— Про таке я не думав уже дуже давно, — сказав якось він.
Кія не знала, про що він, але вже затямила: на запитання про його минуле відповіді не отримає.
Якось прокинулися в густющому тумані, що вкривав усе навкруги тоненькою плівкою роси. Хоч і рідко, таке часом траплялося навіть у пустелі. З порогу однієї хати годі було розгледіти сусідню, звуки чулися приглушено, кроки й розмови — ніби з-за стіни.
Кія прив'язала Наджі до себе мотузкою, боячись, що як відпустить далеко, вже не знайде. Вони з Абдулом просиділи разом цілий день, не бачачи майже нікого. Запитала в нього, чим планує заробляти на життя у Франції.
— У Європі платять чоловікам, які допомагають підтримувати фізичну форму, — відповів він. — Це називається особистий тренер, і можна брати до ста доларів за годину. Для цього потрібно мати спортивний вигляд, але вся робота зводиться до того, щоб казати людям, які вправи виконувати.
Кії було тяжко таке збагнути. Вона не могла второпати, як купу грошей платять ні за що. Їй належало ще багато чого дізнатися про європейців.
— А ви? — спитав він. — Що пороблятимете?
— Головне доїхати, а там буду рада будь-якій роботі.
— Але що цікавить найбільше?
Усміхнулася.
— Я хотіла б мати рибну крамничку. Знаюся на рибі. Думаю, у Франції вона трохи інша, але я швидко навчуся. Закуповуватиму свіжий товар щодня, а зачинятимуся, тільки як усе продам. Коли Наджі підросте, зможе допомагати мені й навчатися вести справу, а коли постарію, перебере магазин собі.
Наступного дня чоловік на верблюді врешті-решт привіз насос, допоміг Хакімові встановити його й перевірив, чи все працює як слід.
Коли на світанку знову вирушили в дорогу, взяли курс на захід. Кія згадала, що Абдул уже питав у Хакіма, чому той обрав саме такий напрямок, але цього разу її сусід змовчав. Утім, він не єдиний з пасажирів вважав, що середземноморське узбережжя в іншому боці. На наступній зупинці до Хакіма підійшло двоє чоловіків із запитанням, чому він везе їх геть од місця призначення.
Кія уважно прислухалася, що той відповість.
— Бо так треба! — огризнувся Хакім.—Дорога лиш одна. — Розпитування не вщухали, і врешті він сказав: — Спочатку поїдемо на а вже там звернемо на північ. По-іншому туди можна дістатися лише верблюдом. —Додав уїдливо: — Не подобається — сідайте на верблюдів. Подивимося, хто першим доїде до Триполі.
Кія шепнула Абдулові:
— Ви вірите Хакімові?
Абдул знизав плечима:
— Він брехун і шахрай. Я не вірю жодному його слову. Але це його автобус, він водій, а його охоронці озброєні. Тож нам доводиться йому довіряти.
Того дня вони чимало проїхали. Ближче до вечора Кія визирнула крізь незасклене вікно й побачила жалюгідні сліди людського житла: іржаві бочки з-під пального, картонні коробки, автомобільне сидіння, з якого навсібіч стирчала набивка. Попереду виднілося селище, зовсім не схоже на туарезьке.
Коли автобус під’їхав ближче, перед подорожніми постало декілька будівель зі шлакоблока та купа халуп із палиць, брезенту й килимів. Стояли там і вантажівки. Подекуди територія була обгороджена міцним парканом.
Кія запитала:
— Що воно за місце?
— Схоже на шахтарський табір.
— Золота копальня?
Як і всі, вона знала про золоті копальні в центральній Сахарі, але ніколи їх не бачила.
— Напевно, — мовив Абдул.
Автобус поїхав поміж халуп, і Кія побачила ще більше бруду. На землі між будівлями валялися бляшанки від напоїв і пачки з-під харчів та сигарет.
— На золотих копальнях завжди так брудно?—спитала вона в Абдула.
— Частина з них має ліцензії від лівійської влади, тож там змушені дотримуватися законів про охорону праці, але більшість — просто копальні без будь-якого законного статусу. Там правила не діють. Сахара занадто велика, щоби простежити за всіма. Найімовірніше, це нелегальна шахта.
Байдужими поглядами автобус проводили брудні чоловіки. Було серед них і декілька охоронців, бородатих молодиків з автоматами. Кія так і думала, що на золотій копальні без охорони ніяк. Помітила цистерну й чоловіка, що наливав воду людям з кухлями та пляшками. Зазвичай селища в пустелі виростали навколо оаз, проте копальні влаштовували там, де було золото, розважила вона, тому воду шахтарям привозили машинами.
Хакім зупинив автобус, підвівся і сказав:
— Заночуємо тут. Нас нагодують і виділять стоянку для сну.
Кії не дуже хотілося їсти приготоване в таких умовах.
Хакім продовжив:
— Заходи безпеки тут суворі, бо це золота копальня, тому тримайтеся далі від охорони. Робіть, що хочете, головне — не лізьте через огорожу. Як попадетеся — застрелять.
Кії місце зовсім не подобалося.
Хакім відчинив дверцята автобуса. Гамза й Тарек вийшли надвір і стали, тримаючи автомати. Хакім сказав:
— Ось ми й у Лівії, тож, як було домовлено раніше, перед виходом із буса треба заплатити другу частину суми. Тисяча доларів з людини.
Пасажири запорпалися — хто в сумках, а хто під одягом, шукаючи сховані купюри.
