Піт неохоче відняв приклад од плеча й притулив автомат до грудей.
Витримавши паузу, чоловік у сорочці теж опустив зброю.
Таб подав йому футболку, і той розгорнув її. Вона була темно-синього кольору із червоно-білою вертикальною смужкою, Тамара швидко здогадалася, що це футболка «Парі Сен-Жермен», найпопулярнішої французької футбольної команди. Старий задоволено роздивився її.
Досі Тамара роздумувала, навіщо Таб узяв із собою ту коробку. Тепер вона все зрозуміла.
Чоловік стягнув стару сорочку й перевдягнувся у футболку.
Атмосфера змінилася. Солдати обступили його, нахвалюючи обновку й вичікувально зиркаючи на Таба. Він повернувся до машини й сказав:
— Тамаро, передайте, будь ласка, коробку.
Вона сягнула рукою в багажник, дістала коробку й простягнула йому. Таб видав усім по футболці.
Солдати зраділи, дехто навіть одразу став приміряти.
Таб потиснув руку старому, якого назвав капітаном і, сказавши йому «ма асалаама», що означає «до побачення», повернувся до машини з майже порожньою коробкою, сів, зачинив дверцята й промовив:
— Алі, рушайте, але обережно.
Машина покотилася вперед. Радісні бандити показали Алі об’їжджати узбіччям біля вантажівки. Минувши її, водій повернувся на трасу.
Щойно колеса торкнулись асфальту, Алі втопив педаль газу і погнав на повній швидкості геть від блокпосту.
Таб поклав коробку назад у багажник.
Тамара полегшено зітхнула. Повернувшись до Таба, промовила:
— Така витримка! Невже вам не було страшно?
Він похитав головою.
— Вони хоч і мають загрозливий вигляд, але людей не вбивають.
— Рада чути, — відповіла Тамара.
Розділ другий
Чотири тижні тому Абдул був за три тисячі кілометрів, у західно-африканській країні Ґвінеї-Бісау, де панує беззаконня, а влада, згідно з висновком ООН, належить наркокартелям. Це було жарке й вогке місце, де в сезон мусонів усе навколо безперестанку крапало, текло й парувало по пів року.
У столиці, місті Бісау, Абдул сидів у квартирці з вікнами на порт. Кондиціонера не було, сорочка липла до спітнілої шкіри.
За компаньйона мав офіцера ЦРУ Філа Дойла. Старший на двадцять років лисий чолов’яга у бейсболці, Дойл облаштувався в американському посольстві в Каїрі, столиці Єгипту, й відповідав за Абдулову місію.
Обидва чоловіки дивилися в біноклі. У квартирі панувала темрява. Якщо їх помітять, то катуватимуть, а тоді вб’ють. У тьмяному світлі, що лилося знадвору, виднілося просте умеблювання кімнатки: диван, кавовий столик і телевізор.
Лінзи своїх біноклів вони спрямували на доки. Там, під ліхтарями, обливаючись потом, троє голих по пояс робітників розвантажували контейнер: діставали з нього великі мішки з надміцного поліетилену й складали їх у бус.
Тихо, хоч його і не чув ніхто, крім Дойла, Абдул спитав:
— Скільки, по-вашому, важать ті мішки?
— По двадцять кілограмів кожен, — відповів Дойл із чіткою бостонською вимовою. — Це сорок п’ять фунтів. Важкенькі.
— Ще й у таку задуху.
— Воно у всяку погоду тяжко.
Абдул спохмурнів.
— Не можу розібрати, що на них написано.
— «Обережно! Небезпечні хімікати» — кількома мовами.
— Ви вже й раніше їх бачили.
Дойл кивнув.
— Я бачив, як банда, що контролює колумбійський порт Буенавен-тура, вантажила ці мішки у цей самий контейнер. Відстежував його через усю Атлантику. Тепер він ваш.
— Думаю, правду там написали: чистий кокаїн — дуже небезпечний хімікат.
— Ще б пак.
Бус був замалий для всього вмісту великого контейнера, та Абдул здогадався, що кокаїн — то лише частина вантажу, і сховали його, найімовірніше, в потаємному відсіку.
За роботою наглядав дебелий чолов’яга в білій сорочці, що рахував відвантажені мішки. З ним було троє одягнених у чорне охоронців з автоматами.
Неподалік стояв лімузин. Що кілька хвилин робітники переривалися пийнути лимонаду з величезних пластикових пляшок. Абдул замислився, чи знають вони, яка вартість вантажу. Навряд. А ось наглядач точно все знає. Так само як і той, хто сидить у лімузині.
Дойл сказав:
— У трьох мішках заховано мініпередавачі — про всяк випадок, якщо один-два викрадуть або загублять дорогою. — Він дістав із кишені невеличкий чорний пристрій. — Ця штукенція вмикає їх дистанційно. На екран виводиться інформація про те, куди і як далеко вони прямують. Тільки не забувай вимикати передавачі, щоб не садити батарейки. Власне, все це можна робити з телефона, але там, куди ви їдете, не всюди є мережа, тому ліпше покладатися на радіозв’язок.
— Зрозумів.
— Можете відстежувати вантаж на відстані, однак інколи доведеться й наближатися. Ваше завдання — ідентифікувати, хто і куди його везе. Це будуть терористи та їхні сховки. Нам необхідно знати, скільки джихадистів перебуває на тій чи іншій базі та яке мають озброєння, щоб наші сили розуміли, чого очікувати, коли вирушать туди на зачистку.
— Не хвилюйтеся, я зможу підступитися ближче.
