепитав Кай.—Думаю, не просто зачепила, а перелякала до смерті. І знаєте що? Мене також.
DEFCON 4
Рівень загрози вищий за середній.
Посилене ведення розвідки та суворі заходи безпеки
Розділ двадцятий
Президентка Ґрін ненавиділа холод. Зростаючи в Чикаґо, могла б і звикнути, але ні. У дитинстві дуже любила школу, але ненавиділа ходити туди взимку. Тож якось заприсягнулася, що житиме в Маямі, де, як вона чула, ночувати можна просто на пляжі.
Одначе пожити в Маямі їй так і не довелося.
Накинувши довгий пуховик, вона перебігла від Резиденції до Західного крила о сьомій ранку в неділю. Минаючи колонаду, замислилася про секс. Цієї ночі Джеррі був у грайливому настрої. Полін секс подобався, проте вона перестала вважати його головним аспектом стосунків, ще відколи їй виповнилося двадцять. Джеррі — так само, тому їхнє статеве життя було хоч і приємне, але позбавлене драматичності — як і все решта у взаєминах.
«Тепер уже ні», — сумно подумала вона.
У її почуттях до Джеррі щось зіпсувалося, і Полін здавалося, що вона зрозуміла причину. Раніше завжди була впевнена, що він прикриває їй спину. Звичайно, інколи вони сперечалися, але в жодному разі не шкодили одне одному. Та й ніколи не сварилися серйозно — усі конфлікти були дріб’язковими.
Дотепер.
В основі цього конфлікту була Піппа. Їхнє втішне малятко виросло в бунтівну підлітку, і вони ніяк не могли дійти згоди, що робити. Насправді нічого екстраординарного, про таке, певно, пишуть у жіночих журналах, яких Полін, однак, ніколи не читала. Проте й не чула, щоб сварки між подружжям через те, як виховувати дитину, були найбільшою проблемою в шлюбі.
Проте Джеррі не просто не погоджувався з Полін, а стверджував, ніби в негараздах винна вона. «Піппі треба частіше бачити матір», — повторював він, хоч і чудово розумів, що це неможливо. Зрештою Полін було шкода їх обох.
Донедавна всі проблеми вони розв’язували разом, а відповідальність ділили навпіл. Вона була на боці Джеррі, він — на її. Але тепер чоловік зробився супротивником. Про це вона й думала вчора вночі, поки Джеррі лежав на ній у ліжку з балдахіном у Спальні королеви, де якось зупинялася її величність Єлизавета II. Полін не відчула ніякої приязні, близькості чи хоча б збудження. Джеррі знадобилося більше часу ніж зазвичай, тож вона зрозуміла, що й він теж почувається відчужено.
Полін знала, що Піппа колись вийде із цієї фази турбулентності, та чи втримається доти їхній шлюб? Коли поставила собі це запитання, впала у розпач.
В Овальний кабінет прийшла тремтячи. Голова адміністрації Жак-лін Броді вже чекала на неї з таким виглядом, ніби провела там кілька годин.
— Радник з питань безпеки, держсекретар і директорка національної розвідки хочуть негайно поговорити з вами, — сказала Жаклін. — З ними заступник директора аналітичного відділу ЦРУ.
— Ще сонце не зійшло, а на мене вже чекають Ґас, Чесс, директорка розвідки й аналітик ЦРУ? Це вочевидь щось серйозне. — Полін зняла пуховик. — Викликайте.
Сіла за стіл.
Обоє чоловіків прийшли вдягнені по-недільному: Ґас у чорному блей-зері, Чесс — у твідовому піджаку. Директорка національної розвідки Софія Маґліані мала офіційніший вигляд: короткий жакет і чорні брюки. Представник ЦРУ взагалі прийшов у спортивних штанях, стоптаних кросівках і дощовику в горошок. Софія представила його як Майкла Гейра, і Полін пригадала, що чула про нього: він володів російською та китайською, за що його прозвали Двоголовий Майкі. Потиснувши йому руку, сказала:
— Дякую, що прийшли.
— Доброго ранку, — бовкнув він кволо.
«Вигляд має такий, ніби йому й однієї голови бракує», — подумала Полін.
Софія помітила її стриману реакцію.
— Майкл не спав усю ніч, — вибачливо сказала вона.
Полін на це не відреагувала.
— Прошу, сідайте, — промовила. — То що сталося?
Софія відповіла:
— Зараз Майкл усе пояснить.
— Мого пекінського візаві звуть Чан Кай, — почав Гейр. — Він віцеміністр із міжнародної розвідки у Ґвоаньбу, китайській секретній службі.
Полін не мала часу на довгі пояснення.
— Містере Гейре, ближче до суті, будь ласка, — сказала вона.
— Це і є суть, — буркнув той, не приховуючи роздратування.
Така різка відповідь президентові вважалася хамством. Гейр був, без перебільшення, грубіян.
У розвідувальній спільноті траплялися ті, хто вважали всіх політиків дурнями, особливо порівняно з ними самими. Схоже, Гейр належав до цієї когорти.
Ґас сказав якомога м’якшим тоном:
— Пані президентко, дозвольте зауважити, що в цій розповіді важливо все.
Якщо вже Ґас каже, то так воно і є.
— Що ж, слухаю вас, містере Гейре.
Гейр повів далі, неначе його й не перебивали:
— Учора Чан літав у Яньдзі, місто неподалік кордону з Північною Кореєю. Це нам відомо, бо пекінська штаб-квартира ЦРУ зламала комп’ютерну систему аеропорту.
Полін насупилася:
— Він полетів туди під своїм ім’ям?
— Туди — так. Одначе для зворотного рейсу скористався псевдонімом або запросив чартерний рейс. У будь-якому разі система не зареєструвала його повернення.
— Можливо, він і не повертався.
— Повертався. Сьогодні вранці, о восьмій за Пекіном, наш тамтешній агент подзвонив до нього додому, представившись його товаришем, і дружина сказала, що він на роботі.
Попри неприязнь до Гейра, Полін це заінтригувало.
— Отже... — протягнула вона, — вчора він полетів у, здавалося б, буденне відрядження, але справа виявилася терміновою, пов’язаною з державною безпекою, або й те й інше. А сьогодні, в неділю, він із самого ранку поїхав на роботу. Чому? Вам відомо щось іще?
— До цього я й веду.
Він знову роздратувався, ніби викладач, якого втомили дурні студенти. Софія знітилась і нічого не сказала.