Кії дуже не хотілося розлучалася зі своїми грішми, та вибору не мала.
Нікуди не поспішаючи, Хакім перерахував кожнісіньку банкноту.
Коли всі вивантажилися, до них підійшов охоронець: старший від решти на вигляд, він мав десь тридцять із хвостиком, а в кобурі тримав пістолет замість автомата. Він оглянув пасажирів таким зневажливим поглядом, що Кія аж подумала: «Що такого ми тобі зробили?»
Хакім сказав:
— Це Мохаммед. Він покаже вам місце для ночівлі.
Гамза й Тарек повернулися в автобус, і Хакім поїхав припаркувати його. Двоє джихадистів ночували переважно в салоні, боячись, що транспорт можуть украсти.
Мохаммед скомандував:
— Усі за мною.
Він повів їх звивистими закапелками поміж халуп. Кія йшла одразу за ним разом з Есмою та її рідними. Есмин батько, Вахед, звернувся до чоловіка:
— Брате, як давно ви тут?
На це Мохаммед гарикнув:
— Замовкни, йолопе старий.
Він привів їх під накриття — три стінки й дашок із гофрованої бляхи. На вході Кія побачила щура, що зі шматком хліба в зубах шуснув у дірку в стіні, немовби на прощання махнувши хвостом.
Світла всередині не було. Узагалі здавалося, ніби електрики там нема.
— Вечерю вам принесуть, — сказав Мохаммед і пішов.
Кія замислилася, хто ж дасть їм харчі. Вона підготувала собі клаптик землі, розчистивши її шматком картону замість віника. Дістала ковдри, свою та Наджі, й поклала їх згорнуті біля сумки, позначаючи місце.
Абдул сказав:
— Піду прогуляюся.
— Я з вами, — мовила вона, беручи на руки сина. — Можливо, тут є де помитися.
Стояв вечір, але ще не сутеніло. Знайшовши рівну стежину через табір, попростували нею. Кії подобалося йти поруч із Абдулом, несучи Наджі. Вони були майже як сім’я.
На неї суворо глянула одна жінка, потім — чоловік. Абдул промовив:
— Сховайте хрест під одяг. Здається, вони тут екстремісти.
Кія навіть не думала, що її срібний хрестик на ланцюжку видно. Пригадала, що, на відміну від Чаду, Лівію населяли переважно мусульмани-суніти, а християни були абсолютною меншістю. Швиденько заховала хрестика.
Нашвидку збиті халупи громадилися довкола великої будівлі зі шлакоблока. Перед нею, наглядаючи за двома великими казанами на відкритому вогні, стояла огрядна жінка в чорному хіджабі, з-під якого виднілися тільки очі. Від їжі не линув характерний для африканських страв пряний аромат, і Кія здогадалася, що та готує пшоняну кашу. А в будівлі, напевно, склад провізії. Позаду лежала велика купа смердючих лушпайок від овочів і порожніх бляшанок.
Хоча частина табору, в якій розмістили мігрантів, була єдиною такою. Решта території складалася з трьох великих загороджених ділянок, де панували чистота й порядок.
На одній із них облаштували стоянку з десятком чи трохи більше машин. Кія нарахувала чотири пікапи, якими, імовірно, возили золото й провізію, два великі цистерновози, як той, з якого роздавали воду, і два великі чорні джипи («Ці, — подумала вона, — призначені для поважних людей, можливо, власників шахти»). Стояв там і великий бензовоз, що відразу впадав у вічі. На його боці, пофарбованому в жовтий та сірий, було зображення чорного шестилапого дракона й напис «епі» — логотип великої італійської нафтової корпорації. Кія припустила, що вантажівка слугує для заправлення решти автомобілів. Помітила й великий шланг для накачування шин.
На широкій брамі був натягнутий ланцюг і висів замок. За огорожею стояла невелика будка охорони. Біля воріт знудьговано курив чоловік з автоматом. Кія здогадалася: коли стемніє, він піде в будку — ночі в пустелі холодні.
— З Північної Кореї, — бовкнув Абдул сам до себе.
— Він? — перепитала Кія, озираючись на охоронця. — Ні.
— Не він, його автомат.
— О...
Серед іншого, Абдул добре знався і на зброї.
— Шахта хоч і нелегальна, але обладнана напрочуд добре, — мовив. — Напевно, приносить неабиякі прибутки.
— Аякже, — погодилася вона, сміючись. — Тут же золото добувають.
Він усміхнувся.
— Та й справді. Але не схоже, щоб самим шахтарям перепадало багато.
— Робітники ніде й ніколи не отримують багато.
Її здивувало, що такий розумний Абдул не знав настільки очевидної життєвої істини.
— То чому ж вони сюди йдуть? — поцікавився він.
Гарне запитання. Кія знала, що підпільні золоті копальні в пустелі — справа, в якій кожен сам за себе, бере, що може, і сам піклується про власний запас провізії. Робота це непроста, але на ній можна незле урвати. Хоча тут усе демонструвало, що брати звідси немає чого.
Пішли далі, й Кія почула агресивний гуркіт відбійного молотка. Другий обгороджений майданчик розкинувся на добрий гектар. За парканом працювала добра сотня людей. Кія з Абдулом постояли, спостерігаючи за ними. У мілкій ямі чоловік довбав каміння на дні. Він зупинився, екскаватор нагріб подрібнену породу й висипав на широку бетонну плиту, де більшість робітників товкли камінці кувалдами. Під нещадним пустельним сонцем це була вбивча праця.