— Хочу переконатися, що глядачі чітко розуміють ваші ідеї, — промовила вона м’яко й стримано.
Піппа сказала:
— Чудова думка, хай усі бачать, який він кретин.
Ґослінґ вела далі:
— На вашу думку, коли чоловік просить свою дружину про фізичну близькість, чи має вона право відмовити?
— Чоловік має потреби, — відповів Мур тоном великого мудреця. — Господь створив шлюб для задоволення цих потреб.
Ґослінґ не приховала зневажливих ноток у голосі:
— Отже, коли жінка вагітніє, в цьому винен не чоловік, а Бог?
— Це точно воля Божа, мем, вам так не здається?
Ґослінґ не стала вплутуватися в дискусію про волю Божу.
— Попри те, — мовила вона, — схоже, ви вважаєте, що в цьому питанні жінка не має права голосу.
— Я вважаю, що чоловік і дружина повинні обговорювати такі питання в любові та злагоді.
Ґослінґ тисла далі:
— Але, по-вашому, головний завжди чоловік?
— Ну так сказано в Біблії. Ось ви, міс Ґослінґ, перечитуєте іноді Біблію? Бо я — так.
Піппа вигукнула:
— З якого він століття?!
Полін відповіла:
— Він озвучує переконання багатьох американців. Без цього не потрапив би на телебачення.
Ґослінґ пройшлася іншими актуальними темами, від імміграції до одностатевих шлюбів. У кожному разі, прямо не заперечуючи його слів, вона підкопувалася під нього, витягуючи на світ радикальні погляди, яких він дотримувався.
Мільйони глядачів кривилися перед екранами від збентеження й огиди. Утім, на жаль, ще кілька мільйонів тріумфували.
Питання міжнародної політики ведуча залишила насамкінець.
— Не так давно ви закликали топити китайські кораблі в Південно-китайському морі, — мовила вона. — Як, на вашу думку, зреагує Пекін? Якою буде відповідь?
— Ніяк, — впевнено відказав Мур. — Останнє, що треба китайцям, це війна зі США.
— Хіба вони зможуть заплющити очі на потоплення власного судна?
— А що їм іще робити? Хай тільки посунуть на нас, і за кілька годин від Китаю лишиться радіоактивна пустеля.
— А якої шкоди буде завдано нам за ті кілька годин?
— Жодної, бо цього не станеться. Вони не нападуть на нас, поки я буду президентом, бо знатимуть, що я їх на порох зітру.
— Ви в цьому переконані?
— Аякже.
— І заради свого переконання готові ризикнути життями мільйонів американців?
— Така вже в президента робота.
Полін не повірила власним вухам, аж тут пригадала, що казав її попередник: «Коли вже ми маємо ядерну зброю, чому б її не використати?»
— Я бачу, що Китай постачає Північній Кореї рис і свинину. Президента Ґрін, схоже, вважає, що це розв’яже проблему, проте я так не думаю, — мовив Мур.
— Сьогодні вона підвищила рівень бойової готовності.
— З п’ятого до четвертого? Цього замало.
— А що зробили б ви?
— Я вчинив би просто й рішуче. Одна ядерна бомба знищить цілу північнокорейську базу з усім озброєнням. Світ ще аплодуватиме Штатам за позбавлення від загрози.
— Як гадаєте, якою буде відповідь влади Північної Кореї?
— Вони мені подякують.
— А якщо в цьому вони вбачатимуть напад на власну суверенну територію?
— І що вони зроблять? Я ж знищу всю їхню ядерку.
— Можливо, в них є підземні пускові шахти, про які ми не знаємо.
— Вони розуміють, що, як застосують їх проти нас, наступні сотні років на місці їхньої країни буде радіоактивна пустеля. На таке вони не підуть.
— Ви говорите так, ніби абсолютно в цьому переконані.
— Бо так воно і є.
— Підсумовуючи ваші погляди на міжнародну політику, чи правильно буде сказати, що Америка завжди може домогтися свого, просто погрожуючи світові ядерною війною?
— Хіба не для того існує ядерна зброя?
— Сьогодні нашим гостем був Джеймс Мур, кандидат у президенти від Республіканської партії. Дякую, що були з нами.
Полін вимкнула телевізор. Мур упорався навіть краще, ніж вона очікувала. Жодного разу не показав невпевненості або слабини, хоч і молов повну маячню.
— Мені треба робити домашнє завдання, — сказала Піппа й вийшла.
Полін повернулася в Західне крило.
— Викличте Сандіпа, — попрохала вона Ліззі. — Я буду в Кабінеті.
— Так, мем.
Увімкнула CNN, де саме обговорювали виступ Мура. Експерти не приховували обурення — треба зауважити, цілком справедливого, але Полін вважала, що варто приділяти більше уваги його перевагам.
Коли зайшов Сандіп, вимкнула звук.
— Що скажете? — спитала вона в нього.
— Він божевільний, — відповів Сандіп. — Деяким виборцям це видно. Проте є й засліплені.
— Згодна.
— Щось робимо у відповідь?
— Не сьогодні, — усміхнулася Полін. — Ідіть додому й добре виспіться.
— Дякую, пані президентко.
Як завжди, тихі вечірні години Полін провела за вивченням документів, кожен із яких потребував повного зосередження хоча б на кілька хвилин. Щойно вибило одинадцяту, до неї зайшов Ґас у синьому кашеміровому светрі, який їй так подобався.
— Японці добряче стривожилися через Саннамні, — сказав він.
— Я не здивована, — відповіла Полін. — Це ж їхні сусіди.