Помовчавши хвилинку-другу, Дойл озвався знову:
— Напевно, ваші рідні не знають, що ви робите.
— У мене немає нікого, — відповів Абдул. — Батьки обоє померли. Сестра теж. — Кивнув на доки: — Вони скінчили.
Вантажники зачинили контейнер, а тоді бус — і бадьоро постукали по металевих дверцятах, не бачачи жодних причин хвилюватися й не боячись поліції, яка, без сумніву, отримала добрячого хабаря. Закуривши, взялися базікати. Охоронці повісили зброю на плечі й долучилися до балачки.
Водій лімузина вийшов із машини й відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, що вигулькнув із заднього сидіння, був одягнутий так, ніби збирався в клуб: футболка й піджак від смокінга із золотим візерунком на спині. Він заговорив до чоловіка в білій сорочці, й обидва вийняли телефони.
Дойл прокоментував:
— Переказують гроші з одного швейцарського рахунку на інший.
— Скільки?
— Приблизно двадцять мільйонів доларів.
Абдул здивувався.
— Це навіть більше, ніж я думав.
— Поки вантаж дістанеться Триполі, ціна зросте вдвічі. Ще у два рази — в Європі, а тоді у стільки ж — на вулиці.
Чоловіки завершили дзвінки й потисли один одному руки. Той, що в піджаку, сів у машину й витяг поліетиленовий пакет з етикеткою «Dubai Duty Free» англійською й арабською. Торбина була напхана купюрами. Він роздав по пачці робітникам і охоронцям, котрі широко за-усміхалися доброму заробітку. Потому відчинив багажник автівки й видав усім по блоку «Клеопатри» — як бонус, подумав Абдул.
На тому чоловік сів у лімузин і поїхав. Вантажники з охоронцями розійшлися. Напакований кокаїном бус покотив геть.
Абдул промовив:
— Ну то я пішов.
Дойл простягнув йому руку, й Абдул потиснув її.
— Мужності вам не позичати, — сказав Дойл. — Щасти.
* * *
Кілька днів розмова з білою гостею не давала Кії спокою.
У дитинстві їй здавалося, ніби всі європейки — черниці, позаяк інших білих жінок вона ніколи не бачила. Перше знайомство зі звичайною француженкою, в сукні по коліна, панчохах і з сумочкою, вразило її не менш ніж зустріч із привидом.
Одначе із часом вона до них звикла, тож інстинктивно довірилась Тамарі, адже та мала щире, відкрите обличчя без найменшого натяку на нечесність.
Тепер Кія знала, що заможні француженки працюють на чоловічих роботах, тому не мають часу на прибирання власних осель і наймають покоївок із Чаду та інших бідних країн. Це заспокоїло Кію. У Франції вона зможе працювати, жити стерпно й ростити сина.
Кія не до кінця розуміла, чому багаті жінки хочуть бути юристками й лікарками. Хіба не краще цілими днями гратися з дітьми й пліткувати із сусідками? І хоч про європейців вона знала небагато, але розуміла найважливіше: вони радо беруть на роботу африканських іммігрантів.
Однак те, що розповіла їй Тамара про перевізників, аж ніяк не тішило. Та говорила про нелегальний шлях до Європи із жахом — оце й гризло Кію. Проте логіки Тамариних слів Кія заперечити не могла: вона справді збиралася довірити власне життя злочинцям. З якого б то дива вони зглянулися й не стали грабувати її?
І ось знову на кілька хвилин вона поринула в ці роздуми, поки Наджі куняв пообіді. Глянула на сина, що голенький мирно спав на вовняній ковдрі. Так, як його, вона не любила ані власних батьків, ані навіть чоловіка. Її життям керувала любов до Наджі — сильніша за решту почуттів. Однак самої любові замало. Йому потрібні їжа й вода, одяг — захистити ніжну шкіру від пекучого сонця. Забезпечувати ці потреби належало їй. Утім, у пустелі вона так само наражала життя малого на небезпеку. А він такий крихітний, беззахисний і довірливий.
Їй потрібна поміч. Не можна вирушати в таку небезпечну подорож самостійно. З кимось, можливо, їй усе вдасться.
Поки вона дивилась на Наджі, він розплющив очі. Прокинувся не повільно, як дорослі, а відразу. Встав на ніжки, підійшов до Кії й промовив:
— Лебен.
Це була його улюблена страва з рису й маслянки, і вона завжди давала йому трохи після денного сну.
Годуючи малого, вона вирішила побалакати зі своїм троюрідним братом Юсуфом. Він був її однолітком і жив у сусідньому селі, за кілька кілометрів, з дружиною та донькою такого віку, як Наджі. Юсуф був чабаном, але його отара майже вся повиздихала з голоду, і тепер він теж думав виїжджати, поки ще мав якісь кошти. Це й хотіла обговорити з ним Кія. Бо як обоє надумали їхати, ліпше вирушати гуртом, так буде безпечніше.
Поки вдягнула Наджі, вже й полудень проминув, сонце покотилося до заходу. Кія вийшла з малим на руках. Вона була сильна й досі могла довго нести його, проте не знала, скільки ще це триватиме. Рано чи пізно син стане занадто важким, і йому доведеться ходити самому, а це їх сповільнюватиме.
Вона прямувала вздовж берега озера, раз по раз перекидаючи Наджі з однієї руки на іншу. Спека спала, й робота знову закипіла: рибалки латали сітки й точили ножі, дітлахи пасли кіз та овець, жінки тягали воду в традиційних глеках і великих пластикових бутлях.