— Які будуть жертви?
— У Нью-Йорку майже в одну мить загине близько чверті мільйона людей. Ще пів мільйона травмуються. Та більшість помре від опромінення в наступні години та дні.
— Господи...
— Але це лише від однієї бомби, тоді як на кожне місто запустять по кілька. У Китаю є багатозарядні боєголовки, тож ракета здатна нести до п’яти бомб, кожна з яких матиме власну ціль. Нікому невідомо, які наслідки матимуть десять, двадцять, п’ятдесят ядерних вибухів в одному місті, бо такого ще ніколи не бувало.
— Страшно навіть уявити.
— І це лише короткострокові наслідки. А тепер уявіть, скільки кіптяви потягнеться в небо з охоплених пожежами американських і китайських міст. Учені вважають, що цього вистачить, аби знизити температуру земної поверхні, адже сонячне проміння не досягатиме землі, як раніше. Це призведе до падіння врожайності, дефіциту харчів і голоду в багатьох країнах. Це називається ядерна зима.
Полін почувалася так, ніби проковтнула щось холодне й важке.
— Мені прикро вас засмучувати, — сказав Ґас.
— Я сама попросила. — Нахилилась до нього й простягнула руки. Ґас узяв їх. Перегодом сказала: — Це не повинно ніколи статися.
Він ніжно стиснув її руки.
— Не доведи Господи.
— Ви знаєте, на кому лежить ця відповідальність: на нас із вами.
— Так, — погодився Ґас, — особливо на вас.
Розділ двадцять перший
Тамара думала, вони втратили Абдула.
Минуло вже вісім днів, відколи він дзвонив востаннє і сказав, що автобус коло Лівії. Можливо, його заарештували лівійські прикордонники, хоча в тій частині світу панувало таке беззаконня, що це здавалося малоймовірним. Його радше викрали або вбили племена, не пов’язані з жодним урядом. А що, як незабаром надійде вимога викупу?
А може, Абдул зник безслідно й назавжди.
Таб скликав нараду, щоб обговорити подальші дії. Такі збори американці й французи проводили по черзі, тому цього разу зібралися у французькому посольстві. Оскільки розмовляли французькою, Декстер не прийшов.
Засідання вів Марсель Лавеню, Табів керівник — кремезний чолов’яга з лисою головою, що примостилася на плечах, мов баня на церкві.
— Учора я бачився з китайським послом, — почав він, поки всі присутні розсідалися. — Він не тямиться з люті через переворот у Північній Кореї. Водночас китайці й далі озброюють повстанців у Північній Африці. Уявіть собі їхню реакцію, якби ядерну базу Саннамні захопили солдати із сурмами.
Останнього Тамара не зрозуміла, але Таб пояснив:
— Сурмами називають автомати виробництва французької фірми FAMAS.
Він розгорнув на столі велику карту. Одягнений був у білу сорочку, засукані рукави відкривали волосся на його смаглявій шкірі. Вигляд мав неймовірно привабливий, ще й зігнувся з олівцем над малою так, що на очі спадав чуб. Тамарі захотілося негайно затягнути його в ліжко.
Утім, сам Таб не усвідомлював, яке враження справляє. Вона навіть дорікнула була Табові, що він навмисне вдягається так, аби в жінок калатало серце, але він тільки непевно всміхнувся, мовляв, не розуміє, про що вона говорить. Це лише посилювало його звабливість.
— Ось Фая, — мовив він, показуючи олівцем точку на карті. — Тисяча кілометрів звідси дорогою. Звідтіля Абдул востаннє виходив на зв’язок вісім днів тому, коли надав нам безцінні розвіддані. Відтоді, ми припускаємо, він перебуває поза межами стільникового покриття.
Мсьє Лавеню був людиною розумною, навіть трішки пихатою. Він сказав:
— А як щодо радіомаячка в партії кокаїну? Ми можемо запеленгувати його?
— Звідси — ні, — відповів Таб. — Його радіус дії не перевищує ста п’ятдесяти кілометрів.
— Зрозуміло. Розповідайте далі.
— Військові застерігають від будь-яких дій проти терористів, котрих вдалося ідентифікувати Абдулові, щоб не сполохати інших, імовірно, важливіших, персон. Одначе ми не плануємо тягнути занадто довго.
Лавеню знову озвався:
— І що розповідав вам мсьє Абдул вісім днів тому?
— Він спілкувався з нашою американською колегою, — вказав Таб на Тамару.
Лавеню перевів на неї вичікувальний погляд.
— Він був у гарному настрої, — повела вона. — Авжеж, страшенно засмучували несправності й затримки в дорозі, але разом з тим йому вдалося роздобути безцінну інформацію про ІДВС. Абдул усвідомлює небезпеку, яка йому загрожує, але сміливості йому не позичати.
— У цьому я не маю ані найменших сумнівів.
Таб вів далі:
— Ми вважаємо, що з Фаї автобус вирушив на північний захід, у Зуар, далі — на північ, між горами й Ніґером. Доріг там немає. За нашими підрахунками, кордон могли перетнути на північ від містечка Вур. Нині Абдул, імовірно, в Лівії, але ми не впевнені.
Лавеню сказав:
— Так не годиться. Авжеж, буває, що зв’язок з агентом уривається, та чи все ми робимо, аби його відновити?
Таб ввічливо відповів:
— Я навіть не знаю, що ще допоможе, мсьє.
— Чи можливо запеленгувати сигнал маячка з гелікоптера, що летітиме за гіпотетичним маршрутом автобуса?
