— Яких заходів він уживає?
— Відправляє Північній Кореї допомогу — провізію та пальне, — бо вважає, що головна проблема — економічна криза.
— Ага, цілком практичний крок без зайвого драматизму.
— Принаймні ніякої шкоди від того не буде.
— Що ще?
— Не думаю, що ситуація одразу спричинить якісь наслідки для США, та про всяк випадок підіймаю рівень тривоги до DEFCON 4.
— Досить стримано.
— Саме так я й хочу.
— Коли бажаєте зустрітися з пресою?
Глянула на годинник.
— О десятій не буде зарано? Маю виступити чимшвидше.
— Десята — ідеально.
— Чудово.
— Дякую, пані президентко.
* * *
Полін любила пресконференції. Переважно кореспонденти Білого дому були розумними людьми, котрі знали: у політиці нечасто трапляється так, що все просто. Вони ставили їй складні запитання, а вона намагалася відповідати чесно. Їй подобалися такі словесні баталії, коли вони стосувалися справи, а не влаштовувалися для годиться.
Вона бачила історичні знімки з минулих пресконференцій, коли всі журналісти були чоловіками в костюмах, білих сорочках і краватках. Нині ж серед них траплялися жінки, та й вимоги до одягу послабили, а оператори взагалі носили футболки й кросівки.
Двадцять років тому перед своєю першою пресконференцією Полін страшенно хвилювалася. Тоді вона була депутаткою чиказької міськради. У місті, традиційно прихильному до демократів, претендентів-республіканців і знати не хотіли, тому вона балотувалася як незалежна кандидатка. Завдяки чемпіонській історії в гімнастиці стала виступати за поліпшення спортивної інфраструктури. Цьому й була присвячена її перша пресконференція. Та хвилювалася вона недовго, бо щойно почала розмовляти з журналістами, одразу розслабилася, і вже незабаром в залі лунав сміх. Після того Полін більше ніколи не нервувалася.
Сьогоднішня подія відбулася за планом. Сандіп попередив журналістів, що Полін не відповідатиме на запитання про доньку, інакше пресконференцію завершать. Полін, попри те, очікувала, що хтось порушить настанову, але цього не сталося.
Вона розповіла про розмову із Ченем і запровадження DEFCON 4, а завершила словами, з якими — так їй хотілося — вони пішли б додому:
— Америка готова до всього.
Відповіла на запитання старших кореспондентів, а коли залишилася хвилина-дві, дала слово Рікардо Альварезу з недружнього їй «Нью-Йорк Мейлу». Він сказав:
— У відповідь на запитання про кризу в Північній Кореї Джеймс Мур відповів, що в таких обставинах Америка потребує лідера-чоловіка. Що скажете на це, пані президентко?
Залою пронісся глухий сміх, але Полін зауважила, що жінки мовчать.
Запитання її зовсім не здивувало. Сандіп розповів їй про мізогіністську ремарку Мура, і вона сказала, що це позбавить того підтримки жінок, на що Сандіп відповів: «Моя мати вважає, що він недалекий від істини».
Не всі жінки поділяли феміністичні погляди.
Менше з тим, Полін не хотілося дискутувати з пресою про те, чи може жінка керувати країною. Це означатиме прийняти правила Мура. Тому треба повернути гру на власне поле.
Замислилася таки надовго. Раптом їй сяйнула думка, хоч і дещо спонтанна. Хай там як, вона вирішила спробувати. Нахилившись уперед, повела неформальним тоном:
— Ви колись помічали, що Джеймс Мур ніколи не влаштовує такого? — Розмашним жестом обвела залу, повну журналістів. — Тут зібралися представники ефірних і кабельних телеканалів, газет і токсичних таблоідів — люди як із ліберальних, так і з консервативних медіа. — Витримавши паузу, показала на Рікі: — А зараз я взагалі відповідаю на запитання від Рікі, чия газета не написала про мене ще жодного доброго слова. Який контраст із містером Муром! Пригадуєте, коли він востаннє давав вичерпне інтерв’ю котромусь із ефірних каналів? Відповідь: ніколи. Наскільки мені відомо, він жодного разу не спілкувався з «Волл-стріт Джорнал», «Нью-Йорк Таймз» чи будь-яким іншим серйозним виданням. Він відповідає на запитання лише своїх друзів та прихильників. Спитайте себе, чому. — Полін замовкла. Міркувала, як ефектно закінчити промову. Чи хоче зробити це агресивно? Вирішила, що так. Продовжила, поки ніхто не перебив: — Ось що я думаю. Джеймс Мур боїться. Він боїться, що не зможе захистити своїх поглядів у дискусії з гідним опонентом. І це підводить мене до відповіді на ваше запитання, Рікі. — «Ось вам наостанок», — подумала Полін. — У критичний момент історії, чи хотіли б ви, щоб Америку вів уперед боягуз? — Витримавши ще одну коротку паузу, сказала: — Дякую за увагу.
На тому вийшла.
* * *
Тієї неділі Полін вечеряла з Джеррі та Піппою в Резиденції, поглядаючи на сяйво ліхтарів вашингтонських вулиць, у той час, як у Пекіні та Пхеньяні люди прокидалися в темному досвітку зимового понеділкового ранку.
Кухня приготувала яловичину з карі, нову улюблену страву Піппи. Полін обрала рис і салат. Наїдки її зовсім не тішили, як і алкоголь. Хоч що перед нею ставили, вона їла й пила дуже мало. Запитала в Піппи:
— Ладнаєш зараз із міз Джудд?