— Три години поромом із Фукуоки до Пусана. До Північної Кореї трохи далі, але все одно це в зоні ураження.
Полін вийшла з-за столу, і вони сіли в крісла. У тісній кімнаті мало не торкалися колінами. Полін сказала:
— У Японії з Кореєю невесела історія.
— Японці не люблять корейців. Соцмережі рясніють расистськими висловлюваннями.
— Як і в Америці.
— Колір інший, проблема та сама, — сказав Ґас.
Полін розслабилася. Їй подобалися ці нічні посиденьки з Ґасом, можливість обговорювати з ним різні питання. Однаково до ранку нічого не могли зробити, тож обоє не відчували гострої потреби діяти.
— Налийте собі чогось, — сказала вона. — Ви знаєте, де напої.
— Дякую. — Він підійшов до шафки й дістав пляшку та склянку. — Чудовий бурбон.
— Я на такому не знаюся. Взагалі не уявляю, хто його туди поставив.
— Я, — усміхнено відповів він із виразом шкільного хулігана.
Сів біля неї та хлюпнув у склянку трохи напою. Вона спитала:
— Що робить японський уряд?
— Прем’єр-міністр скликав засідання Ради національної безпеки, яка точно переведе армію в бойову готовність. Неважко уявити, як через цю подію між Японією та Китаєм може спалахнути конфлікт. Японські коментатори вже непокояться через можливу війну.
— Китай значно сильніший.
— Не така вже в них і велика перевага. У Японії п’ятий оборонний бюджет у світі.
— Але в них немає ядерної зброї.
— Зате вона є в нас. І ми підписали угоду, за якою повинні прийти на допомогу Японії в разі нападу. Для гарантування обіцянки ми тримаємо там військовий контингент — п’ятдесят тисяч душ, Сьомий флот, Третій експедиційний корпус морської піхоти та сто тридцять винищувачів.
— І чотири тисячі ядерних боєголовок тут, удома.
— Половина з яких готові до застосування, інша — на зберіганні.
— І ми зобов’язалися допомагати обороні Японії.
— Так.
Усі ці факти не були новими для Полін, але так чітко потенційних наслідків вона ще не усвідомлювала.
— Ґасе, — промовила, — ми підписалися на пекельну гру.
— Краще й не скажеш. І ще одне. Ви чули про так звану резиденцію номер п’ятдесят п’ять у Північній Кореї?
— Так. Це офіційна резиденція Верховного керівника в передмісті Пхеньяна.
— Цілий комплекс на дванадцять квадратних кілометрів із розважальними закладами, зокрема аквапарком, спа-салоном, тиром та іподромом.
— Не звикли комуністи себе обмежувати. Чому в мене немає власного іподрому?
— Пані президентко, вам заклади для відпочинку не потрібні, бо ви ніколи не відпочиваєте.
— Треба було ставати диктаторкою.
— Утримаюся від коментарів. — Полін гигикнула, бо знала, що жарт стосується її тиранічних схильностей. Ґас вів далі: — Національна розвід-служба Південної Кореї каже, що пхеньянський режим відбив атаку на резиденцію номер п’ятдесят п’ять. Це фортеця з підземним ядерним бункером, імовірно, найзахищеніше місце в Північній Кореї. Сам факт того, що заколотники спробували штурмувати його, вказує на їхню силу — більшу, ніж ми собі уявляли.
— У них є шанси на перемогу?
— Цілком реальні.
— Військовий переворот!
— Саме так.
— Треба більше інформації про цих людей. Хто вони й чого хочуть? Можливо, за кілька днів вони стануть новою владою.
— Я попросив ЦРУ надати інформацію. На ранок вони підготують для вас звіт.
— Дякую. Ви знаєте, що мені треба, до того, як я про це подумаю.
Він опустив очі, й Полін зрозуміла, що ці слова можна трактувати як флірт. Вона зніяковіла.
Він відпив зі склянки. Полін спитала:
— Ґасе, що станеться, якщо ми не впораємося?
— Ядерна війна, — відповів він.
— Розкажіть, — попрохала вона. — Поясніть, як усе відбуватиметься.
— Спочатку обидві сторони захищатимуться за допомогою кібер-атак і протиракетної оборони, хоча очевидно, що ці методи будуть успішними в кращому разі частково. Тому ракети долетять до цілей в обох країнах.
— Які це цілі?
— Обидві сторони спробують знищити пускові майданчики одна одної, а також головні міста. Китай ударить принаймні по Нью-Йорку, Чикаґо, Г’юстону, Лос-Анджелесу, Сан-Франциско і Вашингтону, де перебуваємо ми з вами.
Полін чітко уявила собі ті місця, які він називав: міст «Золота брама» в Сан-Франциско, стадіон «Астродом» у Г’юстоні, П’ята авеню на Мангеттені, Родео-драйв у Лос-Анджелесі, батьківський дім у Чикаґо і пам’ятник Вашингтону за вікном.
— Найімовірніше, цілями стануть від десяти до двадцяти найбільших міст, — мовив Ґас.
— Нагадайте, яким буде вибух.
— У першу одну мільйонну частку секунди утворюється вогненна куля, діаметром двісті метрів. Усі, хто перебуватиме в цьому радіусі, загинуть миттєво.
— Щасливці.
— Вибухом зруйнує всі будівлі в радіусі півтора кілометра. Майже всі в цій зоні загинуть від ударної хвилі або уламків. У радіусі від чотирьох до восьми кілометрів через високу температуру займеться все, що може горіти, разом із людьми. Машини розбиватимуться, потяги зійдуть із рейок. Вибухова хвиля і жар підіймуться і вгору, тому літаки теж падатимуть.