— Загалом так, — мовив Таб. — Територія там величезна, але спробувати варто. Уявімо, автобус обрав найкоротший маршрут до шосе, яке пролягає на північ. Однак проблема в тому, що гелікоптер буде чутно й видно з автобуса, тож контрабандисти зрозуміють: за ними стежать. І поховаються.
— А дрон?
Таб кивнув:
— Дрон тихіший і літає значно вище за гелікоптер. Кращий варіант.
— У такому разі попрошу французькі ВПС надати нам один зі своїх дронів для відстеження автобуса.
Тамара не стрималася:
— Це було б чудово!
Їй стало б набагато легше, якби вдалося знайти автобус із Абдулом.
Невдовзі нарада скінчилася, і Таб провів Тамару до її машини. Французьке посольство містилося в довгій і низькій сучасній будівлі, що під палючим сонцем виблискувала білими стінами. Таб спитав:
— Ти ж не забула, що сьогодні приїздить мій батько?
Попри усмішку, він помітно нервувався, що траплялося з ним украй рідко.
— Звісно, ні, — мовила Тамара. — Не можу дочекатися знайомства з ним.
— Плани дещо змінилися. — Вона зрозуміла, що саме це й хвилює Таба. Він пояснив: — 3 батьком буде мати.
— О боже, вона їде подивитися, яка я?
— Ні, авжеж ні. — У відповідь на скептичний вираз Тамари Таб додав: — Ну гаразд, так.
— Я так і знала.
— Хіба це погано? Я розказав їм про тебе, і природно, що мамі стало цікаво.
— А раніше вона приїжджала до тебе?
— Ні.
Що ж такого розповів Таб, щоб уперше в житті його мати захотіла в Чад? Напевно, повідомив батькам, що планує зробити Тамару частиною свого — і їхнього — життя. Але вона мала б радіти, а не хвилюватися.
Таб сказав:
— Як кумедно. Тут, у країні, де панує беззаконня, ти щодня, навіть не змигнувши, ризикуєш життям, але злякалася моєї матері.
— А й справді.
Тамарі стало смішно із самої себе. Та все одно вона переживала. Спробувала пригадати знімок із Табової квартири. Його мати була білява, добре вдягнена, але більше вона нічого не запам’ятала. Мовила:
— Ти не казав, як їх звуть, а звертатися «папа» й «маман» я не можу.
— Це поки що. Батько — Малік, матір — Марі-Анатоль, але її називають просто Анн, що зручно для різних мов.
Тамара подумки відзначила фразу «це поки що», але нічого не сказала. Спитала натомість:
— Коли вони будуть тут?
— Їхній рейс прибуває ополудні. Можемо повечеряти всі разом.
Тамара похитала головою. З дороги люди часто бувають не в гуморі. Хай ліпше виспляться, відпочинуть, а тоді вже можна й знайомитися.
— Краще, щоби перший вечір ти провів з ними сам, — мовила. Не бажаючи говорити, що вони можуть бути знервовані з дороги, додала: — Треба ж вислухати всі останні новини.
— Можливо...
— Тоді зустрінемося всі разом завтра за обідом?
— Твоя правда, так буде ліпше. Але не можна, щоб нас чотирьох бачили на людях. Я поки що не готовий пояснювати босам, що закохався в шпигунку янкі.
— Я про це й не подумала. Але у свою крихітну квартирку запросити не можу. Що робити?
— Візьмемо приватну залу в «Лемі». Або ж пообідаємо в їхньому номері. Коли батько подорожує сам, завжди бере одну кімнату, але мати точно забронювала президентський люкс.
«Тож проблем не виникне», — втішено подумала Тамара. Ніяк не могла звикнути, що Таб походить із заможної родини. Він сказав:
— На наше перше побачення ти вдягнула сукню в біло-синю смужку, коротеньку синю курточку й туфлі в тон.
— Ого, ти запам’ятав.
— Ти мала неперевершений вигляд.
— Хотіла додати скромності, але ти швидко розгледів маскування.
— Це був би чудовий образ на вівторок.
Вона здивувалася. Раніше Таб не вказував, що їй одягати. Не помічала якоїсь схильності до контролю. Розуміла, що він просто переживає, однак занепокоєння тим, яке враження вона справить на його матір, дратувало.
— Довірся мені, Табдаре, — промовила вона, звертаючись до нього на повне ім’я, що робила, коли хотіла подражнитися, — я тебе не осоромлю. Не нап’юся і не щипатиму офіціанток за дули.
— Вибач, — промовив він сміючись. — Тато в мене спокійний, але мама може причепитися з критикою.
— Розумію. Почекай, поки познайомишся з моєю матір’ю, вчителькою. Якщо дратуватимеш її — поставить у куток.
— Дякую за розуміння.
Цмокнувши його в щоку, вона сіла в автівку.
Подумала про Табове «поки що». Він серйозно думав про час, коли вона називатиме його батьків «папа» і «маман», себто коли візьме з нею шлюб. Вона давно зрозуміла, що хоче прожити життя з ним, проте весілля не мала серед пріоритетів. Уже двічі Тамара була заміжня, й обидва рази скінчилися сумно, тож не поспішала повторювати цей досвід.
За п’ять хвилин вона знов опинилася на тінистому подвір’ї американського посольства. Повернувшись на робоче місце, написала Декс-терові коротенький звіт із наради, потому пішла в їдальню, де взяла салат коб і дієтичну колу.