— Хвала Богу, стара трясця відчепилася, — сказала Піппа.
Якщо Піппа вже не привертає уваги директорки школи, напевно, ліпше поводиться. Удома було те саме: без скандалів. Полін вважала, що це подіяла погроза домашнього навчання. Скільки б Піппа не бунтувала, школа була епіцентром її соціального життя. Розмова Полін із директоркою лише переконала її в тому.
Джеррі роздратовано сказав:
— Амелія Джудд не стара і не трясеться. Їй сорок років, і вона надзвичайно компетентна й енергійна.
Полін кинула на нього здивований погляд. Він рідко сварив Піппу, та й підстава цього разу була дуже дивна. Раптом здогадалася, що, можливо, Джеррі симпатизує «Амелії». Утім, нема чому дивуватися. Вона була владна жінка, що обіймала керівну посаду — як Полін, тільки на десять років молодша. «Свіжіше перевидання старої книжки», — подумала саркастично.
Піппа відповіла батькові:
— Ти б її так не захищав, якби вона діймала тебе, як мене.
У двері постукали, і в їдальню зайшов Сандіп. Працівники зазвичай не порушували родинної трапези в резиденції — насправді це було заборонено. Хіба трапилося щось надзвичайне. Полін запитала:
— Що таке?
— Мені дуже шкода переривати вас, пані президентко, але за останні кілька хвилин сталися дві події. CBS анонсувала велике інтерв’ю з Джеймсом Муром, сьогодні о пів на восьму в прямому ефірі.
Полін глянула на годинник. Було лише кілька хвилин по сьомій.
Сандіп сказав:
— Він ніколи не давав інтерв’ю національним каналам.
— Про що я сказала сьогодні зранку, — мовила Полін.
— Це непересічна подія, тому в CBS не бажають втрачати такої нагоди. Звідси й поспіх.
— Думаєте, його зачепили мої слова про боягуза?
— Я в цьому переконаний. У сюжетах із пресконференції на багатьох каналах навели цю цитату. То був дуже розумний хід. Тепер Мур спробує довести, що ви помиляєтеся, а для цього доведеться показати носа з буди.
— Чудово.
— Найпевніше, він виставить себе посміховиськом. Головне, щоб інтерв’ю проводив розумний журналіст.
Полін не була аж так у цьому переконана.
— Він знайде, чим здивувати. Слизький тип. Упіймати його — ніби спробувати схопити живу рибину однією рукою.
Сандіп кивнув:
— Єдина річ, щодо якої можна бути впевненим у політиці — те, що тут немає нічого певного.
Це насмішило Піппу.
— Я подивлюся інтерв’ю тут, а тоді прийду в західне крило, — сказала Полін Сандіпові. — А друге що?
— Прокинулися східноазійські ЗМІ. На південнокорейському телебаченні кажуть, що заколотники в Північній Кореї захопили обидві ядерні бази, дві ракетні й декілька звичайних військових.
Полін збентежилася.
— Це вже не просто інцидент, а справжній переворот, — промовила вона.
— Бажаєте висловитися із цього приводу?
Вона обдумала пропозицію.
— Навряд, — сказала врешті. — Я вже й так підвищила рівень бойової готовності й сказала народові, що ми готові до всього. Наразі не бачу підстав додавати щось іще.
— Згоден, але припускаю, після інтерв’ю Мура доведеться виступити ще раз.
— Авжеж.
— Дякую, пані президентко.
Сандіп вийшов. Джеррі та Піппа притихли. Вони часто чули гарячі політичні новини, але ця звістка була драматичнішою, ніж зазвичай. Вечерю закінчували в тиші.
Перед сьомою тридцять Полін зайшла у колишній салон краси й увімкнула телевізор. Піппа приєдналась до неї. Джеррі ж, заявивши, що не витримає цілих пів години слухати того придурка Мура, пішов кудись.
Сівши з Піппою на диван, перед самим інтерв’ю Полін спитала в доньки:
— А яка вона, та міз Джуд?
— Мала білявка з величезними цицьками.
«Ось тобі й сучасні тенденції до тендерно нейтральних визначень», — подумала Полін.
Інтерв’ю проводили в студії, стилізованій під кімнату для анонімних зізнань, із лампами, шафками біля крісел і квітами у вазі. Мур мав такий вигляд, наче йому дуже незручно.
Представила його досвідчена журналістка Аманда Ґослінґ. Мала неперевершений вигляд, як і всі вони: акуратно підстрижене біляве волосся, сіро-блакитна сукня відкривала ідеальні щиколотки. Окрім того, була дуже розумна й різка. Простої прогулянки для Мура не вийде.
Мур видавався скромнішим, ніж зазвичай. І хоч піджак однаково був ковбойського крою, вдягнув білу сорочку й звичайну краватку.
Ґослінґ розпочала делікатно. Розпитала в нього про кар’єру бейсболіста, коментатора і, нарешті, радіоведучого.
Піппі урвався терпець:
— Кому цікава ця дурня?
— Вона його підігріває, — мовила Полін. — Чекай.
Відтак журналістка швидко перейшла до питання абортів.
— Критики стверджують, що через вашу політику стосовно абортів жінки будуть змушені народжувати небажаних дітей. По-вашому, це справедливо?
— Ніхто не змушує жінку вагітніти, — відповів він.
Піппа кинула:
— Що-що?
Це була очевидна неправда, але Ґослінґ ніяк не прокоментувала.